MAGA йде на війну

Десять років тому Дональд Трамп переміг Гілларі Клінтон і здобув президентство США значною мірою завдяки своїй критиці безрозсудної війни в Іраку та політичного істеблішменту, відповідального за неї. Неоконсерватори під керівництвом президента Джорджа В. Буша завели країну в болото, розтративши американську кров і скарби, а Клінтон, перебуваючи на посаді сенатора США, підтримувала це. Трамп обіцяв поставити Америку на перше місце, утримуючи країну від дорогих «вічних воєн».

Потім, після повернення до Білого дому в січні 2025 року, Трамп став першим політиком в історії, який зажадав присудити йому Нобелівську премію миру. Восени він заявив, що особисто поклав кінець "восьми війнам лише за вісім місяців". Але премію отримала лідерка венесуельської опозиції Марія Коріна Мачадо. Ображений, Трамп став войовничим політиком, втрутився у справи Венесуели та викрав її президента в січні, а також разом з Ізраїлем розпочав війну проти Ірану.

Трамп, здається, припустив, що, як і у Венесуелі, усунення вищих політичних і військових керівників Ірану – насамперед верховного лідера Алі Хаменеї та таких фігур, як Алі Ларіджані – повалить або нейтралізує режим за одну ніч. Коли ж Іран натомість відповів закриттям Ормузької протоки та атаками на критичну інфраструктуру по всьому Близькому Сходу, Трамп миттєво опинився у війні-трясовині, без чітко визначених цілей і без стратегії, окрім видавання бажаного за дійсне.

Вкотре сувора, безжальна реальність Близького Сходу наздогнала американського президента, який пішов на війну з ілюзією всемогутності США. Іранський режим не тільки виявився стабільним, але й зумів розширити війну на весь регіон (“заправку світової економіки”), отримуючи при цьому несподівані доходи від власного експорту нафти, який є одним із небагатьох вантажів, що досі проходять через протоку. У результаті американо-ізраїльська “вилазка” проти Ісламської Республіки переросла у глобальну економічну кризу та зіпсувала політичний настрій серед американських виборців напередодні цьогорічних проміжних виборів.

Іранський режим залишається міцно при владі і не має наміру здаватися. Вижити після повномасштабного наступу світової військової супердержави та регіональної домінуючої сили, зберігши при цьому 440 кілограмів високозбагаченого урану та свої ракетні й безпілотні можливості, було б безпрецедентним тріумфом.

Так само невдача США у спробі знову відкрити Ормузьку протоку та гарантувати безпечне проходження нафтових і газових суден стала б дуже помітною поразкою з далекосяжними регіональними та глобальними наслідками. Конкуренти та супротивники Америки отримали б доказ занепаду гегемона – що дало б їм зелене світло для здійснення власних зовнішньополітичних вилазок по всьому світу.

Як і війна в Україні, війна з Іраном підкреслює триваючу революцію в технологіях та тактиці ведення бойових дій. Дешеві дрони, що масово виробляються та розгортаються за допомогою штучного інтелекту, тепер дозволяють менш потужним державам протистояти найсучаснішим і найдорожчим західним та російським військовим технологіям. Принцип асиметричної війни, який призвів до поразки США в Іраку та Афганістані, зараз актуальний як ніколи: "У вас можуть бути годинники, але час у нас".

Припустимо, що США в кінцевому підсумку зазнають поразки в Перській затоці, а іранський режим залишиться при владі та збереже контроль над своєю ядерною програмою. Вплив Ісламської Республіки в Перській затоці буде рішуче посилено, а її хватка на горлі світової економіки стане ще міцнішою. У міру того, як вона продовжуватиме реалізовувати свої ядерні та ракетні програми, ліквідація Ізраїлем своїх регіональних союзників поступово перестане мати значення.

Європа, зі свого боку, як і раніше наполягає, що війна Трампа – це не її війна. Але за межами Близького Сходу саме Європа зазнає найбільшого удару. Як і війна в Україні, ця відбувається на порозі Європи. Подобається це європейцям чи ні, вони втягнуті в неї. Тривала дестабілізація на Близькому Сході вплине на їхню безпеку більше, ніж на безпеку будь-кого іншого. На відміну від Китаю та США, Європа та східне Середземномор'я знаходяться в зоні досяжності іранських балістичних ракет.

Адміністрація Трампа вступила у цю війну, повністю ігноруючи уроки, які США винесли з Іраку та Афганістану, і не зробивши жодної спроби координувати свої дії з європейськими союзниками. Водночас ознаки того, що Америка відкликає підтримку України, стають неможливими для ігнорування.

З огляду на чергову небезпечну геополітичну кризу, що розгортається на її порозі, Європа опинилася в повній самоті. Європейці теж не повинні ігнорувати уроки минулого десятиліття. Справжня безпека вимагає вжиття необхідних заходів, щоб зробити Європу суверенною силою.

Йошка Фішер, міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рік, майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.

Авторське право: Project Syndicate, 2025.www.project-syndicate.org