Що відбувається у приватних школах? Засновниця ліцею - про ціни, освіту і критерії вступу

– Які перспективи розвитку приватної освіти в Україні? За моїми спостереженнями вона зараз набирає обертів і стає дуже популярною.

Владислава Бандурко: Це дійсно так. Мені здається, повномасштабне вторгнення на цей процес вплинуло.

По-перше, багато з нас усвідомили та зрозуміли, що освіта - це дуже важлива цінність, оскільки в умовах війни часто це ледь не єдине, що ти можеш взяти з собою, куди б ти не прямував. Тому твій рівень освіти, знання мов є вирішальними у твоїй адаптації в усьому світі.

По-друге, і це теж не менш важливо, приватні школи за часи пандемії та повномасштабного вторгнення зарекомендували себе як надійні освітні партнери для родини. Тому що зазвичай приватним школам потрібно менше ніж добу на адаптацію до зміни умов. І навчання продовжується, і діти показують суттєві результати в навчанні.

До того ж приватні школи є більш гнучкими шляхом свого формату, шляхом автономії шкіл, яка в кожної школи своя. Це дає не просто високий рівень знань для випускників, але й рівень знань і вмінь, які потрібні в сьогоднішньому контексті.

Якщо, наприклад, освітні програми оновлювалися 10 років тому, то приватні школи можуть щось додавати щороку, і вони це роблять, змінюючи свої програми.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

 

– Як ви думаєте, надалі ми будемо розширювати цю мережу приватних шкіл в Україні? Чи все-таки державні триматимуться на рівні?

В. Б.: Державні триматимуться на рівні. Насправді державна система освіти теж себе показала як стійка система. Я вважаю, що в тих умовах, в яких ми зараз працюємо, колеги в державних школах великі молодці.

Але разом з тим приватна освіта буде рости. Є такий прогноз по Україні, що десь 20% від ринку всіх освітніх послуг буде займати приватна освіта.

Зараз це десь на рівні 12% для Києва і 5-6% по Україні. Звісно, є питання з доступністю приватної освіти, оскільки школи є в різних цінових сегментах. Але ринок ще буде рости найближчі роки, і я думаю, що в тому числі й війна цьому сприяє.

Ба більше - якщо ми подивимося з вами не тільки на школи, але й на університети. Топ три університети, які сьогодні прагнуть виступати українські випускники. Це приватні університети KSE, УКУ та державна Києво-Могилянська академія.

У трійці в нас є два приватних вищі навчальні заклади. Це теж говорить про запит українських випускників на якісну освіту, професійну.

– Чи існує певна співпраця між державними та приватними школами?

В. Б.: Вона точно існує. По-перше, приватні школи в Україні дуже відкриті до обміну досвідом.

І зараз доволі активно, як на мене, державні школи переймають цей досвід приватних шкіл. Зокрема, і в проєктній роботі, і в якихось додаткових предметах або напрямках, які є. Щобільше - приватні школи теж переймають досвід сильних українських державних шкіл, особливо якщо це профільний ліцей, математичні або STEM-напрямки, оскільки ці напрямки зараз активно розвиваються.

Мені здається, в освітній спільноті відкритість одне до одного дуже важлива. Я особисто вірю, що хороших шкіл не має бути мало. Я вважаю, що кожна школа в Україні має бути хорошою.

Коли ми будуємо націю, не може бути так, що умовно тисяча дітей по всій країні мають якісь знання, а решта не мають, бо хорошої  школи не було. Мені здається, що консолідація українських освітян правильна в тому, щоб зробити так, щоб було більше хороших шкіл в країні.

Засновниця мережі шкіл "Educator" Владислава Бандурко: 20% освітніх послуг на ринку займатиме приватна освіта (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

– Поясніть різницю між приватною та державною освітніми галузями, крім вартості.

В. Б.: Ми відкрили школу шість років тому. І коли ми тільки починали, більшість батьків, які приходили, говорили: "О, так у вас тут вчаться всі, кого відрахували з нормальної школи". 

