Битва за Карабах: чому Азербайджан пішов у наступ?

Новий виток ескалації навколо Нагірного Карабаху 19 вересня не має викликати подиву. Він був очікуваним. Статус-кво, що сформувався після 44-денної війни 2020 року, не влаштовував ні Азербайджан, ні Вірменію, ні меншою мірою Туреччину.

Влада Вірменії пережила серйозну політичну кризу у зв'язку з війною, і будь-які подальші поступки чи поразки могли стати політичною загрозою для Нікола Пашиняна та його команди, особливо з огляду на чутливість питання долі карабахських вірмен для суспільства.

У Баку президент Ільхам Алієв не здобув бажаної перемоги у повноцінному розумінні цього слова, перемоги політичної та абсолютної, яка б поставила крапку у питанні Карабаха, назавжди внесла б його в історію, і дозволила б вийти з тіні спадщини його батька Гейдара. До того ж Азербайджан багато років працює над тим, щоб отримати контроль над регіональною логістикою, пробити транспортні коридори, які дозволять Азербайджану отримати новий транзитний функціонал і через нього вбудуватися в нову світову архітектуру безпеки і торгівлі між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. Для цього потрібний фізичний контроль хоча б над частиною Карабаху.

Той самий інтерес виявляє і Туреччина, яка бачить себе ключовим хабом, на якому мають бути зав'язані потоки товарів, послуг та ресурсів, що пов'язують Азію з Європою. Іншими словами, Ердогану важливо, щоб конфлікт Вірменії та Азербайджану закінчився таким чином, щоб нові ланцюжки постачання та постачання були у будь-якому разі зав'язані на Туреччину. Це необов'язково передбачає повне захоплення Азербайджаном території Карабаху внаслідок великої війни. Туреччину влаштує і договірний характер врегулювання проблеми, якщо розпочнуться переговори.

У цьому різному сприйнятті карабахського питання як і полягає головна різниця між позиціями Анкари і Баку. Цим і пояснюється, чому президент Туреччини не підштовхував Азербайджан до бойових дій, а напередодні загострення навіть дзвонив Пашиняну та пропонував посередництво у мирних переговорах.

Таким чином, війна за Карабах - це не тільки війна за відновлення територіальної цілісності Азербайджану, а це також і війна за політичне майбутнє сім'ї Алієва, війна за регіональну логістику і доступ до торгових маршрутів, війна за право отримати новий функціонал для успішного вбудовування в новий світовий економічний та політичний порядок. З боку Вірменії, ця війна – краш-тест пострадянської політичної системи, основи якої давно втратили актуальність та перестали обслуговувати інтереси власне вірменського суспільства.

Для Єревана це війна не за право контролювати Карабах (який Вірменія ніколи офіційно не визнавала незалежним і який вона за фактом не контролює з 2020 року), а за свободу зовнішньої політики, за власний суверенітет та автономію у регіональних справах.

Якщо Карабах відійде під контроль Азербайджану, Вірменія перестане бути залежною від цього питання, і зможе почуватися вільно на світовій арені. Водночас Єреван отримає більшу свободу від Росії, яка багато десятиліть зберігала свій контроль над Вірменією саме завдяки "гачку" у вигляді карабахського питання.

Втім, було б неправильно говорити, що в цьому контексті владі Вірменії байдужа доля Карабаха. Їм важливо вирішити питання гарантій прав місцевого вірменського населення, яке є принциповим і чутливим для народу, що пережив геноцид, у тому числі для Пашиняна, який зможе "продати" це суспільству як хороший компроміс. Більше того, Вірменії необхідно зберегти свій суверенітет і територіальну цілісність і не допустити захоплення Азербайджаном вже своїх суверенних територій, зокрема на півдні Сюнікської області, на які представники Баку в різний час висували претензії в контексті пробивання логістичних коридорів у Нахічевань.

Руйнування в Нагірному Карабаху (фото: Супутник Вірменія)

Нинішні бойові дії, навіть більшою мірою, ніж у 2020 році, показали справжню роль Росії у цих геополітичних іграх. Москва виступає ситуативним партнером Азербайджану.

По-перше, росіяни також зацікавлені у доступі до регіональної логістики та розблокування транспортних коридорів. Відповідно їхні інтереси з Азербайджаном тут збігаються. Логістика їм потрібна для диверсифікації своєї зовнішньої торгівлі, створення нових вузлових ланцюжків постачання, через які можна реалізовувати паралельний імпорт та обходити західні санкції у логіці "довгої війни" на виснаження, яке в Кремлі вважають, що ведуть в Україні. По-друге, Росія розраховує, що силовий тиск Азербайджану або змусить Вірменію вплутатися у війну на боці Карабаха, і таким чином ще більше втягне її в залежність від російського посередництва та гарантій безпеки, або змусить Єреван піти на поступки щодо укладання мирного договору із збереженням російського. присутності, або призведе до втрати Карабаха і відставки Пашиняна на хвилі "зради", яку зараз активно поширюють у медіа прихильники проросійської частини опозиції, пов'язані з кланами колишніх президентів Сержа Саргсяна і Роберта Кочаряна.

США та Європа на даний момент стежать за ситуацією та роздумують над тим, як діяти далі. В останні роки США намагалися перехопити у РФ ініціативу у переговорному процесі. Війна в Україні прискорила цей процес, оскільки Москва була зайнята війною і не могла спрямовувати великі ресурси на утримання позицій на Південному Кавказі. Однак азербайджансько-вірменські переговори за посередництва Вашингтона забуксували, а зараз Баку намагається вирішити питання силовим шляхом, розраховуючи, що країни Заходу не робитимуть жодних різких кроків на захист Вірменії, наприклад, запроваджувати санкції.

Поки що країни ЄС та НАТО висловили підтримку Єреванові та засудили Азербайджан, але до введення санкцій справа не дійшла. Багато хто чекає на реакцію адміністрації Байдена, яка була відповідальна за спробу вирвати Вірменію з-під російського впливу.

Зрештою, важливим залишається фактор Ірану. Країна грає на боці Вірменії з тих самих причин, чому Туреччина грає на боці Азербайджану: логістика. Іран вважає, що плани Баку щодо "зангезурського коридору" призведуть до їх відсічення від території Вірменії, обмежать доступ Тегерана до Південного Кавказу і не дадуть повною мірою вбудуватися в регіональну логістику через проект коридору "Північ-Південь". Крім того, геополітично, Іран вважає, що посилення Азербайджану біля своїх кордонів – це автоматичне посилення Туреччини, яка є їхнім суперником у боротьбі за регіональне лідерство. Також Іран переймається Ізраїлем, з яким Баку останнім часом зблизився у військово-технічній сфері.

Хоча ситуація поки незрозуміла до кінця, оскільки знаходиться в динаміці, я думаю, що результат ескалації залежатиме від території, яку захопить Азербайджан, від того, чи переживе Пашинян політична криза, від умов нового статусу-кво після завершення бойових дій, а також від дій Ірану та США.

Ці фактори впливатимуть на те, чи залишиться Росія в регіоні і в якій ролі/формі. Москва робитиме все, щоб (а) або розгорілася велика війна з великою кількістю жертв, у хаосі якої можна буде знову просувати себе як миротворця і необхідного партнера, або (б) щоб війна закінчилася черговою заморозкою та відставкою Пашиняна, щоб замість нього поставити більше лояльного політика, або (в) щоб домовитися з Азербайджаном та Туреччиною про отримання доступу до регіональної логістики у разі, якщо Баку візьме під контроль весь Карабах та поставить усіх перед фактом.