1 жовтня відзначають День захисника і захисниці України. Після повномасштабного вторгнення це свято стало особливо важливим для українців, адже сотні тисяч наших громадян встали на захист Батьківщини проти російського ворога.
РБК-Україна розповідає 5 історій українців, які пішли на війну.
Ольга "Фенікс" Бережна – гранатометниця і бойова медикиня 106 батальйону 109 стрілецької бригади ТрО. У військо жінка пішла, щоб замінити на службі важко пораненого сина. Влітку 2023 року він уже мав 4 поранення і 6 контузій. Тоді він був уже командиром і воював на Авдіївському напрямку.
"Я свідомо пішла вчитися на гранатометницю, щоб на нулі його замінити", – розповідає Бережна.
Ротацію призначили на 16 жовтня 2023 року, але за два дні до цього хлопець загинув.
"Я не змогла врятувати свого сина, але можу врятувати чиюсь дитину, чийогось брата, чийогось чоловіка. У мене є змога, тому я тут. У мене як у матері загиблого є можливість завершити службу, але я не хочу кидати своїх хлопців. Я їм потрібна", – говорить Ольга.
Жінка зізнається, що з собою завжди носить срібний браслет сина, його старий турнікет і браслет у вигляді національного прапора, який він їй подарував.
Вдома на Ольгу чекає 19-річна донька, яка дуже болісно сприйняла рішення матері піти на військову службу. За рік до того, у вересні 2022 року на війні загинув колишній чоловік Ольги і батько її дітей.
"За 11 місяців на війні ми втратили не тільки батька та сина, а й ще трьох дуже дорогих та близьких людей", – каже Ольга.
На передовій під час евакуації жінка поранених потрапила під мінометний обстріл і отримала контузію. Після поранення військовій довелося пройти лікування.
Андрій Соломін із Луцька вперше опинився на війні у 2014-му, втім через рік демобілізувався. У перший день повномасштабного вторгнення чоловік знову став на захист України – вступив до лав 100-ї окремої бригади ТРО.
У квітні 2024 року він отримав важке поранення на Донеччині. Коли Андрій з побратимами закріплювались на позиції, надійшла інформація про можливе оточення. Хлопцям необхідно було виходити, але в той час оператор ворожого дрона скинув боєприпас просто під ноги командира роти.
"Я вже в той момент розумів, що ніг у мене не буде", – розповідає Андрій.
Чоловік отримав сильні поранення ніг, він сам наклав собі турнікети. Оскільки не вірив, що виживе, сказав хлопцям йти без нього. Втім, побратими його не залишили. Після 9 годин очікування Андрія вивезли.
Вже у Дніпрі від лікарів Андрій дізнався, що якби він втратив ще 100 мл крові, то не вижив би. А також те, що 6 хвилин перебував у стані клінічної смерті.
"Командир батальйону сказав, ти зміг витягнути роту, а не зміг витягнути себе. Мені варто було "віддати" свої ноги, щоб врятувати 32 душі", – говорить Андрій.
Андрій зізнається, що йому зараз допомагають триматись родина, друзі та побратими. Попереду військового чекає протезування й тривала реабілітація.
22 вересня у Києві Андрій Соломін взяв участь у "Забігу за двох". Він на кріслі колісному здолав дистанцію в 1 км – за себе і за друга "Мику", який загинув у грудні 2023 року. Військовий прийшов до фінішу першим.
Артур Тоноян до повномасштабної війни був перспективним хірургом у Глухові. Весною 2022 року він долучився до лав ЗСУ, почав рятувати бійців у найгарячіших точках фронту.
"Евакуація бійців практично з лінії фронту – це відповідальність номер один для медика. Пораненого необхідно миттєво стабілізувати, зберегти йому життя, поки він потрапить на операційний стіл. Щоб лікувати, потрібна евакуація, а це як правило відбувається в екстремальних умовах під обстрілами", – ділиться Артур.
