Інтерв'ю із зрадником. Як мешканець Часового Яру відсидів за "ДНР" і став на бік Росії
Житель Часового Яру Олександр Фомич у 2022 році передавав дані про розміщення ЗСУ росіянам. Його зловили співробітники СБУ та засудили до 15 років в'язниці. Чому він вирішив допомагати ворогові, що робив у 2014 році та як виправдовує Москву, – в інтерв'ю РБК-Україна.
Росія десятиліттями намагалася вселити українцям різні комплекси, у тому числі комплекс неповноцінності. Основний нарратив, який постійно повторювався, був таким – росіяни брати українцям, причому чомусь старші. На додачу до цього звучали фрази про те, що Україна, по суті, живе за рахунок Росії, а сучасні українці практично всім мають завдячувати Радянському Союзу.
Паралельно з цим порядок денний та українське ТБ заповнювалися російським продуктом. Серіали, фільми, пісні та програми виробництва РФ щільно засіли в українській телесітці. Події, що відбулися у 2014 році, змусили багатьох українців переглянути своє ставлення до Росії. Вона перестала сприйматися як дружня країна та стала країною-агресором. Тих, хто до останнього вірив у "ополчення" на Донбасі, переконало повномасштабне вторгнення російських військ у 2022 році.
Але в Україні навіть після початку великої війни з Росією залишилися люди, які вірять у добрі наміри Москви та готові допомагати ворогові. Один із них – 35-річний Олександр Фомич. У 2014 році він, живучи в Часовому Яру, вирішив приєднатися до лав "ополчення", за що пізніше відсидів у в'язниці п'ять років. У 2022 році він, не змінюючи своїх принципів і переконань, знову прийшов на допомогу до окупантів. Через кілька місяців після вторгнення Фомич разом із дружиною передавали дані про розміщення ЗСУ. За це Олександра звинуватили у державній зраді та засудили до 15 років позбавлення волі.
Сьогодні Фомич сидить у колонії у Запорізькій області. Він заперечує той факт, що Росія вбиває мирних людей, а якщо заперечувати вже неможливо – виправдовує. У його парадигмі російські солдати захищають Україну від НАТО, Євросоюзу та її самої. РБК-Україна під час поїздки Запоріжжя за сприяння спецслужб вдалося поговорити з Фомічем про те, як він прийшов до того, щоб допомагати ворогові, і яке життя на нього чекає у найближчій перспективі.
Поганий Євросоюз та хороша Росія
Запорізька колонія знаходиться недалеко від обласного центру – сіруваті блоки будівель з колючим дротом та сторожовою вежею. Нас зустрічає начальник колонії та веде коридорами. "Засуджений Фомич Олександр Віталійович. Чисто ідейний хлопець. Саме такий, якого ви хотіли".
У пофарбованих у зелений колір коридорах пахне хлоркою, кожен блок закінчується гратами, які відкривають, впускають нас і одразу ж закривають. Ми трохи щулимося і начальник, поплескавши фотокореспондента по плечу, каже: "У нас тут затишно, правда! Ми навіть ось троянди вирощуємо".
Нас заводять у кімнату для побачень. Це світле приміщення, яке поділено на сектори – у кожному секторі стоїть м'який куточок на кшталт тих, що раніше ставили на кухнях, і стіл. Поки ми розставляємо камери, у кімнату заводять Фоміча. Його погляд весь час блукає десь нижче наших облич, а манери скуті і мізерні. Ми вітаємося, знайомимося і просимо його сісти.
– Як проходило ваше дитинство?
– Як у всіх. Веселе, захоплююче.
– Навчалися після школи?
– В училищі, на електротехніка. У нас усі в місті працювали у вогнетривкому комбінаті і ми вирішили, що працюватимемо.
– А чи планували переїжджати з міста?
– Ні, ніколи, мене моє місто влаштовувало.
– У 2014 році, коли розпочалися події, що робили?
– Працював як і всі. Але працював неофіційно, комбінат закрили. Мотався Україною – будівництва, ремонти.
– На війну, що почалася, як відреагували?
– Дуже погано, нічого не подумав. Справа такого роду, що 2014 року у мене всі знайомі пішли за те, щоб від'єднатися від України та створити свою республіку. Ось і я вирішив.
– Треба було створювати свою країну та розвивати свою країну, якщо ми вважаємося незалежними, то ніби треба відповідати, розвивати своє. Не дивитися, як кажуть… Знаєте, у нас у селищі літні люди казали – ось що ти сусіду в город дивишся, та не в чужій дивись, а у свій. Ось так і нам треба у себе в країні дивитися у свою країну, що у нас твориться взагалі з часів 90-х років, коли розвалився Союз, була купа республік.
