Мер Харкова Ігор Терехов демонструє хороші результати в соцопитуваннях. Проте перехід із регіонального рівня на загальнонаціональний супроводжується багатьма викликами. Про те, наскільки реальні шанси умовної "партії Терехова" пройти до парламенту, чи є перспективи у лівоцентристських проектів в Україні та як йому вийти зі "східної ніші" – читайте в матеріалі РБК-Україна.
Головне:
Тривала відсутність виборів в Україні, з одного боку, законсервувала політичну систему. З іншого боку, саме нинішні часи надзвичайних випробувань дають шанс проявитись новим лідерам у різних сферах українського життя.
Звісно, насамперед військовим. За час великої війни з Росією з'явилось вже багато командирів, чиї імена ще кілька років тому нічого або майже нічого не говорили широким верствам населення. І в майбутньому, якщо буде таке бажання, деякі з цих лідерів цілком можуть конвертувати народну довіру у політичний капітал і спробувати сили на виборах, президентських або як мінімум парламентських.
Суто в цивільному секторі політичні ліфти працюють помітно гірше. Зокрема, за час великої війни фактично немає прикладів, коли регіональні лідери "виростали" у лідерів загальнонаціонального масштабу (щоправда, за нечисленними випадками, таких прикладів було небагато й до війни).
Разом з тим, один із позитивних "побічних ефектів", який планувався під час проведення реформи децентралізації кілька років тому, якраз і передбачав можливості подібного зростання. Цілком в дусі європейських країн, великих і малих, де успішний мер міста чи керівник регіону часто згодом займає своє місце і в національній політиці.
Згідно з даними різних соціологічних опитувань, серед найбільш впізнаваних у державному масштабі місцевих діячів виділяється мер Харкова Ігор Терехов.
Проведене в травні-червні цього року опитування Київського міського інституту соціології взагалі дало йому перше місце за балансом довіри-недовіри серед українців з-поміж всіх запропонованих в опитувальнику діячів – 52% довіри проти 19% недовіри (порівняно з попереднім, січневим, опитуванням КМІС ці цифри покращились на кілька відсотків).
Інше опитування, проведене соціологічною компанією СОЦІС у березні, віддало умовному політичному проекту на чолі з Тереховим третє місце на парламентських виборах – 13,7% серед тих, хто піде на вибори і визначився зі своїм фаворитом (після умовних "партії Залужного" і "партії Буданова").
Ключовий фактор, який сприяв зростанню впізнаваності і довіри до Терехова, цілком очевидний і без глибокого соціологічного аналізу – вкрай важка зима 2025-26. Яка видалась особливо важкою для Києва, де системні російські атаки по енергетиці наклались на недостатню підготовку міста до такої кризи і загалом розбалансовану систему управління столицею, про що РБК-Україна докладно писало.
На цьому фоні Харків як, певно, найближче до Києва за параметрами українське місто, виглядав значно більш готовим до викликів. Ще й з урахуванням фактору наближеності до фронту – від Харкова до російських позицій кількадесят кілометрів, тоді як Київ, як не крути, місто тилове. Тож мимовільне порівняння київського і харківського керівництва склалось на користь останнього.
Про коротку "лаву запасних" нинішньої владної команди за останні роки медіа, зокрема й РБК-Україна, писали чимало. В ході літнього перезавантаження Кабінету міністрів цей кадровий дефіцит вкотре наочно проявився.
Тож, як розповідали джерела РБК-Україна, у владі замислювалися над долученням менеджерів "зі сторони", зокрема і харківського мера Терехова, якому могли запропонувати урядове крісло.
Зокрема, після того, як Зеленський оголосив про майбутню відставку Юлії Свириденко з прем'єрської посади, він одразу провів серію показових зустрічей з кількома діячами – зокрема і з Тереховим. В медіа і соцмережах це розцінили як своєрідний "кастинг" на вакантну прем'єрську посаду.
Адже подібні зустрічі, з фото-постами в Телеграмі, президент проводив і після звільнення попереднього керівника свого Офісу. І один із запрошених тоді – начальник ГУР Кирило Буданов – згодом і справді обійняв посаду на Банковій. Тож за аналогією Терехова почали серйозно обговорювати в якості можливого претендента на прем'єрське крісло чи іншу посаду в Кабміні.
Втім, він залишився в Харкові – із досить очевидних міркувань. Без наявності власної опори у Верховній раді (а Терехову взяти її було нізвідки) будь-який очільник уряду приречений залишатися у підвішеному стані. Поле для його маневру апріорі обмежено, а регулярні конфлікти у прем'єра, віце-прем'єра чи міністра з налаштованим на популізм депутатським корпусом невідворотні.
Крім того, оскільки на осяжну перспективу жодного завершення війни, а відтак і виборів, не проглядається, різкий перехід з місцевого на центральний рівень міг би стати політичним фальстартом. Майже напевно такого маневру не зрозуміли би насамперед самі харків'яни.
Втім, за інформацією наближених до Терехова джерел РБК-Україна, міською політикою горизонти планування у мера все ж не обмежуються. І в його команді всерйоз націлились на перехід на рівень національної політики, приміряючись до фактично вакантної в Україні лівоцентристської ніші.
Після 2014 року, з першою хвилею російської агресії, фактично всі партії, які використовували в назві чи позиціонували себе як "ліві", піддалися суспільній анафемі.
Причина очевидна – ледь не всі з них виявилися зрадниками або принаймні проросійськими колаборантами, допомагаючи ворогу у практичній чи як мінімум інформаційній боротьбі проти України. Чимало колись міцних проектів, на кшталт Соціалістичної чи Прогресивно-соціалістичної партії, маргіналізувалися і зійшли з політичної арени задовго до 2014-го.
Не кажучи про те, що всі ці та безліч інших лівих політичних проектів насправді лише експлуатували відповідну риторику і особливо наративи, по суті ж будучи лише політичними інструментами різних фінансово-промислових груп.
Однак після подібного "самоочищення" лівого політичного флангу відповідний політичний запит нікуди не зник. І ледь не всі українські політичні партії, позиціонуючи себе "правими" і "правоцентристами" (і, наприклад, входячи у відповідні альянси на пан'європейському рівні) продовжували експлуатувати ліві наративи на практиці. Але не зізнаючись у цьому виборцям, більшість з яких досить далекі від політичної теорії.
Разом з тим, в самому понятті "лівої партії" немає нічого апріорі антиукраїнського чи апріорі проросійського. Доказ цьому – знаходження при владі у безлічі західних розвинутих країн політсил лівого спрямування. І багато з них налаштовані до країни-агресора цілком критично, а лівоцентристські уряди роками підтримують Україну. Тож загалом "лівий" – зовсім не означає "комуністичний", "сталіністський" чи "проросійський". Хоча, безумовно, подібний стереотип у масовій свідомості вкорінився вже досить глибоко – і варто, визнати, небезпідставно.
Тож загалом, потенційна політична сила Терехова, з відповідним позиціонуванням, якраз і могла би зайняти ліву політичну нішу. Однак в реальності не все так просто.
"Нема і не буде ніякої умовної "лівої" ніші в українському електоральному просторі.. Є ніша "соціального популізму". Але для досягнення результату в цій ніші потрібні будуть бюджетні гроші, які після завершення війни будуть у великому дефіциті, і позиції в центральній владі, щоб ці гроші отримати", – сказав РБК-Україна політолог Володимир Фесенко.
Як вважає політолог, партія Терехова перебуватиме не в "лівій", а радше в "східній" виборчій ніші – а це накладає обмеження на електоральний потенціал.