9 жовтня 2022 року на Херсонщині Артур отримав важке поранення, внаслідок чого втратив частину ноги. Після довгої реабілітації чоловіку встановили протез, йому довелося адаптовуватись до нових реалій.
У січні 2024 року Артур ухвалив рішення продовжити нести службу й долучився до своїх побратимів на Харківському напрямку. Сам же медик вважає доленосним те, що при пораненні постраждала нога, а не руки і він досі може оперувати і рятувати людей. У кінці серпня цього року лікар отримав ще одне поранення, воно теж дозволило йому продовжити службу.
Вікторія Гончарук – медикиня добровольчого батальйону "Госпітальєри". Дівчина родом із Житомирщини, але до повномасштабного вторгнення жила у США. У 2022 році Вікторія працювала в інвестиційному банкінгу в Citigroup в Investment Banking Department в Нью-Йорку.
На початку війни дівчина допомагала підрозділам, у яких служать батьки і сестра, а у квітні приїхала в Україну, щоб піти на фронт.
"Коли жах триває у країні, у сім'ї, я не можу жити щасливим життям і пити коктейлі на Мангеттені. Я б не могла бути повністю щасливою, поки не відчула себе частиною боротьби", – розповідає Вікторія.
Вона служила у Бахмутському та Авдіївському напрямках, працювала парамедиком у бригаді, де служить штурмовиком її рідна сестра.
"Всі, з ким я хочу провести свій час, на війні. У нас є відпустка пару днів, ми приїжджаємо з тими людьми, з якими живемо на передовій, у цивільне життя, і живемо у своїй "бульбашці", – ділиться дівчина.
Вона додає, що все одно б повернулась в Україну, навіть якби не розпочалася повномасштабна війна. На батьківщині вона мріяла заснувати компанію венчурних інвестицій.
Святослав Салтиков був військовослужбовець 36 окремої бригади морської піхоти. Хлопець змалку любив музику, спершу навчався гри на фортепіано, а згодом на саксофоні. Після закінчення музичного училища в Миколаєві вирішив вступити до військового оркестру морпіхів.
На початку повномасштабного вторгнення він разом із побратимами опинився у Маріуполі, а 12 квітня 2022 року потрапив у російський полон. У серпні і вересні того ж року батьки Святослава отримали два листи від нього.
"Я молодий, сильний, здоровий, я виживу. Рано чи пізно повернусь. Ви бережіть себе, передавайте всім привіт. Всіх люблю і молюсь за вас", – розповідають батьки.
Весь це час батьки не знали місця перебування сина, вони звертались у Координаційний штаб із питань поводження з полоненими, до Червоного хреста, але усюди запевняли, що треба чекати на обмін.
У квітні 2023 року рідним Святослава повідомили, що його тіло повернули в Україну. У документах, які видали батькам, вказано, морпіх помер у листопаді 2022 року в СІЗО № 2 міста Кінешма Івановської області РФ. Причину смерті не вказали. Святославу було 22 роки.
"Мені надіслали фотографії для попереднього упізнання. За деякими прикметами я зрозумів, що це наш син, але сильно не розглядав. На це було дуже важко дивитися”, – говорить батько Сергій Йосипович.
Зі слів звільнених полонених, які перебували у цьому ж СІЗО, їх часто били і катували електрошокером. Українські судмедексперти не змогли встановити причину смерті Святослава.
Музиканта поховали у травні 2023 року на кладовищі в селищі Крива Балка. На прощанні грали джаз, який дуже любив Святослав.
Раніше ми розповідали історію захисника, який втратив здатність говорити в російському полону, але знову заговорив вдома.
Читайте також історію морпіха і ветерана Гліба Стрижка, який пройшов бої у Маріуполі та російський полон.
Під час підготовки публікації використали: пости від Жіночого ветеранського руху в Instagram та "Незламні" у Facebook, матеріали з ГЛУХІВ.INFO, УП, Ukrainer, Медійної ініціативи за права людини, відео телеканалу "Конкурент TV".
Термінові та важливі повідомлення про війну Росії проти України читайте на каналі РБК-Україна в Telegram.