На фронті Україну зараз захищають ті, хто раніше працювали менеджерами, продавцями, айтішниками, займалися творчістю. Військовий Артрур Дронь продовжує писати вірші і у війську. Вже три роки він боронить нашу країну у лавах ЗСУ. Про свій бойовий досвід, поранення, ставлення до мобілізації, російської мови і про літературу під час війни – у інтерв'ю для РБК-Україна.
До великого вторгнення Артур Дронь працював у "Видавництві Старого Лева", писав вірші. До війська потрапив 2 березня 2022 року, став служити у 125 бригаді на посаді стрільця. Військові виконували завдання На Запорізькому напрямку. Під час одного з бою Артур отримав поранення і нині проходить реабілітацію у Львові.
В інтерв’ю для РБК-Україна він розповів про перше поранення, поезію на фронті, роль літератури у висвітленні війни в Україні за кордоном, ставлення у війську до можливих мирних переговорів, мобілізацію та демобілізацію військових.
– Чи це перше твоє поранення?
– Це перше серйозне поранення. І, дай боже, останнє. До цього були контузії, як дуже багато в кого, і обмороження нижніх кінцівок.
Поранення виявилося доволі складним, на стабілізаційному пункті я одразу не розумів його серйозності. Дізнався, що поранило зі спини: і стегно, плече, ногу, і найбільше руку. А згодом виявилося, що в руці складний перелом променевої кістки і вирвано шматок нерва. Тому в мене немає чутливості на кількох пальцях та частині долоні, і дуже обмежена рухливість пальців і руки. За цей час я переніс 5 операцій, ще одна попереду. Лікування виявилося значно довшим і складнішим, ніж я міг подумати спочатку.
– Як відчувається зараз життя серед цивільних? Чи дратує щось? Чи щось шокує?
– У мене певне такий класичний середньостатистичний випадок, коли людина з фронту повертається в тилове місто. Не подобається і не комфортно серед великого скупчення людей. Намагаюся уникати центр міста, уникати якісь "двіжі", заклади. А з людей мало з ким із цивільних спілкуюся, хіба з деякими друзями.
Зараз моє оточення – це мої побратими, основна частина яких зараз також у Львові: хтось після поранення, хтось на лікуванні. Я спілкуюся з ними, зі своєю сім’єю та з лікарями. А спілування з іншими людьми є доволі мало.
Складно бачити побутові прояви великого нерозуміння того, що зараз діється з країною, такої якоїсь байдужості.
Я одного разу обирав у супермаркеті вино, а біля мене стояли два чоловікивіком 40+, і я чув як вони між собою розмовляли. "Треба щоб був якийсь мирний договір і зупинили війну, бо в мене закінчується магістратура. Хіба треба буде платити ще й за аспірантуру. Але все одно якийсь період броні не буде…". Ситуації, коли чітко бачиш, що це дійсно два різні світи.
Я насправді думаю, що нас ще чекає стільки проблем після закінчення війни… Як нам всім жити в одній країні? Тим, хто щось робить весь цей час, і тим, хто служить, і тим, кому байдуже, і тим, хто переховується від повістки. Як ми всі маємо вживатися? Я не знаю.
– Який був найважчий день на фронті?
– Це дні, коли ми втрачали когось із наших. Коли гинув хтось із побратимів. Ці дні завжди були найважчими, найгіршими. Це важче за фізичні труднощі, пов’язані з бойовими діями чи погодними умовами.
– Як у війську ставляться до можливих переговорів між Україною та РФ? І чи впливає це на мотивацію?
– Я не можу сказати загальну думку, як це сприймається у війську. Очевидно, що у війську люди з різними поглядами, різними очікуваннями і прогнозами. Що стосується мого оточення, моїх побратимів і наших розмов, то ми слідкуємо за новинами, і також маємо відчуття, що все рухається таки до якихось переговорів, до якоїсь можливо заморозки фронту, договорів. І з тривогою очікуємо, на яких умовах це буде. Що доведеться віддати? З чим доведеться змиритися? Стараємося не створювати собі якихось ілюзій.
– На початку вторгнення ти взагалі перестав писати вірші. Чому так сталося? Що на тебе повпливало в той момент і коли зрозумів, що хочеш повернутися до поезії?
– Я зіткнувся з тим, що відчув якусь таку велику безпорадність мови, письма – всього, що з тим пов’язане. Коли ми стикнулися з таким рівнем жаху, жорстокості, сюру, що відбувається навколо. Щось таке, як написання текстів, і віршів, видалося непотрібним, беззмістовним.