Схожі аргументи у розмові з РБК-Україна використовує і директор Соціологічної групи "Рейтинг" Олексій Антипович. "З одного боку, йдеться про орієнтацію на електорат Півдня і Сходу. Щодо ціннісних орієнтирів – це те, що колись називалось "міцними господарниками". І це доповнюється орієнтиром на те, що ось, ми прифронтова зона, ми самі себе захищаємо, ми можемо говорити різними мовами, але ми за Україну, ми за відродження нашої країни і наших регіонів зокрема", – сказав він у коментарі виданню.
За словами Антиповича, тут йдеться насамперед про "місцевий патріотизм" і "міцних авторитетів на місцях", на кшталт того ж Терехова. А також – на орієнтацію передовсім на внутрішні ресурси України, регіону, громади, міста тощо. "Наскільки ця ніша електорально приваблива для громадян? Проста відповідь – приваблива, і перспективна з точки зору проходження в парламент", – зазначив соціолог.
Разом з тим, він застерігає, що в даному випадку є значне перетікання електорату – як до виборців Володимира Зеленського, так і інших "невійськових" проектів, на кшталт "Батьківщини" Юлії Тимошенко та проекту Дмитра Разумкова. І загалом, про якісь електоральні перспективи будь-якого проекту, підкреслює Антипович, говорити зарано – бо поки цілком незрозумілі час і обставини, в яких українці будуть визначатися зі своїми електоральними симпатіями.
Аналогічне застереження висуває і Володимир Фесенко. "На даний момент у цієї умовної партії є шанси подолати виборчий бар’єр і провести до майбутнього складу Верховної Ради свою невеличку фракцію", – сказав він у коментарі виданню, підкресливши, що так ситуація виглядає саме станом "на зараз", а по завершенні війни ситуація цілком може погіршитись.
Окрім загальної непевності щодо умов і часу проведення виборів, ресурсної бази окремих їх учасників потенційно є й фактори, які могли би спрацювати на руку потенційному проекту Терехова.
Зокрема, той факт, що російська агресія серед іншого, завдала й страшного удару по добробуту мільйонів українських громадян. В умовах повномасштабної війни багато хто готовий терпіти матеріальні труднощі, добре розуміючи їхню причини. Натомість по її завершенні соціально-економічні питання точно вийдуть на перший план.
Окрім того, як доводить світовий досвід, соціологія часто помиляється, і результати виборів приносять неабиякі несподіванки. Особливо в умовах, коли в публічному просторі домінують певні наративи, що майже не лишають місця для альтернативної думки (або ж витискають її на маргінес).
Приміром, загальним місцем давно став образ повоєнної України як "сталевого дикобраза" чи "європейського Ізраїлю" – країни максимально мілітаризованої, всі сфери життя якої підпорядковані підготовці до нових раундів протистояння з ворогами.
Натомість після завершення війни цілком може виявитись, що далеко не всі українці повністю поділяють саме таке бачення поствоєнного розвитку держави. І з'явиться запит на більш соціально-ліберальну модель – звісно, при подальшому зміцненні обороноздатності, відкидати таку потребу не буде жоден притомний політик.
Тож попри те, що електоральні перспективи потенційного політичного проекту на чолі з Тереховим цілком очевидні, такій партії в будь-якому разі доведеться здолати серйозні виклики. Зокрема – у своєму позиціонуванні вийти за межі умовної "східної ніші", апелюючи до проблем, які є спільними і для жителів Харкова, і для жителів Ужгорода.
Частково це завдання спрощується тим, що величезна кількість мешканців півдня та сходу, як найбільш наближених до фронту регіонів, за роки великої війни перебрались в центральні й західні області України. І, відповідно, разом з ними "переїхала" і та сама "східна ніша" потенційного електорату.
Крім того, треба тримати на належному рівні медійну роботу, адже навіть зараз, у "безвиборчий" період український інформаційний простір перенасичений. І можна уявити, що в ньому буде відбуватись, коли останні ембарго на "політику" впадуть остаточно.