"Я ненавидів цей світ". Олександр Рудинський про паузу в зйомках, сина та плани після війни
Олександр Рудинський - один з небагатьох українських акторів, які активно працюють на Заході. В ексклюзивному інтерв’ю він розповів, яким було його дитинство у Миколаєві, як переживає життєві втрати під час війни, чому сам виборов свою першу велику роль і як виховує 5-річного сина Петрика в реаліях тривог та блекаутів.
Про повернення додому після чотирьох років повномасштабної війни, "бунтівне" дитинство, фантомну роль у "Поверненні", дружбу з Євгеном Григор’євим, дружину-акторку Марію, а також про великий день на BAFTA та плани на відпочинок - в інтерв’ю Олександра Рудинського для РБК-Україна.
Більше цікавого: "Не можу виходити на вулицю в мейку". Єгор Андрюшин про шкільні образи, мобілізацію та нове кохання
Головне з інтерв’ю:
- Актор уперше за чотири роки побачив батька в рідному Миколаєві та зізнається, що місто стало "побитим, але рідним".
- У дитинстві Рудинський був одночасно відмінником і бешкетником: за поведінку його навіть вигнали зі школи на рік.
- У драмеді "Повернення", прем’єру якої покаже 22 лютого канал ICTV2, Рудинський уперше зіграв фантома - героя, якого бачить лише головний персонаж. Він каже, що роль стала несподіваним викликом.
- Син Рудинського - його "копія" за темпераментом. Хлопчик фанатіє від української музики, а російськомовний контент у родині під забороною.
- У 2024 році актор пережив важку апатію на тлі війни та перевантаження роботою. Нині він узяв паузу від зйомок на кілька місяців, щоб відновитися.
- 2025 рік став для Рудинського проривним: дві головні театральні ролі й поява на церемонії BAFTA, де він опинився поруч зі світовими зірками та отримав відчуття справжнього визнання.
- Актор мріє про мир, сімейну подорож до Італії, продовження міжнародної акторської кар’єри та… ще одну дитину.
– Ви один з небагатьох українських акторів, яких знімають на Заході. А яким ви були хлопчиком? З якої родини вийшов "Сашко з Миколаєва"?
– Я зі звичайної родини, батьки - приватні підприємці. За чотири роки війни вперше побачив свого тата: вони й зараз живуть у Миколаєві, і я весь цей час там не був. Маму вдавалося бачити, а тата - ні. І ось нарешті я з’їздив додому. Пообіцяв собі, що тепер буду значно частіше там бувати, хоча б раз на пару місяців.
Який я був у дитинстві? По-перше, дуже дружелюбним. У мене було багато друзів, і я зберіг ці стосунки до сьогодні. Але водночас був страшним бешкетником! У мене була якась дика суміш: пристрасть до навчання (я був відмінником, потім "хорошистом") і абсолютна некерованість. Я завжди був лідером, ми постійно чудили. Мене навіть зі школи вигнали на один рік!
– Вигнати відмінника? За що?
– Питання було в поведінці. Я дружив із хлопцями, які були на рік старші: я у восьмому класі, вони в дев'ятому. От мене після восьмого й "попросили". Я пішов у гімназію, а потім таки повернувся у свою школу мистецтв. За що саме? Виправляв оцінки в журналі, міг вкрасти булочку в їдальні, на уроках малювання замість натюрмортів малював із пацанами різні непристойності. У нас постійно були виклики: ставили завдання одне одному, хто що має зробити. Розважалися на повну.
– Як мама реагувала на таку "активність"?
– Мама займалася моїм вихованням і тримала в кулаці. Я жив на першому поверсі, друзі кричали під вікнами: "Сашко, виходь!". Вони бігають перед очима, а мама каже: "Нікуди. Поки главу роману не прочитаєш - не вийдеш". Вона привчила мене читати книжки, подарувала любов до самопізнання. Якби не мама, навряд чи з мене щось би вийшло. Саме вона навчила мене дисципліни, яка зараз так допомагає в професії.
– А коли ви сказали батькам, що хочете бути актором, як вони відреагували?
– Сказали: "Давай, йди". Вони вірили в мене. І от зараз, коли я був у Миколаєві, мені було приємно возити їх у найкращі заклади міста. Так, люди навколо впізнавали, підходили, фотографувалися - батьки це бачили, так, було приємно.
– Вас у дитинстві не дражнили?
