Криза середнього віку: які помилки робить Україна у боротьбі за незалежність

Ювілей, за визначенням, – це кругла дата. Втім, часто наголошують і на напівювілеях. Мовляв, п'ятирічка – солідний період часу, багато трапилося, багато чого згадати.

У випадку з Україною, яка відзначає сьогодні своє 35-річчя, ця логіка добре застосовується. Можна згадати, чим жила країна на своє тридцятиріччя, у серпні-2021.

Весняне накопичення російських військ біля кордону вже розсмокталося, а осіннє ще не почалося. Активно протестували "проти капітуляції" – запровадження "формули Штайнмайєра". Набагато жвавішим було внутрішньополітичне життя – проти Володимира Зеленського формувався широкий альянс, президентський рейтинг падав. Продовжувалась боротьба з коронавірусом.

За п'ять років були шок, поразки, перемоги, втрати, нові випробування. Але до свого чергового ювілею Україна підходить у стані турбулентності, надмірної навіть за нашими мірками.

Черга в ногу

Причому до цієї турбулентності спричинились дії самої влади. Чергове перезавантаження уряду обіцяло було простим і безпроблемним, як минулого року – але в результаті вилилося в масові протести.

Екс-міністр оборони Михайло Федоров закликав до дострокових виборів – хоча, як можна судити, не знайшов великої підтримки у суспільстві та політикумі.

Проте суспільне невдоволення нікуди не поділося. І дітися не могло, раз воно отримує все нове і нове підживлення.

Чергове гучне розслідування НАБУ, в центрі якого опинилася заступник голови Офісу президента Ірина Мудра, безпосередньо Зеленського не зачепило, хоча й дало масу поживи всім його критикам. Можливо, поки що не зачепило – хто знає, що ще приготували НАБУ та САП чи що розкажуть на допитах високопосадовці.

"У керівників антикорупційних органів до мене нуль питань. Вони чудово розуміють, що я нічим таким не займаюся. І для мене це важливо", – сказав президент у спілкуванні з журналістами кілька днів тому.

Варто зауважити, за звітний період антикорупційні органи, які люто критикуються (згадати лише спецназ НАБУ у наддорогих тактичних шкарпетках), якраз і забезпечують політичній системі необхідний їй плюралізм. Якщо політичного плюралізму немає, волею народу, який зробив у 2019 році моно-вибір. А хоч якісь стримування та противаги у державній системі мають бути обов'язковими, абсолютна монополія згубна – про це говорить і теорія демократії, і особливо її практика.

Так-сяк, зі скрипом, працюють і механізми зворотного зв'язку між владою та народом. Але рідко, у виняткових випадках – як із торішнім законом щодо НАБУ/САП чи нещодавньої зміни головнокомандувача.

Зрештою, помилки влади зазвичай дорого коштують не лише всій країні, а й їй самій. Перед черговим різким рішенням або початком чергової "схеми" про це варто подумати хоча б з інстинкту самозбереження. Втім, ще не було такої владної команди, яка б не вважала себе розумнішою і спритнішою за всіх своїх попередників.

Натомість у нинішньої владної команди лава запасних стає дедалі коротшою, топ-менеджери йдуть один за одним, закривати дірки наявними виконавцями дедалі складніше. Подорожі по посадах Дениса Шмигаля та Рустема Умєрова тому найяскравіший приклад.

При цьому брати когось "збоку" у Зеленського дуже не люблять. Про політичних опонентів і не йдеться, але навіть аполітичних технократів – раз-два й усе. Та й те, якщо покопатися в біографії деяких, то може виявитися, що в минулому вони були не так уже віддалені від влади.

Тому напередодні чергового вирішального етапу (скільки їх ще буде?..) у протистоянні з Росією владі було б непогано прислухатися до власної старої поради і злегка "прикрутити", не доводячи ситуацію до кипіння. Тактики ігнорування чи перемикання уваги часто працюють непогано, особливо в такому насиченому житті, як українське. Часто – але не завжди.

