"Я живу серцем". Лілія Ребрик про втрату роботи, новий дім і виховання трьох дітей

Головне з інтерв'ю:

• Професійною мрією Лілії Ребрик було стати ведучою шоу "Танцюють всі", яку вона здійснила з другої проби
• Втрату роботи в "Ранку з Україною" Лілія сприйняла як ще одне випробування повномасштабної війни
• Родина Ребрик відновила будівництво під Києвом, а зараз переїхали на дачу задля безпеки дітей
• Подружжя Андрія Дикого та Лілії Ребрик зберігають у стосунках штиль і пристрасть одночасно, навіть з трьома дітьми

Ви знаєте її як незмінну ведучу наймасштабніших шоу країни та обличчя ранкових ефірів. Лілія Ребрик - це приклад жінки, яка поєднує в собі залізну професійну дисципліну та вміння жити за покликом інтуїції. Попри статус зірки вона залишається відданою сцені Молодого театру та продовжує зніматися в українському кіно.

Її історія могла бути зовсім іншою - з білим халатом і медичною практикою, як того бажали батьки. Проте один радіоанонс змінив усе, подарувавши нам акторку, для якої професія - це право бути унікальною. Сьогодні Лілія не лише затребувана артистка, а й багатодітна мама, яка вчить своїх дітей мріяти навіть під звуки сирен.

В інтерв'ю Лілія розповідає про залаштунки великого телебачення, будівництво домівки за містом за космічними цінами та про те, як не корити себе за неідеальність.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.

Про "Танцюють всі" та закриття телеканалу "Україна"

– Стежачи за вашою кар'єрою та життям, розумію, що ви займаєтеся тим, що вам подобається, тим, куди вас кличе серце. Почнімо з того, як про вас дізналася вся країна. Здогадуєтеся, про що я?

– Мабуть, йдеться про "Танцюють всі", такий значущий проєкт у моєму житті. Мій перший прямий ефір і ранок після ефіру, коли моя найкраща подруга подзвонила мені, а я спала. Вона каже: "Ти що? Ти ще спиш? Це ж той ранок, коли ти прокинулася популярною". Я дуже добре це пам'ятаю.

Якщо говорити про вибір професії, це, мабуть, перше моє свідоме рішення проти системи, за покликом серця. Мене завжди виховували та вчили, що має бути все сплановано, ти маєш готуватися.

Я справді готувалася вступати в медичний університет, у мене була програма. Я гарно вчилася, була відмінницею. Але в якийсь момент я почула по радіо, що Київський інститут театрального мистецтва оголошує набір на підготовчі курси акторського факультету. І все.

Я уявила, що все життя маю ходити в білому халатику, в шапочці, в масці, чомусь у мене такий був образ лікаря. І я, яка завжди любила вірші, була артистична, зрозуміла, що хочу туди, про що я почула по радіо. Моє шанування батькам, що вони не знецінили мою шалену ідею.

Вони між собою, як потім зізналися, казали, що, може, я не вступлю й по поверненню вступлю в "нормальний" ВНЗ. Тому що іспити в театральному інституті проходили трошечки раніше, ніж у "нормальних" ВНЗ.

А я вступила з першого успіху. Так каже моя донька, не з першого разу, а з першого успіху. Мені дуже подобається, бо щось в цьому є. Повертаючись до вступу, це був такий внутрішній кайф, перша перемога. Тоді почали народжуватися мрії, і я тоді зрозуміла, що мріям треба бути відданим, не можна їм зраджувати.

Я уявляла собі червоні доріжки, всі ж дівчата мріють. Насправді це величезна праця, професія, в якій ти не належиш собі, ти не маєш права навіть захворіти по-людськи й взяти лікарняний, тому що в тебе вистава, ефір, зйомки.

До цього треба бути готовим. Особливо дівчатам, які вступають в театральний вуз, розуміти, що це та професія, де ти залежиш від всіх і від всього. Але це та професія, яка розкриває тебе як особистість і дає право бути не таким, як всі, вишукувати в собі унікальність, мріяти сміливо, досягати своїх мрій.

"Танцюють всі" - це була моя мрія. Коли я почула, що на каналі СТБ запускається проєкт всі, я подивилася оригінал "So You Think You Can Dance" і сказала собі: "Хто як не я?"

Я так хотіла його вести, у мене зривало башту, я прям розуміла, що це той шанс, який я маю вхопити. Я пішла на проби й так старалася, що завалила їх. На той момент я вже працювала на СТБ, і керівництво каже: "Ліля, а де ти? Ну, ми ж тебе знаємо, ти ж класна". А я: "В сенсі, а це що було не класно?"