А зараз коли батьки приходять, частіше говорять: "О, ми б дуже хотіли вчитися у вас, бо у вас сучасні підходи, програми, є гнучкість. Ми бачимо, куди вступають ваші випускники. Ми розуміємо, що це про якість".

Мені дуже приємно й радісно, що від своєї появи український ринок приватних шкіл трансформується від того, що виберете всіх, кого вигнали, до того, що ми хочемо до вас потрапити.

Приватні школи повинні виконувати державний стандарт, так само як це роблять державні школи. Але це про що? Що ми вчимо. Але є ще питання як. Які методи й підходи ми використовуємо?

У нас одна з важливих фішок школи - це мотивація дитини до навчання. У нас всі діти мають прогрес навчання. Для цього ми маємо дуже багато інструментів.

Починаючи від того, що приватні школи зазвичай - це школи повного дня. У тебе є перша половина дня, де ти виконуєш державний стандарт і є друга половина дня, яку ти можеш наповнювати, залежно від того, як змінюється світ. Наприклад, той самий штучний інтелект. Ми дуже активно з ним працюємо в школі, хоча ця технологія є доволі свіжою.

Ми розуміємо, що дуже часто державні школи не можуть цього робити через обмеженість в ресурсах.

Тому якщо так рахувати, перша відмінність - швидкість втілення тих чи інших інновацій на системному рівні. Не тоді, коли це залежить від одного вчителя-супергероя, а український вчитель - беззаперечно супергерой. А тоді коли так працює вся система і всі школи.

Другий важливий момент - це персоналізоване навчання та індивідуальний підхід до учнів. З певним віком ми можемо додавати чи забирати якісь предмети. 

Третій важливий аспект - це кількість дітей в класі. Вона все ж таки грає вагому роль в тому, скільки дитина може попрацювати на уроці й наскільки це буде якісно. У наших класах навчаються по 15 дітей, це максимальна кількість.

У нас, наприклад, англійська мова вивчається рівнями. Тобто в сьомому класі ти можеш мати рівень B2, впевнено говориш, їздиш на міжнародні олімпіади. А хтось, наприклад, тільки прийшов і він має рівень A1. Ці діти не можуть ефективно вчитися разом в групі. Математику ми так само ми вивчаємо в групах за рівнями.

Мені здається, що ще один важливий момент - це швидкість і якість підвищення професійної кваліфікації вчителя. 

У нас дуже поширена в Україні проблема, коли вчителі купують сертифікати підвищення кваліфікації. Я точно знаю, що в приватних школах за цим стежать, тому що організовують навчання своїх педагогів. Це унеможливлює історію куплених сертифікатів і вдаваного підвищення кваліфікації, якого насправді не існує.

– Уявімо, що перед вами пара батьків, які вирішують, куди веде їхня дитина: в державну школу чи в приватну. Які фактори ви радите враховувати під час цього вибору?

В. Б.: Я взагалі не ділила б на державну чи приватну. Я б насамперед поставила собі питання, які вподобання та сильні сторони має моя дитина. І виходячи з цього, я б ранжувала школи за критеріями. Потрібно шукати таку школу, яка буде розвивати сили дитини.

У нас трохи, бачте, викривлено. Замість того, щоб розвивати сили дитини, ми часто наймаємо репетиторів з тих предметів, які в дитини погано. Ми намагаємося їх витягнути заради оцінки, а при цьому як суперсилу дитини не розвиваємо. 

Другий важливий момент - це, що я бачу своїм батьківським обов'язком у контексті розвитку моєї дитини. Я, наприклад, як мама, дуже хочу, щоб моя дитина була самозарадною. Для мене важливо, щоб в якийсь момент всі мої діти з'їхали від мене і поїхали спочатку вчитись, і це такий важливий етап.