Важливішими видавалися практичні речі, як от участь в цих подіях у ролі військового. Тому все почалося із великої зневіри у письмі. Така була перша реакція. А з часом треба було все переосмислити, відійти від тієї мови, того ставлення до письма, яке було раніше. Потрібен був час, інший погляд і ставлення до роботи зі словами, інший стосунок з мовою, ніж він був раніше. Я тішуся, що не залишився в тій мовчанці, і продовжив писати.
– Який був перший написаний вірш після такої мовчанки? Що надихнуло його написати?
– Я насправді не пригадую, який конкретно був першим. Точно одним з перших, який є в книжці "Тут були ми" називається "Ізюмське причастя". Це було після того як з’явилася правда про ті поховання, про кількість загиблих, закатованих, вбитих в Ізюмі.
Але в цьому контексті, віршів про такі події, важко вживати слово “натхнення” чи “надихало” бо це асоціюється з чимось позитивним. Було б дивно казати, що щось надихнуло на вірш про смерть. Натхнення ніякого, просто з досвідом приходить потреба прописати його. Сказати від імені когось, хто це не скаже, бо його вже немає. Або він є живий-здоровий, але цього не напише. І я розумію, що у мене є можливість написати це за нього.
Розумію, що речі, які він говорив або показав собою, могли б комусь сказати дещо важливе. Тобто тут не про натхнення, а інколи про потребу говорити, інколи про потребу переосмислити для себе якісь речі. А на загал закарбувати те, якими поміж всього цього хаосу, страждань можуть бути люди. Як вони виживають, як вони один з одним живуть, як вони в таких випробуваннях не здаються. Це про бажання написати як люди у цьому всьому залишаються людьми.
– Для тебе зараз поезія це про творчість чи про документалізацію війни?
– Все-таки вбачаю в цьому більше творчість. Вірші – це художня література. Один з таких аспектів, як працює поезія є те, що автор бере особистий досвід, робить з нього текст наче універсалізуючи, а потім кожен читач вбачає в ньому щось особисте вже для себе. Це така подвійна конвертація досвіду. А з документалістикою, із просто записуванням подій, воно по-іншому працює, на мою думку.
– Чи можна виокремити якийсь жанр літератури (поезія або проза) зараз як основний?
– Це різні жанри літератури, які реагують по-різному. І в різний час. На важливі, визначальні події, як от повномасштабне вторгнення, найперше реагує поезія. Це така емоційна швидка реакція. Інші жанри спочатку мовчать. У нас одразу в 2022 році був сплеск поезії: і потужної, і не зовсім. Її було багато, вона була різна. Поетичні реакції були одразу, а в 2023-му вже був сплеск книжок із тією поезією.
Наступним жанром реагує есеїстика. Така коротка проза. І зараз, мені здається, час, коли цей жанр стає актуальнішим. Наприкінці цього року, буде сплеск есеїстики, бо очікуються збірки короткої прози від багатьох українських авторів.
А художня проза буде наприкінці – романи про війну, про такі трагічні й визначальні події з'являються останніми. Зазвичай вони з’являються, коли пройде час. Коли цей досвід вже витриманий, обдуманий, коли ти краще від нього відсторонений. Можливо, автори використовують записи, спогади, які робили в реальному часі, але самі художні твори зазвичай з’являються трохи пізніше. Тому я би не казав, що якийсь із жанрів головніший, вони реагують поступово і по-різному.
– Як думаєш, чи може література бути інструментом розповіді світу про війну в Україні?
– Однозначно може. І це одна з головних завдань художньої літератури у наш час. Тому що важливу роль відіграє та штука з особистим досвідом.
Коли іноземці дізнаються про події в Україні з новин, тим більше зараз, вони реагують на це все простіше, для них це стає рутиною: яке місто взяли, яке місто втратили, скільки людей загинули, чи був обстріл. А коли вони читають про ці події з художньої літератури, зокрема з віршів, вони дізнаються про емоційні стани людини, про особистий досвід людини в цей час, як це переживають такі ж люди, як вони.
Моя книжка перекладена на кілька мов, і я розмовляв про це з перекладачем на шведську Мікаелем Нюдалем. Він говорив, що йому важливо шведам показувати те, що в Україні беруть участь у війні, захищають незалежність такі ж звичайні прості люди, як шведи, які це читають. Пересічні європейці можуть думати, що українська армія – це армія, де тільки професійні військові, які роками для цього вчилися. І вони не асоціюють себе, якогось офісного працівника з армією.
