Чорні сліди "руського міру". Що Росія залишила по собі після окупації на сході України

Що залишив після себе "рускій мір" на Харківщини, які настрої у місцевих жителів і як українці намагаються повернутись до нормального життя на звільнених територіях – в репортажі РБК-Україна.

Коли почався контрнаступ українських військ в Харківській області, експерти припускали, що росіяни займуть лінію оборони по Осколу та Сіверському Донцю. Але українці змогли форсувати ці річки і відігнати окупантів значно далі до кордону Луганської області.

Контрнаступ на Харківську область був запланований в два етапи, звільнення території біля Осколу та Донцю відбулось під час другої фази. На думку експертів Інститута вивчення війни (ISW), визволення з-під окупації Ізюму знищило перспективи росіян захопити Донецьку область. Рухаючись за планом, близько 13 вересня українські війська форсували Оскіл в районі Бобрової і створили плацдарм. Місцеві жителі, звільнившись від російської навали, з радістю зустрічали ЗСУ.

Звільнені

Війна залишає після себе чорні сліди. Чорніють воронки від недавніх прильотів С-300, біля них згорілі будівлі і дерева, почорнілі тіла росіян лежать на узбіччях доріг. Чорні, повністю знищені села перетворені на одне велике попелище.

На момент, коли ми приїхали в Куп'янськ на річці Оскіл, він був звільнений від росіян вже понад два тижні. Тут все ще чутно артилерійську канонаду від боїв, які йдуть далі за містом. Найбільше постраждав центр Куп'янська та будинки вздовж дороги до мосту. Знищені всі будівлі на вулиці, а під завалами все ще знаходяться тіла померлих городян.

Від мосту через річку залишився тільки тротуар, по якому переміщаються місцеві на велосипедах. Взагалі, велосипед сьогодні – це основний транспорт для пересування у нещодавно звільнених містах, заправки тут ще не працюють, та і під час окупації росіяни часто розстрілювали автомобілі разом з людьми у них. Сьогодні в місті немає ані зв'язку, ані електроенергії, ані води, але є головне – свобода.

Городяни хоч ще трохи налякані, але вже почали виходити зі своїх схованок і оглядати, що залишилось від міста. Біля одно з будинків в центрі міста на вогнищі готують обід місцеві жителі. Розповідають, що в квартирах, побитих від мін, стає холодно жити, тому збираються виїжджати в Харків. Там хоч і прилітають ракети, але є цивілізація.

Без нецензурних слів розповіді про окупацію не обходятся – коли у тебе відбирають все твоє життя, залишаючи на попелищі, підбирати слова вже немає жодного бажання.

Білборд у звільненому Куп'янську

Змальовуючи портрет середньостатистичного окупанта, місцеві кажуть так – це найчастіше "лугандон" (житель окупованого Луганська, який пішов воювати проти українців, як "військовий ЛНР" – ред.), який ходить по окупованому його "побратимами" місту в шльопанцях і спортивних штанях. Він веде себе вульгарно та надмінно, постійно пиячить, тому тверезим його можна було побачити рідко. Аби не зустрічатись з "лугандонами", місцеві намагались не виходити з дому – так безпечніше.

Після деокупації територій населені пункти знаходяться, м'яко кажучи, не в кращому стані – у людей немає елементарних комунікацій, зв'язку, в магазини ще не завезли продукти. Але це, зі слів місцевих, все одно не йде в порівняння з тим, що вони пережили під час навали російської "орди".

Поки воду тут постачають ДСНСники. Ті, з якими ми спілкувались, кажуть що за день розливають більше 8 тонн води. В центрі роздають гуманітарку волонтери з Дніпра. Розповідають, що в перші дні після звільнення люди були настільки голодні, що доходило до штовханини за їжу. Зараз роздача проходить більш цивілізовано в порядку черги. Поштова машина привозить посилки, але збираються біля неї навіть більше заради генератора, від якого заряджають мобільні телефони, та інтернету від Starlink.