А потім жили своє окреме життя, професійне, особисте. Це теж те, до чого потрібно дитину готувати, Наскільки школа буде сприяти й підтримувати цей мій шлях.

Якщо я хочу, щоб дитина вчилась в Україні або за кордоном, якщо вже зрозумілий напрямок, наскільки школа буде сприяти тому, щоб дитина стала стійкою. Одна справа - вступити в університет, інша справа - мати змогу продовжувати там вчитися.

Тому я виходила б із сил дитини, моїх задач, як мами, це все метчила б і потім за критеріями добирала ту школу, яка підходить.

Не варто вибирати між приватною та державною школами. Вибирайте той заклад, де ваша дитина зможе розкрити свої сильні сторони (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

– З якими запитами до вас найчастіше батьки приходять? Що вони найчастіше шукають і навпаки, що шукають діти, що зараз дітям цікавіше?

В. Б.: Це дуже класне питання. Насправді тут залежить від віку. Якщо ми говоримо про початкову школу, в основному батьки хочуть, щоб у дитини одразу формувалося правильне сприйняття кайфу від освіти. У початковій школі це може бути чудовим критерієм вибору школи.

Якщо ми говоримо про середню та старшу школу, там трошки інші задачі. Тут сім'ї починають задумуватися про те, який буде наступний крок. Старша школа - це закінчення школи.

Зараз дуже часто батьки приходять з тим, що шукають якісну освіту. Часто приходять з тим, що діти мають певні освітні втрати. Наприклад, школа якийсь час не навчалася або навчання тиждень через тиждень, перша/друга зміна через брак укриттів. І це все дуже суттєво впливає на рівень знань дітей.

Дітям важливо мати спільноту, друзів, якісь цікаві дослідження робити. Коли ми говоримо більше про підлітків, часто буває так, що діти не мають очікувань до навчання або вони вже втомлені школою в класичному розумінні.

У нас нещодавно була історія. Дівчинка не хотіла переходити з державної школи, до речі, бо там багато дітей в класі, і її ніхто не буде питати. А тут потрібно постійно вчитися, готуватися, робити самостійну роботу, бо вчитель може кожному приділити увагу.

Підлітковий вік - це момент, коли задачі батьків і задачі дітей трошки розходяться. Але мені здається, великий професіоналізм школи допомогти все ж таки родині це зметчити й бути підтримкою для тата і мами для того, щоб в цей момент дитина все ж таки продовжувала, шукаючи себе, будувати себе в тому числі.

– Як формується вартість навчання в школі?

В. Б.: У нас є різні програми. Залежно від програми та формату вартість теж буде різною.

У нас є школи, які йдуть за українською програмою і є міжнародна школа, яка ліцензована Кембриджем і відповідно там вартість інша.

У вартість входить зазвичай повністю весь навчальний процес, навчальний компонент. У вартість входять додаткові матеріали, які будуть потрібні учням. І плюс можливість використовувати й мати в школі додаткові активності. 

Я завжди кажу, що в державних школах в цих випадках значно легше і простіше творити. Тому що у них оренду приміщення вони зазвичай не сплачують, комунальні послуги покриваються.

Ми ж як приватна школа маємо дбати й про якість наших приміщень, і про те, щоб дітям тепло, затишно. Якщо це блекаут, у школах є генератори. 

Якщо це питання будівництва укриття, ми будуємо це укриття. І вони в школах такі, що діти можуть продовжувати там навчання спокійно. Особливо в нас бували дні, коли й весь навчальний день відбувався в укритті, тому це все школа забезпечує.

– Назвіть, будь ласка, вартість навчання.

В. Б.: У нас вартість навчання за українською програмою становить 6 500 доларів на рік, а міжнародна програма - 11 000 доларів. 

– На що у вас йде найбільший бюджет? Що забирає у вас найбільше коштів? 

В. Б.: Зарплати команди, підвищення кваліфікації вчителя. Якщо ми впроваджуємо якісь інновації, або міжнародні програми, це купівля ліцензії. І утримання будівель, оренда або інвестиції у викуп цих будівель.

–  А чи не занадто сильно система, суспільство тисне на дітей в тому плані, що потрібно швидше з професією визначитись, швидше знайти себе в житті? Як ви вважаєте, можливо, їм варто давати більше часу побути дітьми та підлітками?

В. Б.: Люблять в українському суспільстві крайнощі. Ми або геть не тиснемо, і в нас всі квіточки, але 45 років з мамою і чекають, поки ти пенсію отримаєш, щоби щоб мати собі відсоток. Або геть загнані, працюють в 14. 

Я не вважаю, що на дітей треба тиснути. Тиск взагалі не є стійким інструментом. Ти можеш чогось досягти, але це не буде про стійкість системи. Я вважаю, що потрібно спостерігати й створювати умови.

Ми профорієнтуємо дітей з першого класу. А якщо діти ходять до нас у садок, вони починають робити це з ясельної групи, граючи в рольові ігри. Ми ж з вами теж в дитинстві грали в магазин, і це теж спосіб профорієнтації насправді.

Я колись бачила дослідження, що в середньому українські батьки можуть назвати 14 професій. Їх існує 52 000. Про яку профорієнтацію ми говоримо, якщо середньостатистична українська родина не може сформулювати для дітей широту світогляду в тому, які професії бувають. Я вже мовчу про те, що десь приблизно раз на три роки 5 000 професій відмирає і 5 000 з'являється.

Друга історія - наскільки дитина знає свої сильні сторони. Що я люблю, чим я захоплююсь? Якщо ми йдемо в гонитву за оцінками, то дуже часто ми втрачаємо фокус на тому, а що моя сильна сторона.

Мій особистий досвід був, коли в 11 класі нам роблять тест Magellano. Чудовий тест, нічого не маю проти. Ти отримуєш список з 10 професій від балерини до ядерного фізика. Ти кажеш: "Боже, дякую тобі, що я талановита" А куди вступати? Не зрозуміло. 

Дуже важливо реальний досвід спроб. У нас діти багато пробують. Вони багато подорожують, знайомляться з цікавими людьми, реалізованими у різних професіях. У нас фантастична спільнота батьків, які дуже долучені до виховання дітей в школі. Вони беруть участь в наших заходах, розповідають про свій досвід. І це все формує самовизначення.

Я не думаю, що в нас є дуже великий тиск. Тиск взагалі як інструмент погано працює. Історія в тому, що твій шлях може бути через розчарування, а може бути через підтримку дорослих, які поруч з собою. Для мене важливо, щоби в українських дітей була підтримка батьків і вчителя в цьому процесі. 

– Як у вас проходить відбір при вступі?

Ірина Бордусенко: Насамперед коли приходить родина, ми проводимо співбесіду. Запитуємо про задачі, які вони ставлять перед школою, обов'язково питаємо про попередній досвід, який мала дитина чи в садочку, чи в школі.

Далі коли ми з батьками спілкуємося й розуміємо, що маємо спільні цінності, іде етап співбесіди. Співбесіда включає два напрямки. Це обов'язкова співбесіда з психологом, де наш спеціаліст спілкується з дитиною. Відштовхуючись від цього, ми тоді вже рухаємося з умовним відгуком, зі зворотним зв'язком від психолога.

Наступний крок - це безпосередньо тестування. Діти проходять тестування з трьох предметів. Це обов'язково українська мова, математика й англійська мова.

Маючи результат тестів, ми ухвалюємо рішення, наскільки дитина може приєднатися в той чи інший клас і наскільки вона зможе потягнути програму або навпаки наскільки програма відповідає її рівню.

Діти приходять з різною підготовкою, і це теж один з викликів, які є зараз в освіті, тому що освітні втрати є і їх дуже багато.

Генеральний директор мережі шкіл "Educator" Ірина Бордусенко (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

– В яких випадках ви відмовляєте?

