"Хочу відновити справедливість". Історія слідчого, який пішов служити в штурмовий полк

Війна змушує приймати рішення про захист країни людей найрізноманітніших професій: від кухарів і менеджерів до айтішників та поліцейських. Слідчий поліції Олександр Смірнов пам'ятає про свою службу на війні все: від перших бойових виходів і нічних марш-кидків з БК та пораненими. Детальніше його історію читайте у матеріалі РБК-Україна.

РБК-Україна та МВС України продовжують спільний проект "Творці історії. Щоденник", в рамках якого знайомлять читачів із захисниками та захисницями у форматі розповіді від першої особи – через їхні думки, спогади та особистий досвід.

Історія Олександра Смірнова – про життя: характер і людяність, про службу слідчого з Миколаївщини, про бої та поранення. В ній – нагадування про те, що за кожним підрозділом, за кожною операцією стоять люди з власними страхами, мріями і прагненням робити добро. На фронт Олександр пішов у званні лейтенанта, повернувся старшим лейтенантом. Мріє про звання капітана.

Далі – пряма мова співрозмовника.

Дитинство, юність, перші мрії

Я народився 12 липня 1999 року в Новому Бузі, на Миколаївщині. З дитинства вирізнявся серед своїх однолітків допитливістю і впертістю. Дитинство і юність минули в селі Симонівка, де кожний день був сповнений пригодами. Вулиця формувала характер і світогляд.

Моя родина завжди цінувала прості, але важливі речі: працю, навчання, відповідальність. Навчався у Вільнозапорізькій ЗОШ. У якійсь мірі був лідером. Ми зі старшокласниками грали у футбол. До 5 класу досить непогано вчився… А потім… (посміхається).

Формування характеру

Саме цей досвід сформував відповідальність. Коли прийшов час обирати професію, я чітко знав, ким себе бачу. Я обрав службу в поліції. Після закінчення школи вступив до Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ на факультет досудового розслідування за спеціальністю "Право".

Олександр визначився, що хоче стати поліцейським, ще під час навчання в школі (фото: з особистого архіву)

Навчання було складним, але цікавим. Чотири роки університету дали мені не лише знання, а й дисципліну, вміння аналізувати, робити висновки й працювати у команді. Після закінчення університету у 2021 році повернувся до рідної Миколаївщини, де став слідчим у Баштанському райвідділі поліції.

Служба в поліції – це не просто робота. Це спосіб життя. Як слідчий я щодня стикався з історіями людей, які опинилися в складних, іноді трагічних ситуаціях. Моє завдання – відновити справедливість, знайти правду і захистити тих, хто сам не може цього зробити.

Іншими словами, бути слідчим – це бачити передовсім правду там, де інші її не помічають. Брати відповідальність за долю людей, навіть коли це важко. Служба формувала і відточувала характер щодня: терпіння, увагу до деталей, вміння слухати і чути.

Початок "повномасштабки"

З 24 лютого 2022 року моє життя, як і всіх українців, різко змінилося. Я мав заступати на чергування. Розбудив телефонний дзвінок начальника. Від нього я дізнався про початок "повномасштабки".

Насправді війна увірвалася в моє життя двічі: спершу – під час АТО, потім – повномасштабне вторгнення, яке охопило всю країну.

Вагань не було: швидко зібрався і пішов на роботу. На власні очі побачив, як моє містечко змінилося: на вулицях був хаос. Черги в магазинах, з полиць зміталося все. Тоді ж пішли перші ракети. Я тоді зрозумів, що життя більше ніколи не буде звичайним.

Читайте також: "Лікарі не давали гарантій". Історія нацгвардійця, який врятував себе сам при обстрілі

Бої під Баштанкою

У перші дні я перебував у секторі оборони біля райвідділу поліції. Баштанка піддалася атаці російської колони. Насправді бої під цим населеним пунктом були для всіх випробуванням. Бої були складні. Місцевість була мінімально пристосована для оборони: відкриті поля, обмежене прикриття, щоденні обстріли.

Першими опір дали хлопці з територіальної оборони, але загинули. Я опинився у безпосередньому бою, коли на мене набігли двоє окупантів. Потім українська авіація відпрацювала по колоні, а ми продовжували патрулювати, ловити мародерів і документувати наслідки обстрілів. Довелося швидко навчитися працювати під постійною небезпекою.

Після деокупації траси на Кривий Ріг ми з колегами знаходили окупантів у посадках. Багатьом із затриманих було по 18-19 років, вони виправдовувалися і говорили, що не знали, куди їдуть.