Мене дуже зачепили ці слова. Знаєте, коли я прийшла на другі проби, я наче видихнула. Я зрозуміла, що можу бути в цьому проєкті, що я можу бути учасникам подругою. Я зрозуміла, що цікава саме твоя особистість, твій підхід, твоє бачення. Та й взагалі цей проєкт не про танці, а про людину.

– Після завершення "Танцюють всі" ви перейшли на інший телеканал. Як відбувся цей перехід?

– Закінчилася епоха "Танцюють всі". Це був дуже світлий, але сум. Я пам'ятаю, що їхала за кермом, плакала, умивалася сльозами. Думаю: "Боже, це 10 років улюбленого шоу!"

Однак я переконана, що потрібно вчасно йти. І це дійсно був той випадок, коли ми вчасно закрили проєкт. І чоловік каже: "Ну що, у нас з'явився час, робимо другу дитину, все нормально".

Я написала пост, що закінчилася моя сторіночка з танцями, і мені запропонували прийти в "Ранок з Україною". Я собі намріяла, що хочу щось кардинально інше, щоб не порівнювати й не намагатися повторити.

Ми вирішили, що з вересня вже починаємо працювати. Десь протягом тижня дізнаюся, що я при надії. І не знаю, як сказати керівництву. Одним словом я наважуюсь на розмову. Мені кажуть: "Боже, це таке щастя, прекрасно, які ми раді". Фух! Я була готова працювати. І так сталося, до речі, що я народила у свій неробочий тиждень і потім вийшла через тиждень знов на роботу.

– Як ви дізналися про закриття телеканалу "Україна"? Як це сприйняли ви, ваша команда, бо я так розумію, ви готувалися на наступний ранок виходити в ефір?

– Так, у нас був Zoom, ми готувалися і нам просто подзвонили й сказали: "Тут подейкують, що від завтра канал припиняє мовлення в 00:00". Ми відповіли, що зараз багато подейкують, тому не відволікайте нас від роботи. Це ж неможливо таку махіну зупинити отак. Це ж не тумблер вимкнути.

Я вважаю, що якби це сталося за мирних часів, це було б трагедією. Це можна було б і в депресію впасти, тому що яка кількість людей без роботи. А це сталося під час повномасштабного вторгнення. Усі втрачають щось, когось на цій клятій війні. І мої втрати почалися з роботи.

Але я якось подумала, що значить буде щось інше. Я сама здивувалася такому сприйняттю, відносно спокійному. Під час повномасштабного вторгнення це було ще одне випробування, отак я до цього поставилася.

Лілія Ребрик знаходить себе в різних ролях і отримує задоволення від поєднання всіх сфер життя (інфографіка РБК-Україна)

– На чому ви зосереджені сьогодні: кіно, телебачення, "Дизель Шоу", діти? Все разом?

– Я намагаюся все поєднувати. Знову ж таки поєднувати не в гонитві за успіхом чи грошима, а в гонитві за своїм відчуттям, бо мені це подобається.

Мені подобається поєднувати непоєднуване. Мені подобається бути мамою, мені подобається бути дружиною, мені подобається встигати ще й попрацювати та повернутися додому, знаходити час.

Мені подобається, що в нас не зникли наші "п'ятихвилинки". Коли в тебе є п'ять хвилин, ти телефонуєш і думаєш, де, з ким я можу зустрітися, або з кимось із дітей, або з чоловіком. І це так важливо, я їх називаю "побачення-п'ятихвилинки". Зараз я практикую ще й побачення з дітками. Не з усіма, а з кожною окремо.

Якщо побути з кожною дитиною наодинці, вона так цікаво відкривається. Старшій 13 років. Мені зараз так з нею цікаво! Вона непроста, хоча на вигляд така леді, але їй притаманний дух протиріччя, вона проти системи.

Читайте також: "Робота довела до ліків": Юлія Карпова про гучне звільнення з "Хіт FM", чоловіка-героя і колег-русофілів

Про материнство під час війни та стосунки з чоловіком

– Як діти сприймають сучасні події, що вони про це думають, що запитують?

– Перші місяці вони дуже часто запитували, чому, немає казок, де зло перемагає. Чому в реальності зараз перемагає зло? Я записувала аудіоказки, які дітки могли слухати офлайн в укриттях. Моя Поля досі слухає ці казки. Перед сном вона дуже любить поговорити, просто щоб ми погомоніли.