І. Б.: Якщо дуже сильні освітні втрати. Умовно дитина вступає в сьомий клас, а немає навіть бази четвертого, п'ятого, шостого класу, тому тут точно відмовляємо.

І бувають випадки, коли ми з родиною не бачимо спільних цінностей. Для нас дуже важливо будувати стосунки з родинами саме на цінностях.

Якщо ми дивимося в одному напрямку, у нас точно вийде, ми точно допоможемо дитині досягнути тих результатів, які ставлять перед нами батьки. 

Якщо цінності зовсім різні, то, на жаль, ми так і говоримо: "Напевно, цей навчальний заклад не для вашої родини".

– Чи спостерігаються у вас випадки булінгу в школі та як ви з ними працюєте?

І. Б.: Коли батьки приходять до нас у школу вперше, запитують, чи є в нас булінг. Я так розумію, це якась зараз активна хвиля пішла в просторі. 

Давайте таким чином. Розбираємо насамперед, що таке булінг і на рівні класу ведуться певні заходи проти булінгу. У школі є концепція, яка дає можливість керівнику локації рухатися за певними алгоритмами, якщо раптом таке стається.

Був досвід, коли дитині відповіли в не дуже коректній формі, і це батьки трактували як булінг. Це не булінг. Тому що булінг - це постійне повторювання тієї чи іншої дії.

Важливо вести комунікацію як з дітьми, так і з батьками й від цього відштовхуватися. Є антибулінгова комісія, яка у випадку чого розбирає всі ці ситуації. Долучаються батьки, школа долучається, камери дають можливість подивитися, що там насправді відбувалося. І таким чином уже вирішувати той чи інший конфлікт, якщо він якщо він дійсно склався.

Був такий кейс. Він насправді для дітей серйозний, а коли подивишся зі сторони… Хлопчик і дівчинка, дев'ятий клас. Батьки прямо говорять, що там булінг, а коли почали розкручувати, долучили психолога, там виявилася симпатія. Хлопчик не знав, як інакше виразити свої первинні такі почуття до дівчинки.

Провели бесіду, розказали, скоригували дії, зараз найкращі друзі.

– Як ви визначаєте в школі успішність дитини? Які це показники, окрім оцінок?

Анастасія Сивак: Ви дуже правильно підмітили, тому що насправді ми не оцінюємо дитину тільки за кількістю балів. Тут є два моменти. Перше - це вміння мислити. Ми дивимось, наскільки дитина розвинулась в контексті свого розуміння світу.

Тобто, як часто вона ставить питання "чому", "як це відбувається", "яким чином" і наскільки вона може бути суб'єктною в розв'язанні власних питань і в проговоренні власної думки.

Друге питання - це питання емоційної зрілості. Тобто наскільки діти гарно розуміють свої емоції та вміють їх екологічно проявляти відносно один одного.

Насправді школа - це якраз той період, коли ти вчишся будувати стосунки, вчишся бути частиною соціуму, лідером, командним гравцем. Тому це теж дуже важливий аспект, який показує нам загальну картинку про те, наскільки розвиток дитини є успішним, не тільки є академічна частина.

Академічна директорка мережі школи "Educator" Анастасія Сивак (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

– Ви це визначаєте певними тестуваннями?

А. С.: У нас є система кураторського супроводу, тобто за кожним класом закріплений куратор, який відповідає за траєкторію кожного учня в цьому класі. Це людина, яка стежить за академічною успішністю, загальною динамікою класу й тим, як проявляються діти.

У нас також є система курсів "м'яких навичок". Крім академічних курсів, у дітей кожної четверті є новий такий курс, де вони прокачують якісь навички. Вони теж поділяються на різні групи, і саме куратор класу може підказати, що класу, наприклад, треба попрацювати над командоутворенням. 

Є певні показники в кураторів. І є вікові особливості, норми, як діти повинні розвиватись і що вони мають знати, і ми це перевіряємо на такому внутрішньому рівні.