– Ні, я міг за себе постояти! Та й лідером був, дружив зі старшими. Хоча мене звали Рудим, Рудиком. Але я на це не ображався, це ж правда (сміється). От зараз був у Дубліні на театральному фестивалі з виставою "Калігула", то там кожен третій - "родич" за кольором волосся (сміється).
– Яким ви побачили рідний Миколаїв зараз?
– Він... Побитий. Не масово, але точково, на це дуже боляче дивитися. Найбільше руйнувань у центрі, ОДА. Я приходив на Алею слави, дивився на портрети загиблих хлопців. Там були й мої знайомі, які перебували в тій будівлі в день обстрілу. Мій найкращий друг мав бути там, він держслужбовець. Його врятувало диво, зранку сказали їхати на інше чергування. А зараз у нього синочок народився.
Місто спустошене. Я був там у листопаді: калюжі, сирість, і ці страшні блекаути по 6-7 годин. У будинках немає генераторів, люди живуть значно простіше, ніж у Києві. Але ціни дешевші, це мене вразило.
– Роль у "Перших ластівках" стала для вас першою.
– Так, це дійсно була моя перша велика роль. Насправді я не мав грати роль Ніка. Я сам виборов! Мене пробували на іншого персонажа, але я просився саме на Ніка, бо відчував, що він схожий на мене, коли я був підлітком. Я записав самопроби, і шоуранер Женя Тунік разом із режисером Валіком Шпаковим навіть трохи змінили сценарій під мене. Це було ідеальне потрапляння. Він був мені як рідний, там не треба було ламати мозок.
– А в "Поверненні"?
– Тут цікаво, бо насправді я граю не Сергія Вербу, а його фантома, що існує в уявленні друга і побратима Кречета. Це вперше. таких персонажів я ще не грав: він веселий, балакучий, весь час жартує, але водночас каже жорстку правду. З одного боку, він порадник і друг Кречету, але потім стає його антагоністом, тригером.
– А ви з Євгеном Григор’євим справді друзі?
– Так, як тільки вступили в університет: жили в одній кімнаті, жартували один над одним, весело було. І скажу: якби не Жека, не знаю, чи зголосився б я на таку роль… Бо другу довіряю, він багато чого підказує. А ще нам не потрібно було грати друзів: довіра, теплі стосунки - все це і в реальності, і в кадрі.
– З друзями розібрались, а скажіть, ваш син схожий на вас?
– За темпераментом - один в один! Дивиться на мої дитячі фото й каже: "Це я". Він зараз фанатіє від динозаврів. Знає всіх: трицератопс, тиранозавр рекс, брахіозавр... У нього величезна колекція. Потім загорівся супергероями, ми вдома маємо костюми Спайдермена та Венома. Може спокійно піти в супермаркет у костюмі Венома.
А ще він обожнює музику. Був етап, коли він фанатів від Майкла Джексона: постійно слухав, дивився кліп "Трилер". І танцював: вчив рухи, пісні. Зараз слухає Артема Пивоварова, сам іде в душ і співає на весь дім: "Жовто-блакитне серце". Знає моїх друзів з гурту "Курган і Агрегат". Пару днів тому прокидається, відкриває очі й цитує їхню пісню з нецензурними словами. У мене просто пауза! Це не його слова, він просто бачив кліп на YouTube.
– У вас є система заборон для нього?
– Жорстка заборона тільки на російськомовний контент. Він сам робить зауваження, якщо десь почує російську. Може в магазині підійти до людей і просто констатувати: "Це російською". Людям стає незручно.
Щодо гаджетів, я не обмежую жорстко, він має звикати до техніки, це його майбутнє. Але стежу за впливом. Наприклад, якось він грав у завойовницьку гру і став від неї суперзалежним, ми попросили її видалити. Тепер він поводиться зовсім інакше.
– Чого вас навчив син?
– Я став більш свідомим, м’якшим, більш розуміючим. І в професії, і в житті. Він може підійти й сказати, що щось уже "не в тренді". Слухає "бразильський фолк" - музику, яку слухають 18-річні зірки футболу.
– Зараз неспокійні ночі. Як ви вдома, як малий переживає ці вибухи?
– Знаєте, абсолютно нормально, навіть не прокидається, спить міцно. А от дружина взагалі не може спати під час тривог. Я ж останні два роки навчився: відчув вибух, зрозумів, що працював допізна, і просто мушу спати далі, бо рано вставати.