Література, якісь такі тексти, показують їм і нагадують, що українська армія – це такий самий офісний працівник, чиїй сім’ї почала загрожувати загибель. Такі ж звичайні продавці, студенти, ІТ-шники. Це такі ж звичайні люди, але вони поставлені в обставини, коли їм доводиться брати до рук зброю та вступати в армію.
Художня література, яку перекладають, і видають, презентують за кордоном, дуже сильно б’є в цю точку. В показуванні особистого досвіду. Не переказу жахіть,, а показування якою є людина в цих жахіття. І нагадування, що в цих жахіття перебувають такі ж люди, як ті, хто ці книжки читають.
– Чи читав свої вірші побратимам?
– Таке рідко було. Хоча, коли вже вийшла книжка і ми робили презентацію а згодом й на наступних читаннях у Львові, побратими регулярно приходили. Вони знають чим я займаюся, завжди підтримували і продовжують це робити.
– Найближчим часом плануєш видавати збірку?
– Зараз я власне працюю над новою книжкою, але вона буде не поетичною. Це книга короткої прози. Ближче до збірки есеїв – жанру, про який ми говорили. Це новий для мене досвід, дуже цікаво працювати з новим жанром – інший підхід, інша взаємодія з мовою, інше все. Книжка має вийти цього року – сподіваюся, що влітку – у “Видавництві Старого Лева”. Принаймні я зроблю все залежне від мене, щоб так і було. Найперше зараз потрібно її дописати і вчасно віддати видавцеві
– Що думаєш про те, як відбувається зараз мобілізація, і про те, що досі немає термінів служби для чинних військових?
– Щодо демобілізції у мене, і у всіх, з ким спілкуюся в армії, є одне основне відчуття і думка – нас як завжди обманули. Нам просто завжди в очі брешуть. Обіцяють демобілізацію, говорять, що розробляють закон і через скільки місяців він буде. Потім закон зникав, потім знову вертався. Мені здається, це дуже велика неповага до військових. Навіть не той факт, що немає демобілізації – ситуація насправді дуже складна – а те, що нам брешуть в очі.
Дуже гарно журналіст Павло Казарін про це писав, що потрібно мати сміливість говорити нам правду. Якщо немає можливості проводити демобілзацію, то треба так сказати. А обіцяти, будувати якісь терміни, обманювати – це дорога в нікуди.
Стосовно мобілізації, то я вважаю, що вона провалена, і має бути серйознішою та масовішою, ніж є зараз. Дивні речі з економічним бронюванням. Дивно те, якою зараз є кількість заброньованих, і співвідношення заброньованих і незаброньованих. Це якийсь жах. Те, якою є велика кількість чоловіків, які підлягають призову за всіма параметрами, але не є мобілізовані. А в цей час військовим говорять, що немає ким замінити чи підсилити. Це якісь дуже дивні речі.
Ще однією жахливою річчю є ставлення цивільних до ТЦК і всього процесу мобілізації. Люди в ТЦК не святі, було багато ганебних випадків, і кожен, хто перевищує повноваження має нести покарання, це навіть не тема для обговорень. Але ці напади на військовослужбовців, плювки на людину в формі з прапором, вбивсто військового ТЦК – це просто жах. Ці люди, які нападають на військових, мають відбувати покарання. Це має настільки різко присікатися, а таке відчуття, що воно заохочується.
Щодо контрактів для хлопців віком молодше 25 років – а що із тими хлопцями, як прийшли служити ще від 2022 року молодшими 25 років? А з тими, які прийшли молодшими, але вже демобілізовані через складні поранення? Наразі багато чого не розумію. А загалом має бути серйознішою мобілізація дорослого населення.
– Як ставишся до толерування російської мови та російського контенту?
– Моє особисте ставлення до всього російського – різко негативне. Як людина з армії я розумію, що частина військового середовища спілкується російською чи споживає російськомовний контент, та це єдина категорія, якій я б нічого на це не сказав. Ці люди – зовсім інша тема. Якщо він також ризикує своїм життям за нас, то як я можу йому вказувати на мову? Всередині армії це не є причиною для конфлікту.
Щодо людей, які не служать, то це залишається дивним і диким, і їм я на це можу вказати. Через три роки після початку повномасштабного вторгнення, коли росіяни щодня вбивають українців, слухати російську музику, говорити російською – це себе не поважати, не поважати всіх загиблих людей.
– Що для тебе буде перемогою України?
– Дивлячись на те, як і куди все рухається, скажу, що головне не втратити те, що у нас ще є. Не втратити більше.