Ще одним з місць форсування Сіверського Донеця став Святогірськ. До приходу сюди росіян місто було популярним курортом. Воно відоме Святогірською Лаврою та природою навколо міста, цю місцевість часто називають "Донецькою Швейцарією". Проте сьогодні картина тут така ж як і в Куп'янську, Ізюмі та інших містах, по яким пройшлись російські війська. Багато будинків зруйновано, комунальні послуги відсутні. Більшість населення евакуювались з міста, а єдиним осередком життя сьогодні є пункт роздачі гуманітарки в центрі.

Біля пункту з продуктами харчування знайомимось з місцевою жителькою Людмилою. Вона розповідає про стан справ в місті і додає, що в Святогірську все ще є люди, які, попри те, що пережили, не мають однозначного відношення до агресора. На її думку, можливо це пов'язано з тим, що у Святогірську є відома на всю Україну Лавра московського патріархату.

"Кажуть, що Медведчук брав гроші для того, щоб україна чекала росіян, і ці гроші не відпрацював. А тут Лавра свої гроші відпрацювала по повній, попи Святогірської Лаври московського патріархату активно пропагують за росію вже багато років", – каже Людмила.

Іронічно, що окупанти обстріляли і саму Лавру. Сьогодні фасад будівлі весь в дірках від снарядів, які прилітали зі сторони російських військ. Людмила каже, що намагалась переконати тих, для кого "все не так однозначно". Але священики Лаври поки що мають на місцевих жителів більший вплив, ніж власний досвід окупації.

"Це зомбовані люди впродовж багатьох років. Коли в сусідньому Богородичному було пряме попадання в монастир, я розмовляла з прихожанкою, яка за "руській мір". І запитала в неї: "Як же так ваші росіяни вас обстрілюють?", вона каже: "Вони просто промахнулись", – додає жінка.

В Слов'янську, за словами місцевої жительки, ситуація була ідентична. Люди вірили, що росіяни "промахувались", коли влучали у школу, або чийсь будинок. Коли бачиш такі ситуації, стає очевидним, що питання "лікбезу" і подальшої інтеграції ще довго знаходитиметься в українському порядку денному.

Братська могила

У Лимані, який знаходиться за двадцять кілометрів від Святогірська, знайдено масові поховання мирних жителів і воїнів ЗСУ. Протягом кількох тижнів спеціалісти ексгумували тіла загиблих на місцевому кладовищі. 20 жовтня процедура ексгумації була завершена – спеціалісти дістали 152 тіла мирних жителів і 35 – військових.

Це лише суха статистика, проте за кожною цифрою стоїть людина і її власна трагедія. При нас дістали останки у формі українського військового. На брудній від землі і крові куртці пришитий український прапор. Наступним дістали вже навіть не тіло, а самі кістки. Ідентифіковувати кожного будуть спеціалісти, а Україна дізнаватиметься нові історії.

Саме в Лимані знайшли поховання сім'ї Кисіль – трьох дорослих і двох дітей, наймолодшій з яких лише один рік. В їхній льох, де родина ховалася від вибухів, прилетіла російська ракета. А вже пізніше, під час окупації, загарбники вимагали 5 тисяч гривень за те, аби дати змогу їхньому родичу поховати свою сім'ю на кладовищі. Таких історій далеко не 146, як знайдених загиблих в Лимані. По всій окупованій території України сотні подібних Лиманів, Ізюмів, Буч і Бородянок.

Сьогодні місцеві жителі нарешті можуть поховати загиблих, як вони вони самі кажуть, "по-людськи", тобто за православними традиціями – зі священиком, відспівуванням і часом на спогади.

Хоч міста вже звільнені, шлях до мирного життя ще тільки починається. Сьогодні люди отримують їжу, на черзі розмінування територій та поховання загиблих. З часом повернуться комунальні послуги. Головне – більше не бачити "руський мір".

Над текстом також працювала Юлія Акимова