ua en ru

Чому проросійські тези найнебезпечніше звучать від "своїх"

14:41 20.11.2026 Пт
7 хв
Чому проросійські тези найнебезпечніше звучать від "своїх" Як кремлівську пропаганду поширюють ті, кому довіряють в Україні (фото: Getty Images)
Додати як бажане джерело в Google

Чому антипутінська репутація та дисидентське минуле не гарантують об’єктивності спікера? І як довіра до "своїх" допомагає проросійським наративам проникати в український та європейський інформаційний простір під виглядом експертної думки? У колонці для РБК-Україна журналіст і воєнно-політичний аналітик Микола Яковенко аналізує цей механізм.

Оптика імперії

У листопаді гостем прямого ефіру телеканалу Freedom був Аріф Юнусов – конфліктолог, керівник департаменту конфліктології Інституту миру і демократії Азербайджану. Він коментував підтримку, яку Баку надає Україні: допомога реальна, говорив він, але для Алієва це "бізнес, нічого особистого", а з Москвою Баку не порве.

Саму допомогу – 159 гуманітарних вантажів від початку повномасштабного вторгнення, генератори, силові трансформатори, десятки кілометрів кабелю, понад 40 мільйонів доларів уже до середини 2024 року та нові партії перед кожною зимою, про які канал повідомив у тій самій передачі, – він назвав "не такою вже й серйозною сумою" і додав, що "африканські країни навіть краще й більше надають".

Останнє – неправда, і неправда, яку конфліктолог, що тридцять років вивчає зовнішню політику Баку, не може озвучувати через незнання. Статус експерта він використовує як інструмент: під його прикриттям в ефір потрапляє не аналіз, а потрібний йому наратив – і проходить без перевірки, тому що говорить фахівець.

І тут же, пояснюючи, чому Путін так і не вибачився особисто за збитий у грудні 2024 року російською ППО азербайджанський лайнер, видав формулу: для Путіна "не царська справа спілкуватися зі своїми боярами".

Цей ефір вартий того, щоб замислитися, наскільки охоче український та європейський інформаційний простір запрошує експертів такого типу – лібералів, дисидентів, колишніх політв’язнів із бездоганною антипутінською біографією. Їх кличуть, тому що їм довіряють, – а довіра замінює перевірку.

Тим часом описувати світ вони можуть кремлівськими словами за антикремлівських висновків, і цього ніхто не помічає: наш фільтр налаштований на ворогів, а не на тих, кому ми віримо.

Дисидент із кремлівською картою

Юнусов – історик, у 1992-1993 роках очолював аналітичний відділ в апараті азербайджанського президента Ельчибея; його дружина Лейла в ті самі місяці очолювала інформаційно-аналітичний відділ Міноборони Азербайджану за міністра Рагіма Газієва – того самого, якого потім судили за здачу Шуші та Лачина, який утік до Москви і якого досі називають людиною російського міністра оборони Грачова.

Путін для нього – "диктатор" із "колоніальним мисленням", його рецепти антимосковські. І водночас улітку 2025 року в інтерв’ю "Новій газеті Європа" він сказав: якби Путін був розумнішим, міг би не воювати – "вся східна частина України й так була в нього", а тепер він "завдав удару по своїх".

Схід України "був у нього" – не "претендував", а був; люди, які там живуть, – для Путіна "свої"; війна погана не тим, що злочинна, а тим, що зруйнувала те, що вже існувало. Це карта, намальована в Кремлі. Але розгортає її людина з біографією політв’язня та репутацією критика Кремля – і тому вона сприймається як здоровий глузд, а не як пропаганда.

Це не обмовка. У відкритій гілці обговорення на військово-історичному форумі, де Юнусов із 2018 року відповідає читачам, та сама конструкція вибудовується роками: війни "можна було легко уникнути", якби Київ поводився як Мінськ і "працював" із російськомовними; "половина України" була традиційно проросійською, "адже там жили переважно росіяни або російськомовні"; Путін і без війни домігся б появи своєї людини в Києві; "Німеччина та Франція тоді думали про тиск на Зеленського"; війна вдарила "по регіонах, де жили прихильники Путіна".

Висновок щоразу антипутінський – "явно не геній". Засновки – усі з Останкіно.

Про власну країну він говорить так само, і за цим стоїть не лояльність, а відчуття імперської величі Росії, яке він не схвалює, але приймає як даність: "Розпочати Азербайджану війну в Карабасі не дозволить Росія" – за дев’ять днів до того, як Азербайджан її розпочав; "ми з вірменами пішаки у великій геополітиці"; Путін для Алієва – "брат по духу, але старший брат", Вірменія та Азербайджан – "молодші брати, не його рівень".

