Як дрони стали очима війни, що ще можна робити за допомогою безпілотників і що військові говорять про життя в тилу, – в інтерв'ю РБК-Україна розповів командир підрозділу "Терра" у 3 ОШБр Микола "Абдула" Волохов.
Микола Волохов із позивним "Абдула" воює з Росією з 2014 року. На початку повномасштабного наступу він перекваліфікувався з піхотинця на аеророзвідника. Наразі військовий очолює підрозділ безпілотних систем "Терра" у складі третьої окремої штурмової бригади.
"Абдула" впевнений, що дрони можна застосувати в будь-якій військовій сфері, більше того, за їх допомогою результат буде набагато ефективнішим. Сьогодні 3 ОШБр забезпечує себе безпілотниками фактично самостійно, а державна допомога не покриває всіх потреб.
Микола Волохов сьогодні у Києві. Його відправили на лікарняний, щоб поправити здоров'я, що саме військовий не уточнює, але шия у нього заклеєна пластиром. "Якщо я вам скажу, що неакуратно поголився, ви мені повірите?" – каже хлопець і сміється. Стрес та фосфорні боєприпаси досить погано впливають на здоров'я, додає Микола.
У Києві йому подобається передноворічна погода (на момент запису інтерв'ю у місті йшов сніг – ред.). Сама собою відпустка проходить не так, як хотілося б військовому – замість відпочинку йому доводиться вирішувати справи і готуватися до наступного року. Микола каже, що військові обов'язково мають відновлюватися, і закликає командувачів стежити за тим, щоб їхні підлеглі не втомилися. У сьогоднішніх реаліях заклик як ніколи є актуальним.
"Більше того, якщо є якийсь суворий військовий, який переоцінює свої можливості, як часто буває, не хоче відпочивати, командир має сказати: "Друже, піди відпочинь, я бачу по тобі, що ти зараз згориш. Так, ти зараз будеш на фронті довше, але потім ти будеш фізично в такому стані, в якому ти не зможеш виконувати свою роботу якісно".
Багато військовослужбовців вимагають ротацій чи хоча б адекватної системи відпусток, але все залежить від командування. У третій штурмовій бригаді, каже Микола, до потреб військових намагаються дослухатися.
– Чому Абдула?
– А не схожий, так? Немає бороди, не чорнявий.
Позивний Абдула Микола Волохов отримав випадково. 2014 року він вирішив не йти на конвокацію з нагоди випуску з університету. Він та його друг – Павло з позивним "Таксист" - поїхали до Бердянська, на базу "Азова".
"Ми якраз до цього були на Майдані і було таке відчуття, що всі ці проблеми потрібно вирішувати і робити це маємо саме ми".
На базі "Азова" насамперед треба було отримати зброю, а для цього хлопцям запропонували обрати собі позивні. До 2014 року Микола захоплювався реконструкцією середньовічних битв і, перемігши у боях із росіянами у парку Київська Русь, отримав прізвисько "Ніколя фран дер Ван". "Я подумав, що з таким ім'ям в армії, напевно, буде тяжко", - іронізує військовий. Тоді, у збройовій, їм сказали, що позивні змінюються кожні три тижні і хлопці назвали один одного жартома. Чому він саме Абдула, Микола не знає досі, а можливо, не хоче розкривати всіх таємниць. Але ім'я приклеїлося і живе з ним і досі.
"Після 2014-15 років я став більше помічати природу навколо себе. До цього у мене не було такого, щоб до парку піти, наприклад. Я завжди думав, що в цьому парку робити, я краще посиджу біля комп'ютера або займуся спортом. А потім я став помічати красу життя навколо себе. Можливо, коли є ризик втратити життя, починаєш цінувати деталі.
На початку війни Микола не знав специфіки військового ремесла і не міг відрізнити сухопутні війська від десанту. Потрапивши до батальйону "Азов", він став поліцейським, але форму не одягав жодного дня. На його документах поліцейську форму прикріпили до його обличчя за допомогою фотошопу.
"Мені було байдуже, у мене була одна думка - треба йти і захищати країну. Як і з ким - ну, з тими, хто теж хоче її захищати. Тому - "Азов".
Микола каже, що у житті сповідує одну філософію – орієнтованість на результат. В "Азові" він зустрів таких самих людей. Вони не хотіли чекати, що колись усе владнається, вони вирішили налагодити все самі, каже військовий. У 2014-15 роках під час гострої фази хлопець був на фронті. Коли активні бойові дії стали сходити нанівець, а обстріли перетворилися на рутинне зведення, він і багато його побратимів повернулися до громадянського життя.
За 9 років Микола встиг здобути ще одну вищу освіту. Весь цей час він не втрачав зв'язку з хлопцями, які разом із ним пішли на фронт 2014-го. За ці роки багато хто з них виріс і до початку повномасштабного вторгнення мав свій особистий військовий досвід. Тож у перші дні повномасштабного вторгнення, зазначає Микола, його друзі не розгубилися.
Коли Росія розпочала обстріл, Микола був у Вінниці. Його розбудив друг і сказав, що по Києву вдарили ракетами. Він та його друзі одразу вирішили туди поїхати.
"Картина така - ми їдемо з Вінниці до Києва. Здоровенна пробка з автомобілів стоїть на виїзд, і якісь дорогі "кубики" їдуть зустрічною смугою. І жодного автомобіля до Києва".
Все відбувалося дуже швидко – російські війська підходили до Києва з Чорнобиля, і Микола вирішив, що за місто доведеться воювати. Хлопці пішли до ТРО та отримали зброю, швидко організувалися з розрахунку на те, що будуть вуличні партизанські бої.
"Ми вирішили так – росіяни зайдуть, почнуть пов'язати, ми обстрілюватимемо їхню піхоту. Ми ж місто знаємо. Логістику по Києву розподілили швидко, щоб скрізь була якась каністра пального. За два дні все це й організували".
На той момент Микола справді думав про те, що "все буде криваво і за три дні", але здаватися ніхто не збирався. Коли стало очевидно, що росіяни не можуть дійти до Києва і загрузли в області, його група об'єдналася з військовими ССО і почала рухатися до Ірпеня та Бучі.
Вже тоді військові намагалися потроху воювати за допомогою дронів. Його друг із досить незвичайним позивним "Сарай" у 2014 році працював у IT та "Абдула" допоміг йому організувати діяльність у сфері БПЛА, тоді це були перші "Фурії". Досвідчені військові погано сприймали дрони, тому що "розвідка повинна ходити пішки, це начебто по-чоловічому". Коли почалося повномасштабне вторгнення і дрони стали приносити перші результати, багатьох операторів БПЛА навчав військовий "Сарай", що вже став досвідченим у цьому питанні.
"Мій же друг "Сарай" навчав наш підрозділ "Терра" воювати за допомогою дронів. Це виходить, я був причетним до цієї теми ще тоді, 2014 року".
Сам Миколай до цього бачив війну, як сам каже, "крізь протитанкові гармати". Коли почалися масштабні зіткнення, його підрозділ воював на Херсонському напрямку та бив російську техніку з "Корсарів".
"Я бачив війну так. А потім "Сарай" сказав - всі ці ваші "пукалки" - це дитячі жарти. Є щось серйозніше. Треба просто домовитися, але якщо вийде, ми станемо очима війни і направлятимемо богів війни". (Богами війни називають артилерійські війська – ред.).
На війні необхідно все, не треба нічого прибирати та замінювати, каже Микола. Але якщо до будь-якої галузі додати БПЛА, результат буде ефективнішим. Наприклад, якщо вдосвіта облетіти мінне поле, можна крізь тепловізор побачити все ще теплі міни. Командувач може спостерігати за просуванням війська через БПЛА.
"Як раніше було - Наполеон скаче на коні, до нього підходить посильний і на словах йому розповідає, що там на лівому фланзі 400 чоловік піхоти кудись там рухаються. І він каже - нехай ще з резерву докинуть 300. Зараз все може бути інакше".
Росіяни готувалися до війни і до початку активних бойових дій вже користувалися "Орланами", які літають на бензині. Це важливий аспект, тому що в електронних дронах все залежить від того, скільки є заряду в акумуляторі. А "Орлан" – це платформа для ретранслятора, камер та боєприпасів. Українські військові швидко адаптувалися до "війни дронів" і в цьому промислі ЗСУ виявилися більш передовими.
"У росіян є "Орлан" розвідник, а є справжній літак розвідник з пілотами всередині. А ми перейшли на маленькі дрони, тому що дуже хочемо, щоб кацапи поїхали звідси в пакетах".
Дрони дуже допомогли українській армії якісно відбити перші кілометри у ворога. Але БПЛА недостатньо, і третя штурмова бригада змушена сама забезпечувати себе безпілотниками, хоча військовослужбовці не повинні про це думати, каже Микола.
"Держава певні дрони теж постачає, але якби ми сподівалися лише на державу, ми б не змогли ефективно виконувати бойові завдання".
Крім цього, у росіян дуже добре налагоджені системи радіоелектронної боротьби. Українські оператори дронів навчилися її оминати, але у сфері РЕБ російський промисел досяг певних висот.