Ще окремо з класами працюють психологи, які теж мають свої точки доторку та виміру, за якими ми розуміємо, чи діти досягають картинки цілісного розвитку, а не тільки академіки.

– Який підхід у навчанні зараз найбільш прийнятний для дітей? Яким способом вони найкраще сприймають інформацію?

А. С.: Інформацію вони сприймають від людей. Насправді в епоху штучного інтелекту, коли ти можеш вивчити будь-що, поговоривши з чатом GPT. Дуже важливо втримати авторитет вчителя і взагалі фігури, для чого цей вчитель тут є. Зараз цей авторитет під певним питанням.

Ми віримо в те, що вчитель - це людина, яка покаже тобі, як ти можеш, вивчивши щось, це реалізувати. У нас багато проєктного і практичного навчання, коли діти не просто вчать якісь розрахунки, а відразу роблять проєкт.

І насправді штучний інтелект може дати дуже багато всього, але він не пояснює для чого. Роль вчителя - пояснити для чого і як це використовувати.

– У ваших школах до шостого класу триває навчання 10 місяців. Чому ухвалили таке рішення?

А. С.: Ми довго цьому пручались, бо вірили, що в дітей повинно бути три літніх місяці. Але бачимо, як різні колеги з різних країн і в Україні переходять на 10 місяців навчання, і в цього є одне підгрунтя - освітні втрати.

Ми зараз бачимо, що різниця між дітьми в класах може бути просто великими з якихось предметів, і нам потрібен час, аби це допрацювати.

До того ж протягом року ми ніколи не можемо спланувати, скільки часу діти проведуть в укриттях. Ми продовжуємо навчання в укриттях, але це все одно забирає певний час. І не всі батьки готові відпустити дітей у школу після ночі, коли була повітряна тривога.

Світ не стоїть на місці. Нам важливо, аби діти були конкурентними та свідомими того, який світ навколо. Звісно, хочеться з максимальним розумінням підходити до цього процесу, дати дійсно таку базу знань, навичок і життєвих компетенцій, яка дасть їм змогу вийти у світ і бути конкурентними, а не навпаки.

За рахунок цього додаткового місяця канікул доводиться чимось жертвувати, а жертвувати не хочеться. Бо цілісна особистість не формується, якщо ти жертвуєш фізкультурою, проєктною роботою тощо. Не виходить ця картинка.

На цьому етапі ми ухвалили рішення про 10 місяців навчання, ми пілотуємо. Це в нас перший рік. Був певний супротив, а чого всі підуть, а ми будемо вчитись. Але не так погано.

Нам вдалось зробити для них цей 10 місяць з екскурсіями, із профорієнтацією, із проєктами. Тобто змінювати активності так, щоб вони могли довчитись, але й провести цей місяць трохи по фану в школі. 

– Чи помічаєте ви зараз нестачу або відтік за кордон учнів і викладачів?

А. С.: Це гарне питання. Насправді по дітях ми не відчуваємо значного відтоку. Коли тільки почалось повномасштабне вторгнення, зрозуміло, що відтік був значний, але діти все одно залишались в проєктах.

У нас ще була онлайн-школа, був екстернат. Діти хоч і йшли з очного формату, але обирали інші формати.

Зараз ця тенденція зменшується. У нас десь близько двох-трьох родин щороку обирають зимівлю за кордоном. Вони просять нас залишати місце в класі, вчитися онлайн і повертаються ближче до весни.

Ми розуміємо цей страх і цей вибір кожної родини й підтримуємо. Тому організовуємо онлайн-навчання. Але це не може бути довго, до пів року ми даємо сім'ям можливість і час. Але такого значного відтоку учнів немає учнів.

