Економіка на межі стагфляції: чому уряду час вводити воєнний стан у господарстві

Україна входить у небезпечну економічну смугу: уповільнення зростання ВВП, збільшення виробничих витрат та руйнування логістики створюють реальні ризики стагфляції. Фіскальна, боргова та монетарна політики існують паралельно, а ключові рішення досі ухвалюються за правилами мирного часу.

Економіст та екс-голова Ради НБУ Богдан Данилишин в колонці для РБК-Україна пояснює, чому Кабмін має стати єдиним центром воєнного економічного управління та які сім кроків відвернуть поглиблення кризи.

На всіх рівнях, в тому числі і урядовому вже проголошено те, що Україна входить у небезпечну економічну смугу. Маємо ситуацію, коли майже зупинилися темпи зростання обсягів виробництва, збільшуються виробничі витрати, а також звужуються експортні можливості та розширюється торговельний дефіцит. А нові удари по енергетиці, транспорту, складах і портовій інфраструктурі створюють додатковий тиск на ціни.

Це ще не повноцінна стагфляція, але її ознаки вже формуються. Слабка динаміка виробництва поєднується зі стійкою інфляцією та погіршенням пропозиції.

За оперативною оцінкою Держстату, реальний ВВП у другому кварталі 2026 року збільшився лише на 0,6% порівняно з відповідним кварталом минулого року і на 0,4% – порівняно з першим кварталом. Після падіння ВВП на 0,5% у першому кварталі це радше технічне відновлення, ніж перехід до стійкого зростання.

Водночас у серпні річна споживча інфляція прискорилася до 8,1%, а базова інфляція також становила 8,1%. Транспорт за рік подорожчав на 23,8%, пальне – на 38,7%, автодорожні пасажирські перевезення – на 39,1%.

НБУ прогнозує прискорення інфляції до 10% наприкінці 2026 року і зростання реального ВВП лише на 1,8%. Більше того, перебудова логістики після нових російських атак може додати ще 0,4–0,6 відсоткового пункту до річної інфляції.

Отже, головною загрозою стає не просто зростання цін, а поєднання кількох кризових процесів:

• стагнації виробництва;
• подорожчання ресурсів;
• руйнування логістики;
• дефіциту працівників;
• скорочення експорту;
• зростання залежності від імпорту й зовнішнього фінансування.

Відповідати на це виключно підвищенням процентної ставки неможливо. Але так само помилково покладати всю відповідальність за стан економіки на Національний банк.

Головна відповідальність лежить на уряді

Саме Кабінет міністрів має відігравати провідну роль в економічній політиці. Уряд визначає в повній мірі:

• структуру державних видатків;
• масштаби й умови випуску ОВДП;
• параметри пільгового кредитування;
• державні гарантії;
• податкову та митну політику;
• черговість перегляду тарифів;
• промислові й інвестиційні пріоритети;
• механізми страхування воєнних ризиків;
• політику у сферах енергетики, логістики та експорту.

До НБУ є багато запитань. Але критика регулятора не повинна ставати зручним замінником аналізу урядової політики.

Зокрема, ОВДП є інструментом уряду. Програма "5-7-9%", компенсація процентних ставок і державні гарантії також належать до сфери урядової відповідальності.

Нацбанк впливає на вартість грошей, банківські стимули та загальні фінансові умови, але не визначає, на що держава витрачає запозичені ресурси і кому надає бюджетні пільги. Однак ці питання мають обговорюватись і вирішуватись спільно, в тому числі через Раду фінансової стабільності.

Сьогодні головна проблема полягає у відсутності цілісного центру економічної відповідальності. Фіскальна, боргова, кредитна, промислова, енергетична та монетарна політики існують паралельно, нерідко нейтралізуючи одна одну.

Уряд стимулює окремі галузі, але одночасно підвищує податки й тарифи, позичає кошти на внутрішньому ринку. Але він не формує достатніх механізмів спрямування цих ресурсів у виробництво. Крім того – субсидує процентні ставки. Проте значна частина програм підтримує обіговий капітал і рефінансування старих зобов’язань, а не створення нових потужностей.

Це і породжує український парамонетаризм: для більшої частини економіки діють дорогі гроші, а для окремих позичальників – бюджетно субсидований кредит. Але така система є результатом не лише політики Нацбанку. Це наслідок неузгодженого монетарно-фіскального дизайну, за який уряд також несе безпосередню відповідальність.