"У Росії сильна система РЕБ, це правда. Їхні компоненти радіоелектронної боротьби по всьому світу визнаються. Тому ми працюємо в надскладних умовах. Навіть у таких умовах у нас виходить і техніка горить. Але є така проблема".
"Мене дуже забавляє, коли росіяни кажуть, що вони своїх не кидають. Вони чомусь так люблять це робити".
Під час чергових штурмових дій один із операторів дронів, якого Микола назвав Жорою, скинув снаряд на російського військового. Той отримав поранення та впав.
"Він починає повзти, він джгутується, з нього спадає каска, він її поправляє і це така драма. І тут повз нього проходить його "колега" і по ході враження склалося, що він мало не з кокосовим рафом ходить. Іде собі, підходить до цього повзучого, щось говорить і йде далі. Як не було нічого".
Ще одна "трагедія" розігралася під час боїв, коли українська піхота штурмувала окопи росіян. У спробах сховатися від ЗСУ близько 15 окупантів зникли у бліндажі. Якоїсь миті з нього вибігає чоловік, забирає в когось автомат і починає стріляти.
"Мабуть найгероїчніший у них був, вибіг з автоматом, намагається вистрілити і не може. Дуло забилося чи що. Він біжить назад, жбурляє автомат і сідає, охоплює руками коліна і ось так ось ображено сидить. Мабуть, ця драма справила ефект, тому що на нас рушили два їхні піхотинці, але щось у них там не вийшло, до речі, утік від нас цей "герой" першим.
Оператори намагаються використовувати безпілотники нестандартно. Наприклад, в один із окопів за допомогою дрона скидали різні "агітаційні боєприпаси". Ще один БПЛА "Мавік-3" вирішили застосувати як гучномовець.
"На одному з дронів є така функція. Так ось ми підлетіли до одного бліндажу і через гучномовець: "Русский Иван, сдавайся! Сопротивление бесполезно!". Здалися. У них тоді виходу не було".
Миколай згадує себе у 2014 році, коли пройшла ротація і він з фронту приїхав до Києва. Того дня у столиці відбувався концерт Ляпіса Трубецького і хлопець не знав, як на це реагувати. "Були думки про те, що ми там воюємо, а ви?" Через 9 років війни у хлопця змінилася думка.
"Мені було сумно, коли була київська кампанія, місто було порожнім. Нічого не працює, ні магазини, ні кафе, кави не було де випити. А зараз я бачу, що ППО працює добре в Києві, я радію".
"Ми там тримаємо фронт, ми там добровільно, принаймні люди в 3-й штурмовій бригаді. Іноді важко, іноді в окопі сидиш, холодно, некомфортно, іноді кацапи тебе намагаються вбити, це теж не дуже подобається. Але ми пішли на це, щоб люди могли нормально жити".
Під час відпустки він вирішив зайти зі своєю дівчиною в кафе та поснідати. Офіціантка на прохання принести рахунок сказала, що їжа була за рахунок закладу. "Це приємно", – каже Микола. Навряд чи хтось із військових розсердиться, якщо підійти до нього на вулиці і сказати "Дякую". Але набагато ефективніше дякувати донатами на армію, додає він.
"Я переконаний на 99% - не можна змусити людей воювати. Не можна. Змусити людину "исторгнуть труд" силовим методом можна хіба що найпримітивніший. Можна змусити носити ящики. А намалювати картину? Написати програму, створити бізнес-процес? А війна - це боротьба не сили, а людського розуму, хитрощів і здібностей".
Мобілізованого без мотивації можна змусити копати ями на передовій і він отримуватиме за цю працю 100 тисяч гривень. Але набагато ефективніше поцікавитися, чим цей мобілізований займався у мирному житті та використовувати його здібності на благо армії. Ще важливіше – мотивація.
"Для нас мотивація – головне, ми намагаємося позбавлятися тих, хто не мотивований. Я погано уявляю, що ми хапаємо людей на вулицях".
Микола свідомо обмежує себе в новинах, які не стосуються безпосередньо його діяльності. Проте інформація про можливий конфлікт між президентом Володимиром Зеленським та Головнокомандувачем Валерієм Залужним дійшла і до нього. Серед його оточення про це говорять мало. Про самого Залужного, як безпосереднього керівника армії, можна судити з його результатам. А вони, безперечно, є.
"Ось ви згадайте, почалася військова агресія, Росія нашу країну не захопила, нашу державність не знищила. Ми від глухої оборони із присмаком безнадії перейшли до обговорень того, що росіяни недостатньо відступають тут, а ми недостатньо території звільняємо там. Це хіба не результат?"
"Але ми, звичайно, жартуємо. У мене не імперський тип мислення. Я до кордону хочу підійти і Крим повернути. Там такі шикарні велосипедні траси. Я там ще не встиг покататися".