Ми змогли, наскільки це можливо, убезпечити дітей. Ми поїхали в Чернівці до моїх батьків. Вони не бачили всього жаху, не бачили всього пекла, яке відбувалося. Ми певний час жили на два міста. Ми з чоловіком їздили в Київ, працювали, а діти залишалися у батьків.

І мені так було сумно, коли Поля не просила привезти їй якусь іграшку. Вона питала, чи нас там не вб'ють. Як для мами це було дуже боляче в сенсі, що хотілося, аби діти іграшки замовляли, а не такі теми порушували. Вони все розуміють, усвідомлюють, часто питають, коли це все скінчиться. Вони вірять, що скоро має все скінчитися.

Діана, до речі, перший час відмовлялася танцювати. Вона не говорила, що це не на часі, але вона каже: "Я не можу". Вона якось так закрилася, пішла в себе. Багато хто поїхали за кордон, наша танцювальна студія розпалася. І мені було так прикро від того, тому що танці - це мрія. Діти все одно живуть, і вони повинні мріяти, займатися улюбленою справою.

Ми всі вчимося жити тут і зараз, не відмовлятися ні від чого, не ставити життя на паузу.

Згадайте, як ми мріяли, щоб ці затори повернулися. Діти відчувають багато всього. Коли ми потрапили під обстріл в Києві, будучи на 22-му поверсі, Поля тоді дуже злякалася, дуже плакала. Вона каже: "Мам, ну ти ж обіцяла, що нас війна не застане. Ти ж обіцяла". Я кажу: "Я обіцяла зробити все можливе".

Навіть на дачі, де ми зараз живемо, не можемо бути впевненими в безпеці. Це просто трошечки далі, і ми на першому поверсі. На жаль, зараз у нас така реальність. Але все одно добро переможе обов'язково. Хочеться, знаєте, вірити так, як діти вірять в це.

Лілія Ребрик ділиться, що війна дала важливий урок: вчитися жити тут і зараз, не ставити себе на паузу (інфографіка РБК-Україна)

– Як ви ставитись до того, що часто у ваших стосунках шукають кризи, сварки?

– Я кажу: "Не витрачайте час". Я так довго мріяла про те, щоб у моєму житті був штиль. У мене професія така емоційна, і в тебе вистачає емоцій різних градусів.

Андрій - це той чоловік, який мені дав відчуття штилю вдома. Ми не сваримося. Ми вміємо говорити, ми вміємо домовитися, ми вміємо допускати.

Ми домовилися, що ми в жодній незрозумілій ситуації не говоримо слово "розлучення". Якщо хтось вже скаже, значить щось має бути. А я просто знаю пару, які отак кидають направо-наліво.

Ми для себе обрали таку тональність. Ми реально, знаєте, як ті підлітки. У нас є якийсь і вогник в стосунках. Ми й ховаємося від дітей. Жартуємо, що зараз з трьома дітьми - це взагалі квест побути десь вдвох, усамітнитися.

Це реально квест, бо в якийсь момент Адель може зайти й сказати: "Ку-ку". Але знову ж таки, коли з гумором до цього ставитися, коли вміти домовлятися і розмовляти, і коли в тебе немає на меті самостверджуватися, це така спільна упряжка.

Мають бути спільні мрії, спільні цілі, обов'язки, радості, проблеми, які вирішуються разом. Для чого витрачати час на якісь сварки? Нам так подобається те, що ми не сваримося.

Ми навіть відновили будівництво нашому будинку, який придбали до війни. Це ризиковано? Так. Страшно? Так. Щоразу сумніваєшся, чи правильно ми робимо, що вкладаємося в це, а з іншого боку, як я вже сказала, у кожної пари має бути якась мета і мрія. От ми завжди собі якусь нову мрію придумуємо.

У 2021 році ми придумали собі будинок мрії, ми так його і назвали, бо карантин закохав нас у заміське життя. Ми придбали таку коробку, тобто там вкладати й вкладати. Ви уявляєте, наскільки все було зрозуміло в нас. Ти не боїшся залишитися без грошей, ти вкладаєш, бо знаєш, що в тебе проєкти. Зараз я 100 разів подумала б, чи вивалити суму грошей за цю коробку.

Як ми все ж наважилися зараз відновити роботи, я не знаю. З іншого боку, коли туди заїхати? Коли діти захочуть вже вилітати з того гніздечка?

– А на якому етапі ви зараз?

– Ох, ми вже робимо те, що, як я кажу, вже гроші не в бетон, бо я не уявляю, скільки в той бетон пішло. Я кажу: "Коли вже щось буде видно?" Наче ж була коробка, ну що там, ще трошечки. А то просто в бетон і в бетон, і в бетон, і в бетон.

Зараз ще й космічні ціни, все ж злетіло. І робочих немає. І це все автоматом підвищується. Але зараз ми вже на тому етапі, коли можемо вибирати плитку, колір стін, двері.

Насправді я кайфую, що в нас є можливість відволіктися і щось будувати, мріяти, планувати й не думати про погане. Дуже хочеться встигнути пожити великою родиною в великому будинку. Знаєте, це такі звичайні мрії звичайних людей.

Лілія Ребрик з доньками та чоловіком Андрієм Диким (фото: instagram.com/liliia.rebrik)

– Як ви реагуєте на закиди, що народили третю доньку Адельку, щоб отримати відстрочку від мобілізації для Андрія?

– Кожна людина говорить про себе. Будь-який хейт - це про себе, про свої якісь моменти. Моя подруга народила для свого чоловіка первістка. Ми майже одночасно народили. Де різниця і коли як не зараз?

Коли почався коронавірус, перша фраза з чоловіком: "Боже, як добре, що ми не завагітніли". Потім, коли почалася війна, ми так само говорили. А потім, коли вже війна тривала, ти розумієш: "А коли як не зараз?".

Народжуйте і ви трьох, чотирьох, п'ятьох, одного. Діти - це завжди було про любов. Ніколи діти не рятували родину. Діти завжди все, що було в родині, загострювали. Якщо було добре, з появою дитини буде ще краще. Якщо було погано, з появою дитини буде ще гірше. Це закон.

Читайте також: Лілія Ребрик замилувала фото з сім'єю: як вони виглядали 10 років тому

Зйомки в кіно, вистави в театрі та відновлення ресурсу

– Чи були ролі, від яких ви відмовлялися у своїй кар'єрі?

– Мабуть, якщо відмовлялася, то з самого початку. Якщо отримуєш сценарій, читаєш і розумієш, що навіть на проби не йдеш.

Є театральні проєкти, від яких я відмовлялася. Через матеріал, який тобі не відгукується, чи через склад команди. Дуже важливо, щоб все було комфортно, щоб всі зірки зійшлися. І це величезне щастя гастролювати потім Україною з виставами, коли тобі подобаються люди, коли тобі комфортно з ними. Це полегшує роботу.

– Ви зараз більше зосереджені на театрі, ніж на кіно.

– Якось так склалося, що зараз у мене менше кіно, але більше театру. До Дня Незалежності вийде стрічка "Потяг Червона Рута". У грудні вийшов "Потяг до Різдва".

"Потяг 31 грудня" - це був перший фільм з цієї серії. Наші персонажі перейшли в наступні фільми. Це гарна історія, вона добра, світла, романтична, сімейна. Мені здається, що таке кіно має право на існування. Це те кіно, яке люди можуть подивитися з усмішкою.

У мене зараз є один проєкт, я вже затверджена на роль. І я дуже чекаю цього проєкту. Я поки що не можу говорити про нього, але це повнометражний фільм.

Лілія Ребрик у виставі "Підступність і кохання" в Молодому театрі (фото: instagram.com/liliia.rebrik)

– З вас енергія так і випромінює, але колись вона повинна перезаряджатися. Як ви відпочиваєте, як відновлюєте ресурс?

– Дозволяти собі не прагнути ідеальності. Коли мене запитують, як я все встигаю, я кажу: "Знали б ви скільки всього я не встигаю". Але я навчилася не корити себе, якщо щось не встигаю. Давати собі можливість бути такою, яка ти є.

Відновлююсь як? Діти - такий антидепресант! Відчуваєте, що діти виросли? Народжуйте ще одну дитину. Мені здається, що діти з'являються в родині в той момент, коли дорослі стають аж занадто дорослими. Діти потребують енергії. Вони люблять, щоб ти опускався в їхню площину.

От я прям відчуваю, як Аделька кайфує, коли я стаю навколішки перед нею і починаю з нею бігати. Тобто я в її площині, вона бачить очі. І це так важливо. Мені дуже хочеться, щоб в нас була скарбничка спогадів з дітками, щоб вони завжди мали якісь спогади з дитинства.

Я дуже люблю їздити за кермом сама. Це, знаєте, мій особистий простір. Це той момент, коли я сам на сам слухаю музику, яку я хочу, думаю, про що я хочу, ухвалюю рішення, коли повертати, кого пропускати, кого не пропускати. Це мій простір, де відповідальна лише я, і це мій час із собою. Мені більше не треба. Мені хочеться з кимось із моїх Диких.