Війна потребує іншого способу управління

Україна вже п'ятий рік живе в умовах повномасштабної війни. Проте значна частина економічних рішень досі ухвалюється так, ніби ми маємо справу з тимчасовим відхиленням від мирного економічного циклу. Настав час перейти від економіки воєнного часу за фактом до системно організованої воєнної економіки.

Під "воєнним станом в економіці" розуміємо не тотальне державне регулювання, не загальну націоналізацію і не адміністративне встановлення цін. Йдеться про спеціальний режим економічного управління, за якого уряд:

• визначає обмежене коло національних економічних пріоритетів;
• концентрує на них бюджетні, кредитні та зовнішні ресурси;
• координує роботу міністерств, державних банків і підприємств;
• щомісяця оцінює виконання конкретних показників;
• несе персональну політичну відповідальність за результат.

Ринок має залишатися основним механізмом функціонування економіки. Але під час війни держава повинна сформувати рамки, у яких ринкові стимули працюватимуть на обороноздатність, стійкість і відновлення виробничого потенціалу. Можливо на період дії спеціального економічного режиму воєнного стану варто ввести деякі обмеження щодо незалежності НБУ.

Перше. Створити єдиний центр воєнного економічного управління

Потрібен не черговий дорадчий орган, а постійний економічний штаб під керівництвом прем’єр-міністра. До його складу мають входити керівники економічного і фінансового блоків уряду, енергетичного та інфраструктурного секторів, представники НБУ, державних банків, оборонної промисловості, бізнесу й регіонів.

Штаб повинен щотижнево аналізувати оперативні дані щодо виробництва критичної продукції;

• стан енергосистеми;
• портову і транспортну логістику;
• експорт та імпорт;
• бюджетну ліквідність;
• кредитування підприємств;
• зайнятість;
• запаси пального й продовольства;
• інфляційні ризики;
• потреби оборонного сектору.

Кожне рішення має містити джерело фінансування, відповідального виконавця, строк і вимірюваний результат.

Друге. Визначити пріоритети воєнної економіки

Держава не здатна одночасно підтримувати все. Тому розпорошення ресурсів означає, що належного фінансування не отримує жоден напрям. Період, коли по п'ять і більше разів на рік відбувається латання дір на асфальті, інших невійськових витрат, має закінчитись.

На період війни пріоритетами мають стати:

• оборонне виробництво;
• енергетична стійкість;
• транспортна та експортна логістика;
• продовольча безпека і глибока переробка;
• збереження людського капіталу та критичної зайнятості.

Саме ці сектори повинні першими отримувати державні гарантії, страхування воєнних ризиків, довгострокове кредитування, доступ до критичного імпорту й передбачувані державні замовлення.

Третє. Перебудувати бюджет відповідно до потреб війни

Фінансова мобілізація не може зводитися до постійного підвищення податків для легального бізнесу. Уряд повинен провести повний аудит видатків і розділити їх хоча б на три групи:

• критичні для оборони та життєдіяльності;
• необхідні, але такі, що можуть бути оптимізовані;
• непріоритетні, які мають бути відкладені.

Бюджетні програми необхідно оцінювати не тільки за рівнем освоєння коштів, а за їх впливом на виробництво, зайнятість, експорт, енергетичну стійкість та обороноздатність.

Для оборонних підприємств потрібні багаторічні державні контракти. Відомо, що виробник не інвестуватиме у новий завод, обладнання або персонал, якщо має замовлення лише на кілька місяців.

Четверте. Змінити боргову політику

Обсяг, строки й структура випуску ОВДП – відповідальність Міністерства фінансів. Тому мета боргової політики не може обмежуватися механічним залученням необхідної суми. Потрібно враховувати її вплив на вартість обслуговування боргу, доступність кредитів для бізнесу та розподіл банківських ресурсів.

Уряд має збільшувати строки внутрішніх запозичень; розширювати пропозицію цільових військових та інфраструктурних облігацій; активніше залучати кошти населення й небанківських інвесторів; навчитися керувати державними банками, але і уникати надмірної залежності від них; публікувати повну вартість обслуговування нових запозичень; не допускати витіснення приватного кредитування державним боргом.

Облікова ставка НБУ впливає на дохідність ОВДП. Але рішення про обсяги запозичень і використання коштів ухвалює уряд.

П’яте. Перезапустити пільгове кредитування

Програма "5-7-9%" відіграла важливу роль у підтримці підприємств після початку війни. Однак як інструмент екстреного виживання вона не може безкінечно підміняти інвестиційну політику.

Пільгове кредитування необхідно зосередити на проектах, які створюють нові виробничі потужності та заміщують критичний імпорт, а також нарощують експорт; підвищують енергетичну автономність та забезпечують оборонні потреби та створюють робочі місця.

Компенсація ставок за звичайними оборотними кредитами має поступово скорочуватися, а натомість потрібно розширювати портфельні гарантії, страхування воєнних ризиків, проєктне фінансування та механізми розподілу ризиків. Кредитний ризик цільових державних програм повинен покриватися урядом і бути прозоро відображений у бюджеті. Не можна приховано перекладати його на НБУ або банківську систему.

Шосте. Запровадити урядову антиінфляційну політику

Інфляція – не виключно монетарне явище, особливо під час війни. Потрібно формувати державний резерв з можливостями державних інтервенцій в особливий період.

Урядовий антиінфляційний пакет має передбачати в першу чергу:

• захист і відновлення енергетичної інфраструктури;
• підтримку розподіленої генерації;
• диверсифікацію поставок пального;
• відновлення портової, залізничної та складської логістики;
• спрощення ввезення критичних товарів та обладнання;
• посилення конкуренції на внутрішніх ринках;
• узгоджений календар зміни тарифів і акцизів;
• адресну компенсацію вразливим споживачам замість загального заморожування цін.

НБУ має стримувати вторинні інфляційні ефекти та девальваційні очікування, однак первинні причини витратної інфляції повинен усувати уряд.

Сьоме. Чітко визначити роль НБУ

У нинішній ситуації дискусію не слід зводити до вимоги негайно знизити облікову ставку. Прискорення базової інфляції, зростання логістичних ризиків і невизначеність із зовнішнім фінансуванням справді потребують обережності. Але із ставкою також не потрібно проводити каруселі, які НБУ здійснює в наразі і проводить роз’яснення довгогодинними монотонними лекціями керівництва.

Різке зниження ставки могло б погіршити очікування та посилити тиск на валютний ринок. А тому сьогодні доцільно говорити не про механічне зниження ставки, а про відмову від настільки ж механічного її підвищення у відповідь на кожен шок пропозиції.

Зміна монетарного дизайну залишається необхідною. Але вона має відбуватися не як ізольована поступка щодо ставки, а як частина цілісної архітектури воєнної економіки.

Чого робити не можна

Перехід до режиму воєнної економіки не повинен означати необмежену емісію для фінансування бюджетного дефіциту; примусове кредитування збиткових підприємств; загальне адміністративне регулювання цін, крім – в деяких випадках – цін на соціально значущі продукти харчування; множинні валютні курси; непрозорі державні гарантії; приховування бюджетних витрат на балансі НБУ; ручний розподіл ресурсів між наближеними компаніями.

Без прозорості воєнна мобілізація економіки може перетворитися на механізм перерозподілу бюджетних коштів. Саме тому всі спеціальні програми мають супроводжуватися відкритими критеріями, аудитом, граничними строками дії та персональною відповідальністю.

Потрібен план перших 90 днів

Упродовж трьох місяців уряд має затвердити доктрину воєнної економіки. Крім того – сформувати перелік критичних виробництв та переглянути державні видатки та кредитні програми.

Давно пора вже запровадити багаторічні оборонні контракти і створити систему страхування воєнних ризиків. Доцільно ухвалити програму відновлення енергетики й логістики та оновити боргову стратегію. Варто погодити з НБУ спільний сценарний прогноз та визначити джерела фінансування кожного пріоритету. Треба запровадити щомісячну публічну звітність про результати.

Що стрімкіше погіршується ситуація, то небезпечніше відкладати дискусію про економічну модель. Починати слід із визначення того, хто керує економікою під час війни, які цілі ставить держава і куди спрямовуються обмежені ресурси.

Як я вже зазначав – провідна роль належить уряду. Національний банк повинен забезпечувати монетарну та фінансову стійкість. Але він не може замінити собою промислову, бюджетну, енергетичну, логістичну та соціальну політику.

Україні потрібна не командна економіка. Їй потрібна економіка з командуванням – із чіткими пріоритетами, єдиним центром відповідальності, концентрацією ресурсів і вимірюваними результатами. Без такого переходу ми ризикуємо отримати найгірше поєднання:

• високу інфляцію;
• дороге фінансування;
• втрату виробничого потенціалу;
• економічну стагнацію.

Саме тому час переходити на воєнний стан не лише юридично, а й економічно.