Ось воно все розвалилося, і що з нашою республікою стало? Що сталося? Руїни, розвал, все пішло з державного майна до приватних рук. Ми прийшли до чого? До буржуазії. Якщо взяти історію почитати, тих самих письменників – Грабовський, Котляревський, вони висміюють це все. В історію ми вже поринули, треба щось саме своє будувати, а не дивитися вправо чи вліво. Саме тому ми й вирішили. Тобто, нас ця країна тягне на дно, а чого ми повинні падати на дно?
– А Євросоюз – це дно?
– Звісно, це дно. Як би там добре не жили, ось у Києві добре живуть, а поїдьте у глибинку, там, як кажуть, усе погано. Руїни, люди виїжджають, люди біжать до великих міст. Села розвалили, колгоспи розвалили, за 30 років ми не збудували нічого нового. Ось ми й так вирішили.
При цьому про життя в "молодих республіках" Фомич висловлюється з теплом у голосі. Там, мовляв, з 2014 року почали "запускати" шахти та заводи, відновлювати мости та цілі економічні галузі. Як доказ Олександр наводить приклад – ціни на комунальні послуги на підконтрольних територіях та ціни в окупації.
– У 2014 році ви вирішили створити республіку і що ви конкретно почали робити?
– Саме тоді я поїхав до Слов'янська і все побачив на власні очі, не з телевізора дивився, а спостерігав на власні очі.
– І що побачили?
– Жах.
– Туди, наскільки я пам'ятаю, зайшли російські війська?
– Не знаю, я там російських військ не бачив, я бачив переважно пацанів, які не обстріляні.
– А знаєте, хто такий Гіркін?
– Якийсь Стрєлков, звичайно, знаю. Ну, так це відставний полковник РФ.
– А що він робив у Слов'янську?
– Він командував збродом і зграєю неуків, які нічого не вміли.
– Отже, ви поїхали туди подивитися на власні очі, а далі що?
– Приїхав до себе у місто. Там теж хлопці почали збирати якийсь ополченський загін. Я вирішив взяти там участь. Ми збудували блокпост, стояли на блокпосту в'їзд, виїзд, щоб у місто не ввозилася зброя. Далі Україна пішла у наступ, вибили Слов'янськ, Краматорськ...
Розповідь Фомича дуже знайома і банальна – "ополчення" брало зброю у військових частинах, росіян на території ніяких не було, люди вирішили "самовизначитися", а їм заборонив "київський режим". Виговорившись із цього приводу, Олександр із видихом робить невтішний висновок – жодної свободи слова в Україні немає, адже жителям Донбасу не дали можливості відокремитися.
Після того як Фомич вирішив взяти участь у створенні ДНР, його засудили на п'ять років позбавлення волі. Олександр чеканить статтю, за якою його заарештували – створення військових формувань, які не передбачені Законом України. У 2019 році він вийшов із в'язниці, а за три роки почалася повномасштабна війна. І в голові Фомича причини вторгнення – це цілий окремий світ, де необізнаній людині розібратися досить важко.
Велика війна з Росією
– 2022 рік, 24 лютого, що відбувається?
– Усі бачать по-різному. Я бачу, що одна людина наговорила купу діл, порушила всі закони… Певний президент зараз (Володимир Зеленський – ред.) порушив усе, що було підписано за Конституцією.
– А що він порушив?
– Він сказав – до блоку вступаємо, хоча у Конституції прописана позаблоковість, сказав, що повернем ядерну зброю – це два. Він говорив, що повертатиме ядерну зброю в Україну і вступатиме до блоку НАТО, хоч Кучмою прописано, закони є, це все прописано в Конституції – позаблоковість, нейтральний статус та безядерний статус.
– Припустимо, а до чого тут Росія?
– У цьому випадку Росія була гарантом нашої незалежності, нашої свободи та всього іншого. А коли ми це все порушили...
– Що порушили, незалежність тим, що захотіли в НАТО?
– Ну, тобто, порушили всі підписані папери.
– І Росія, що, прийшла нас захистити сюди?
– Росія вступила, звичайно, в конфронтацію, це ж були порушення проти неї.
– Не можу зрозуміти. Припустимо, ми порушили закони, які ми прописали, а Росія тут до чого?
– То вони гаранти. Вони, Америка та Великобританія. Папери були підписані про те, що ми дотримуємось цих трьох умов і тоді на нас не нападають…
– А ми порушили, і вони мали право напасти?
– Виходить так.
– А ми перед Росією підписували папери?
– Разом із Росією.
– Та ні. Не було такого.
Олександр, очевидно, і сам до кінця не може зрозуміти, про що говорить. Конституція, ядерна зброя, права українців, НАТО, гаранти та Великобританія – все змішалося в його голові в одну заплутану історію. Він навіть не сперечається про те, чи Росія обстрілює міста, але активно стверджує, що Україна "напала на Донбас". Росія стріляє по Києву і Львову, тому що Україна обстрілює Курськ і зовсім неважливо, що ці дві події відбулися у зворотному хронологічному порядку. Якщо щось не збігається з логікою Олександра, він каже універсальну фразу – його там не було, і він не бачив.