Ми живемо в Борисполі, і якщо вилітають дрони чи ракети в наш бік, ми просто спускаємося на перший поверх. Там якось спокійніше. Блекаути теж "ловимо", як і всі. Періодично немає світла, але ми купили собі генератори. Треба жити, треба виживати, дитині треба готувати їсти. Це наші реалії.
— А як ви ділите побут? От якщо дружина поїхала на гастролі, що ви вмієте робити самі?
– Буває, що Марія їде на тиждень, два або навіть три. Тоді я сам. Сам усе зберігаю, сам господарюю. І кашу зварю, і м’ясо приготую. Інколи, звісно, можу замовити готову їжу або поїхати кудись із сином, але загалом готую сам.
Наша няня - моя теща. Ми навмисно купували житло так, щоб бути поруч із батьками дружини, аби було кому підстрахувати в складний момент.
– Вашому сину вже п’ять з половиною. Чим він зараз захоплюється?
– Він ходив на футбол десь півтора місяця, але потім покинув. Сам озвучив, що йому не дуже цікаво. Плюс я тоді поїхав на зйомки на місяць, а він без мене взагалі не хотів ходити. Зараз "промацуємо»" куди піти далі.
Він уже почав писати! Написав перші три слова: "тато", "Марія" і "Петро". На холодильнику у нього магніти, увесь алфавіт. Він дивиться на літери, запам'ятовує, як вони пишуться, і складає слова. А щодо майбутнього... Я б не був проти, якби він став актором. Дружині ця ідея не дуже подобається, а мені навпаки. Я б слідкував за його навчанням, допомагав би, якби він сам обрав цей шлях природно.
– При такій кількості роботи бувають кризи? Хотілося колись усе кинути?
– Було таке. Взимку 24-го року я пережив складний період. Це тривало десь півтора тижня, але це була тотальна апатія. Я просто ненавидів цей світ, нічого не хотів. Все накопичилося: робота, репетиції, війна.
Зараз я свідомо взяв собі паузу від зйомок, мінімум на 4-5 місяців. Принципово не погоджуюся на нові проєкти, хоча пропозиції були. Я хочу відновитися, хочу, щоб у мене знову з’явилося саме бажання працювати, а не просто механічно виконувати ролі. Рік був занадто насиченим, треба видихнути.
– Минулий рік був неймовірно продуктивним для вас. Дві великі прем’єри у театрі, нагороди...
– Так, 2025-й - це ніби якийсь дарунок. Дві головні ролі у виставах Івана Уривського, "Макбет" та "Земля". Дуже багато уваги від медіа. Але найзворушливіший момент - це, безумовно, BAFTA 17 лютого. Ця дата закарбується в пам’яті на все життя.
– Як це - опинитися серед світових зірок?
– Це як у кіно про здійснення мрій. Ти знаходишся в одному просторі з людьми, яких все життя бачив лише на екранах. І ти з ними поруч сидиш, спілкуєшся. Кейт Вінслет сама підійшла до нас поговорити! Там були всі: Адріан Броуді, Едвард Нортон, Дені Вільньов, який зняв "Дюну". Я всіх бачив дуже близько.
Це був момент величезного визнання для українського актора. Мстислав Чернов написав мені й привітав у той же день одним із перших. Було багато уваги і від наших медіа, і від колег по цеху. Це приємно, бо не так часто нам випадає можливість бути серед такої еліти.
— Як плануєте відновлюватися? Чула, ви збираєтесь у гори?
– Так, у нас за весь рік було лише три спільні дні відпочинку з дружиною. Тому на початку грудня були у Буковелі на День Святого Миколая. Нас запросили, і ми вирішили скористатися нагодою, бо син і дружина дуже люблять ці зимові свята.
Хоча сам я - людина "морська". Я з Миколаєва, мені б на пляжі повалятися, покупатися. Лижі не моє, я краще в басейні поплаваю. Гори люблю влітку, щоб походити пішки.
– Про що ви мрієте сьогодні? Яка ваша головна ціль?
– Перша мрія - мир. Друга - просто полетіти з нашого Борисполя із сім’єю кудись у Італію, на Сардинію, давно там мріяв побувати. І син ніколи не був за кордоном на морі.
У професії хочу, щоб мій акцент на міжнародну діяльність став реальністю. І... Я б хотів ще одну дитину. Марійка, щоправда, поки не дуже за цю ідею, каже, що мені як чоловіку легше про це думати (сміється). Але подивимося. Спочатку треба, щоб вибухи припинились.