Не дивіться вгору

Якщо політична напівкриза – штучна проблема, створена своїми руками, то продовження війни – фактор об'єктивний.

На фронті ситуація відносно стабільна – на російські міні-наступи Україна відповідає своїми міні-контрнаступами. Але в цілому, хоча російська армія і рухається повільніше за равлика, як про те говорив в інтерв'ю РБК-Україна посол Британії Ніл Кромптон, але все ж таки рухається. А міста на Донбасі і в усій прифронтовій смузі виглядають дедалі менш придатними для життя, хоч якогось.

А на тил, і в першу чергу на столицю, явно очікує складна зима, знову ж таки, навіть за українськими мірками. Особливо з огляду на те, що Росія явно не збирається обмежуватись ударами лише по енергетиці, а збирається значно сильніше псувати життя українцям у всіх можливих аспектах.

А збивати балітику агресорів, як і раніше, майже нема чим, і немає підстав сподіватися, що до зими ситуація радикально покращиться.

Крім антибалістики, традиційно гостро стоїть проблема пошуку грошей – навіть потреби на поточний рік ще не забезпечені. Безумовно, Захід не залишить Україну зовсім замерзати. Тим більше, що на гуманітарні цілі там завжди виділяють гроші охочіше, ніж на війну. І Зеленський за роки вже дуже непогано навчився видавлювати у партнерів кошти – менше, ніж хотілося б нам, але більше, ніж вони хотіли б самі.

Володимир Зеленський на засіданні саміту "Україна – країни Північної Європи та Балтії" (фото: president.gov.ua)

У цьому плані відносини України із Заходом за останні роки зазнали помітної еволюції. Симпатії та інтерес до України за роки помітно подупали, якщо говорити про суспільства загалом.

Натомість цілком конкретний інтерес до України у політичного класу тільки зміцнився. Ми – не лише інкубатор та експортер військових технологій, а й місце, куди пішли та ще підуть мільярди євро західних платників податків. І за ними потрібні облік та контроль.

У цьому сенсі різні корупційні скандали, звісно, чудово грають на руку популістам у Парижі, Берліні та Лондоні. Але, на щастя, поки що вітчизняні майстри перерахунку мішків з кешем на парковках до західних грошей так і не дісталися.

І без того суворий контроль над українським держмеханізмом після минулорічної історії з НАБУ та САП став зовсім невсипущим. Як говорили РБК-Україна деякі західні дипломати, у Брюсселі за роботою Ради стежать уважніше, ніж у Києві.

На тлі свіжих одкровень від НАБУ про діяльність і звичаї влади, горезвісне "зовнішнє управління" здається як ніколи доречним (звичайно, тільки у сфері реформ, не війни). І навіть шкода, що у своєму автентичному розумінні воно існує лише в уяві антизахідних конспірологів.

З таким багажем Україна і входить до свого розквіту зрілості, якщо міряти людським життям (або кризу середнього віку, як подивитися). Якщо війна продовжуватиметься, розрив між фронтом і тилом (або між "людьми військовими" та рештою) буде тільки зростати.

Цілком очевидно, що жодні "реформи мобілізації" цю ситуацію не виправлять. Хіба що нарешті знайдуть те саме золото Полуботка і в 10 разів підвищать усім військовим зарплати – тоді так, можливо. Насправді ж нові конфлікти та скандали за участю військовослужбовців, “ухилянтів”, ТЦК неминучі. Але щодо цієї проблеми влада чітко витримує тактику ігнорування.

За всіх цих сумних тенденцій є й привід для обережного оптимізму – Україна нарешті виросла і перестала так сильно озиратися на своїх західних союзників, особливо на США. Звичайно, з американською допомогою, як було за Байдена, набагато краще, ніж без неї. Але часи, коли фраза "Америка нам не допомагатиме" викликала відвертий жах і мало не дорівнювала програшу у війні, вже минули.

Перші кроки до усвідомлення того, як вирішувати складні завдання самостійно, вже зроблено. Може, до сорокаріччя Україна пройде цей шлях хоч би наполовину.