У Березнегуватому працював всього один слідчий у районі. Після того як я приїхав, ми почали працювати разом. Обстріли були постійні, прилітали десятки ракет. Робота тривала безперервно. Я забув, що таке вихідні. Саме тоді я познайомився з Геннадієм Столбою. Я розумів, що скоро це не закінчиться, і ми разом прийняли рішення йти на фронт – воювати в окрему штурмову бригаду.

На війні Олександр був фактично з самого початку повномашстабної війни (фото: з особистого архіву)

У 2023 році ми подали рапорти й пройшли відбір у штурмовий полк. Відбір був складним: п’ятиденні марші з рюкзаками, фізичні випробування, вправи на витривалість. Пройшовши їх, я був спочатку зарахований до штурмового полку "Цунамі" штурмової бригади "Лють", а вже в кінці 2024 року перейшов до сталевого батальйону "Тавр" окремої штурмової бригади "Львів".

Отримав позивний "Хорват". Насправді Хорватом мене називали ще за курсантських часів, бо я любив футбольну збірну Хорватії (посміхається).

Коли почалася війна, вибір став ще складнішим. Прийшло усвідомлення того, що лише документуючи події і розслідуючи злочини, я не можу захистити тих, хто поруч. І цей момент став переломним – я взяв зброю до рук. Я не прагнув війни, але коли вона прийшла в наш дім, зрозумів: якщо не я – то хто? Якщо не зараз – то коли?

Захисний пройшов суворий відбір до штурмового полку (фото: з особистого архіву)

Бойові будні на фронті

Пам’ятаю все: від перших виходів і нічних марш-кидків з БК та пораненими – до навчання у бойових умовах з досвідченими військовими 80-ї бригади. Я вчився і набирався бойового досвіду на фронті. Це Донеччина. Там я вивчив міномет 120-го калібру, працював з гранатометом МК-19 – займався "снайпінгом" з гранатомета та брав участь у бойових патрулюваннях, захищав цивільне населення та координував дії з досвідченими військовими тієї ж 80-ки.

Поранення та відновлення

5 вересня 2025 року неподалік Костянтинівки я отримав важке поранення ноги. Уламки ворожої міни пошкодили артерію та нервові пучки, внаслідок чого довелося ампутувати кінцівку.

Читайте також: "Війна торкнулася і моєї дитини". Історія майора поліції про поранення доньки та обстріли Сум

Мене евакуювали. Вже в Дружківці прооперували. Потім транспортували до госпіталю в Києві. Лікування, реабілітація. Готують до протезування. Чесно, я вже не дочекаюся цього моменту. Я скажу так: як би важко не було – не можна здаватися. Мені дає крила моя сім’я: дружина і донечка.

Надійне плече і головна мотивація

Усі випробування були б неможливими без дружини Анастасії. Вона в мене бойова і запальна жінка. Завжди була поруч, підтримувала у складні моменти, допомагає відновлювати сили після повернення з фронту. Її мудрість і спокій давали й дають сили стати на ноги. З моєю дружиною неможливо втратити віру в майбутнє, у себе.

В госпіталі я вже 4 місяці. Зі своїми дівчатками спілкуємося щодня по відеозв’язку. У нас є донечка Емілія. Їй 1 рік.

У розпал бойових дій саме сім’я була моєю мотивацією. Завдяки сім’ї відновлювалися мої сили, і я був зосередженим у найнебезпечніших ситуаціях на фронті. Щоразу, коли виходив на завдання, думав: треба повернутися, щоб побачити, як сміється моя донька.

Я люблю, щоб моя дружина мала гарний настрій. Обов’язково балую її подарунками, сюрпризами. Я можу подзвонити знайомій, щоб вона зробила букет, і таксистом передати квіти. Я дорожу і ціную довіру та взаєморозуміння.

Поруч з Олександром залишаються його бойові побратими (фото: з особистого архіву)

Про дружбу

Друг пізнається в біді. Коли я працював слідчим, друзів було багато. Коли пішов у бойовий підрозділ, деякі мене не зрозуміли, деяких почав не розуміти я. Змінилися погляди на обставини.

Єдине, що я ніколи не робив і не зроблю – це роздавати поради й дорікати. Ніколи нікого не гнав на передову. І нікому не бажаю пройти всі ті моменти, які проходили мої колеги, які пройшов я.

В дружбі для мене важливі чесність і прямота. Поруч зі мною залишилися бойові побратими. От, наприклад, Сашко ("Курт") був моїм першим вчителем, який навчив мене працювати з гранатомета. Потім, коли перейшов у батальйон "Тавр", ми почали з ним працювати на мінометі в одній команді. Саме він врятував мене, мою ногу і зробив так, щоб частину ноги ампутували мінімально. Я йому дуже вдячний за це!