– З Маріуполем чому росіяни так вчинили? Вони ж Донбас захищали.
– Ну, не тільки вони. Є відео, де українські танки так само б'ють по домівках. У мене купа знайомих у Маріуполі, які розповідають, як там звірювали "азовці", як стріляли в людей, як перестрілювали колони, щоби люди не їхали від обстрілів.
– Тобто, за логікою ваших знайомих до 24 лютого все було гаразд, а 24 лютого ми вирішили самі обстріляти свої міста, включаючи Маріуполь?
– Не знаю, що там обстрілювали.
– Ну ви ж кажете, що українці стріляли по своїх будинках.
– Це у Маріуполі було.
– А навіщо?
– Бо там була російська армія.
– А що робила російська армія в українському місті?
– Ну, там частково були російські війська, можна так сказати.
– Навіщо?
– Я ж говорю, Україна хотіла напасти на Донецьк. І ось вони ввели свої війська.
– В Маріуполь?
– Так.
– Зрозуміла.
Олександра посадили рік тому. За інформацією слідства, він разом із дружиною передавав інформацію про локацію військових, техніки та ППО у себе в Часовому Яру. У діалозі з нами він, звичайно, все заперечує. "Було кілька фотографій, що знімали з дружиною уламки", – каже Фомич, мабуть, навіть не думаючи про те, наскільки комічно звучать його виправдання. На питання про те, чи хотів би він обміну, Олександр оживає.
– А якби була можливість обміну, чи поїхали б?
– Двома руками за.
– Попри те, що Росія на нас напала?
– Ні! У мене там купа знайомих, у мене родичі. Я не бачу нічого в цьому поганого. Я ж говорю.
– Ви їх ворогами не вважаєте?
– Ні, для мене вони брати, а той, хто вважає їх ворогами, нехай вважає. Все колись зміниться однаково.
– Дивіться, за день до нашого приїзду до Запоріжжя ракета потрапила по житловому будинку. Це зробила Росія. Вони брати після цього?
– Ну, у мене батько загинув. Моєму батьку в будинок прилетіло три ракети, його засипало.
– А хто це зробив?
– Не знаю, хто це зробив.
Своєю цю війну він не вважає і каже, що ні з ким не воює. Більше того – дивується, чому його просто не віддадуть Росії.
– Добре, ось ви кажете, що росіяни – брати…
– Ну а що не брати? Ось скажіть скільки ви знаєте країн у світі слов'ян? Ось саме слов'ян? Я знаю три.
– Це не заперечує того, що одні слов'яни напали на нас.
– Вони захищають свої інтереси.
– У нас у країні?
– У нас у країні. А нічого, що ми маємо спільну історію?
– Це не має жодного значення, ми – незалежна держава.
– Ми ніколи не були незалежною державою. Ми постійно залежали чи то від Заходу, чи тої ж від Росії. Як не крути, воно так. Ви подивіться навкруги, коли Україна якийсь завод збудувала? Все, що ми маємо – це спадщина Радянського Союзу.
– І це надає їм право вбивати нас? Тому що ми вирішили увійти до НАТО?
– Тут спірне питання з цією війною, один бачить так, інший бачить так, я ось вам зараз інтерв'ю дам, наговорю купу на себе, приїдуть і довічне буде.
– Війна має закінчитися примиренням? А хто з ким має помиритися?
– Наші народи мають помиритися. Завжди так стається. Після будь-якої війни є мир. Ну, ми ж німцям пробачили все, що вони зробили з Радянським союзом?
– Так, Німеччина програла і через 20 років вони вибачалися. А росіяни вибачатимуться?
– Звичайно, і ми проситимемо вибачення.
– А ми за що?
– За те, що ми не туди пішли. Буде примирення.
– Ми в них маємо вибачатися за те, що "пішли не туди"?
– Необов'язково. Але щоб примиритися, ми що повинні зробити? З вашого боку, як? Одна сторона має миритися, а інша вороже дивитися?
– Ну, на нас же напали.
– Ну треба ж якось примирятися.
– А вони вибачаться?
– Звичайно.
– А за що, вони ж нас захищають?
– Не знаю, подивимося. Життя покаже.
***
З колонії ми виходимо втомленими. Начальник, усміхаючись, проводжає нас на вихід. "Я ж казав, вам сподобається. Відбита людина".
Подібні до Олександра давно визначили для себе свою сторону і вперто її захищають, навіть коли вона вбиває їхніх батьків та дітей. Причина проста – прийняти реальність важко, доведеться буквально відмовлятися від усього, що з якоїсь причини любиш, розчаровуватись та приймати дуже незручні для себе рішення. Набагато простіше й надалі слідувати своїй логіці. Благо для подібних людей російська пропаганда щодня складає все нові і нові легенди і вони з лишком закривають усі нестикування, що виповзають назовні