Що стосується вчителів, криза ринку кадрів вона торкається всіх, і шкіл вона торкається так само. Зараз не просто шукати гідних викладачів, які зможуть не тільки знати свій предмет, а й бути тими, хто запалює. Тому дійсно вчителів зараз мало, і ми шукаємо всіма силами, якими тільки можемо.

На системному рівні ми почали набагато краще вкладатись в онбординг (процес адаптації нового співробітника в команді - ред.) і донавчання викладачів прямо тут на місці.

Я і моя команда академічного відділу сфокусовані на тому, аби донавчати, адаптувати й давати все більше нових і широких інструментів викладачам, яких ми набираємо, тому що дійсно зараз потрібно вибирати з меншої кількості людей. І це означає, що процес донавчання існує на місці. 

Анастасія Сивак: Зараз не просто шукати гідних викладачів, які зможуть не тільки знати свій предмет, а й бути тими, хто запалює (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

– Як ви обираєте педагогів до себе в колектив? 

А. С.: У нас є три рівні співбесід. Перший рівень - це з нашим рекрутером, де ми просто добираємо кандидатів, які підходять. Якщо нам підходять їхні попередні резюме, їм підходять наші попередні умови.

Якщо ми говоримо про викладачів, тоді вони рухаються до команди методистів. Це якраз команда академічного відділу, з якою працюю я. Це топові викладачі з певного предмета, які розвиваються, працюють і набирають цих людей собі в команду.

Далі йде співбесіда з методистом і після цього йде фінальна співбесіда з директором локації. Остання - це вже більше така узагальнювальна бесіда, де людина дивиться оком на того кандидата, який приходить.

Тобто загалом у нас три рівні співбесід, але буває, що приходить супер-пупер якийсь кандидат, і ми дуже-дуже хочемо цю людину собі в команду, ттам формат співбесіди з директором може бути більше в стилі "А коли вже виходимо працювати?"

– Чи є якісь критерії, за якими ви точно не берете співробітників?

А. С.: Звісно. У системі онбордингу у нас є повністю розроблені ці критерії, за якими ми рухаємося, але основне - ми не беремо людей, які не демонструють бажання працювати з дітьми. Тому що люди насправді ідуть в школу з різних причин.

Якщо ми розуміємо, що людина не хоче насправді працювати з дітьми, а в неї є якісь інші цілі, ми не продовжуємо працювати разом. Навіть не продовжуємо розглядати цього кандидата, навіть якщо там фахове розуміння, наприклад, англійської мови, але людина не хоче працювати з дітьми.

Або якщо під час пробного уроку людина демонструє авторитарну поведінку, ми припиняємо говорити з такими кандидатами. 

– Чим ви особисто найбільше пишаєтеся у цій школі?

А. С.: У мене є три речі, якими я пишаюсь. 

Перша - це те, як ми побудували систему руху учнів після школи. Ми взяли для себе за мету розуміти, що ми тільки частина шляху в житті цих людей, і наша задача - побудувати для них таку міцну базу, щоб далі, коли вони вийдуть зі школи, вони могли бути класними скрізь. 

Друга річ - це команда. У нас насправді потужна і класна команда, яка працює рука об руку. У нас три носії в штаті. Насправді щиро цим пишаюсь, тому що зараз важко запрошувати носіїв мови бути в Україні. Нам цього року вдалось трьох таких зібрати у свою команду. І це прям надихає рухатись далі в цьому напрямку.

Третє - це система психологічної безпеки, захисту і формування спільноти. Ми не розв'язуємо проблеми за зачиненими дверима. У нас завжди великі обговорення з учнями, з батьками й домовляємося на якісь спільні маршрути. Я навіть не можу назвати це правилом, як ми будемо рухатись. 

Батьки розуміють, що це ок пройти в школу й обговорити якісь питання, знайти рішення, які потрібні конкретно цій сім'ї. Індивідуальність - одна з основних цінностей, які у нас є, і забезпечення індивідуального підходу у психологічному, в академічному плані та у вступному сенсах - це третя річ, якою я справді щиро пишаюсь.