Ані Україна, ані Азербайджан у цій картині не мають власної волі – є центри сили й територія, яку вони ділять. Юнусов називає Путіна диктатором. Але світ він описує путінськими словами – і транслює цей опис аудиторії, яка слухає його саме тому, що він не Путін.

Коли оптика перетворюється на позицію

У Юлії Латиніної та сама оптика за три роки стала позицією. Навесні 2023 року вона підтримувала український контрнаступ; до 2024 року в її колонках для "Нової газети Європа" провина за війну вже лежала на Зеленському, який відкинув умови Путіна, а єдиною стратегією України стала "ампутація".

У червні 2025 року в ефірі "Живого гвоздя" вона сказала те, що до неї промовляли лише по той бік фронту: війна має дійти "до логічного кінця", Україна в нинішньому вигляді "становить стратегічну небезпеку для Росії", а бажаною є "нейтральна, багатонаціональна Україна, яка пам’ятає своє російське коріння". Це цілі війни в редакції Кремля – від іноагента, якого російський Мін’юст звинувачував у "фінансуванні з України".

Через місяць Україна запровадила проти неї санкції, і Віктор Шендерович назвав це помилкою, зауваживши, що її позиції йому "дуже далекі", а сказане нею – "цілком жахливе".

У цьому застереженні – увесь механізм: Латиніну захищає не Кремль, а ліберальна еміграція, тому що вона "своя". Берлінське "Ехо" продовжує надавати їй щотижневий ефір, де вона пояснює, що НАБУ – "орган зовнішнього управління Україною", що план Трампа "відбирає в Росії перемогу" і саме тому Зеленський проти нього, і що Росія вже перемогла – "у військовому, економічному, дипломатичному та когнітивному вимірах".

Інсайд як товар

Юлія Мендель, колишня прессекретарка Зеленського, продає ту саму оптику за ціною інсайду. Ще на початку 2025 року вона пояснювала Time, що прагнення повернути території та вступити до НАТО призводить до того, що Україна "втрачає свою націю".

У травні 2026 року у двогодинному інтерв’ю Такеру Карлсону вона стверджувала, що Зеленський у 2022 році "був готовий віддати Донбас", і зверталася до Путіна російською як до "людини Божої" з нагадуванням, що "слов’яни вбивають слов’ян".

Зміст цих тверджень спростував Павло Клімкін – Путін у 2022 році хотів Київ, а не Донбас, – але цінність цих слів полягала в підписі під ними, а інтерв’ю поширювали RT та проросійські сайти.

У серпні вона з’явилася у французькій пресі. В інтерв’ю Le Journal du Dimanche Мендель назвала Зеленського "головним бенефіціаром цієї війни", пояснила підтримку Макрона небажанням визнавати власну помилку й підсумувала: "Ми зникаємо. Я дивлюся, як моя країна помирає, поки чую оплески на Заході" – з фінським прикладом втрачених територій як зразком порятунку.

Реакція Києва була безпрецедентною: речник МЗС Георгій Тихий опублікував заяву французькою мовою, закликавши журналістів до "максимальної пильності", нагадав, що Мендель "набула скандальної репутації, поширюючи маніпулятивні заяви, які систематично повторюють наративи російської пропаганди", і порівняв її з російською пропагандисткою Федоровою, якій Франція видала ордер на депортацію.

До осені Мендель виступала на запрошення AfD – німецької ультраправої партії, яка послідовно виступає проти військової допомоги Україні та за зняття санкцій із Росії, – на сесії про "злочини київського режиму", опинилася єдиною громадянкою України в санкційному пакеті з десяти осіб, а в листопаді отримала підозру в державній зраді.

Висновок

Не обов’язково бути агентом Кремля, щоб поширювати вигідні Кремлю наративи. Достатньо описувати світ у кремлівських категоріях, публічно засуджуючи Кремль.

Тези "схід був російським", "російськомовний означає проросійський", "Європа тиснула на Зеленського", "малі країни – пішаки" автоматично відкидаються, коли їх озвучує Соловйов. Коли їх озвучує політв’язень, іноагент або колишня прессекретарка Зеленського, вони проникають усередину – з печаткою "свій", і тим глибше, чим щирішим є антипутінський висновок, який до них додається.

Отже, критичний слух не можна вимикати на вході – ані для відвертої пропаганди, ані для ліберальних і лояльних спікерів, яким ми звикли довіряти авансом. Біографія гостя – не перепустка в ефір. Перепусткою має бути те, як він бачить світ.

Або читайте нас там, де вам зручно!
Більше по темі: