Довгий час радянська пропаганда намагалася переконати нас, що Донбас, Крим та Кубань - це території без глибокого українського коріння. Проте етнографічні експедиції доводять зворотне: традиції святкування Різдва у цих регіонах не просто існували, вони були фундаментом ідентичності, який не змогли знищити ні голодомори, ні русифікація.
РБК-Україна розповідає про унікальні звичаї Степової України, Криму та Кубані, які варто знати кожному.
Помилка майже всіх - вважати, що на Донбас українські традиції завезли нещодавно. Насправді в селах Донеччини та Луганщини Святвечір завжди був сакральним.
На Сході кутю часто готували не лише з пшениці, а й з рису (що було ознакою заможних родин), додаючи багато родзинок та узвару. У кутю додавали мед, перетертий мак, іноді горіхи. У селах на Різдво ставили дідуха з сіна, якого прикрашали колосками.
"Господиня готувала традиційні 12 страв. 6 січня дітей обов'язково споряджали носити кутю хрещеним батькам, а знедоленим та самотнім - подаруночки. Після обіду дітей відряджають нести кутю хрещеним батькам, а також оці передріздвяні подаруночки бідним людям, у кого нема чого на Різдво поставити на стіл", - розповідала краєзнавець Віра Аннусова для "Радіо Свобода".
Ввечері вся родина збиралася за стіл, а після - лягали спати, щоб зранку піти до церкви. Колядувати починали вже з 7 січня.
Шахтарські родини мали звичай - ставити на стіл зайву тарілку не лише для померлих, а й для тих, хто зараз у дорозі чи в неволі. Це єднало людей у найтемніші часи.
З цікавих страв на Різдво на столах можна було побачити: пісні голубці з картоплею та грибами, заправлені цибулею, підсмаженою на олії.
Звісно, вплив радянської влади відчувався - хтось святкував таємно та тихо, у колі родини. А хтось й зовсім забув українські різдвяні традиції.
До початку війни та окупації росіянами, молодь намагалась відродити старі обряди - існували українські ансамблі, у селах можна було побачити й вертепи. Зараз, звісно, цього немає.
В українському Криму Різдво мало свій особливий колорит. Оскільки українці століттями жили пліч-о-пліч із кримськими татарами, відбувався неймовірний культурний обмін.
Ба більше - традиції перепліталися не тільки з традиціями кримських татар, а й багатьох інших національностей, які в той час жили на півострові - німці, чехи, італійці, греки, турки.
Святкували Різдво у Криму тихо, вдома, з візитами до церкви, але так, щоб не привертати уваги радянської влади. На півострові до куті часто додавали місцеві горіхи та специфічні спеції, які не зустрічалися на материку.
На стіл ставили обов'язково рибу - запечену з овочами або мариновану. А узвар робили з додаванням кизилу або в'яленої айви.
Навіть у Севастополі та Сімферополі на початку XX століття діяли потужні громади, які зберігали колядки, щедрівки, традиції вертепів - їх передавали від покоління до покоління.
Кубань - це край, де українська душа збереглася в піснях. Міф про "російське козацтво" розбивається об кубанські колядки, які досі співають чистою українською мовою.
Населення Кубані має глибоке українське коріння, яке й досі передають від покоління до покоління і майже скрізь можна відчути традиції інших регіонів України.
На Кубані існував звичай "водити козу" з неймовірним розмахом, що нагадував справжній вуличний театр. Кубанські українці виконували стародавні колядки та щедрівки й на відміну від інших регіонів, на Кубані посіяне зерно посівальників не вимітали з хати до самого Водохреща. Вважалося, що це головна умова, аби "земля дала силу".
Стіл на Кубані завжди був таким, щоб тарілку не було де поставити. Головною стравою були вареники, часто на стіл ставили Саламаху - рідку кашу з гречаного борошна, яку варили на воді та заправляли олією з часником. Це була архаїчна страва, яка зберігала пам'ять про перших козаків-переселенців.
Радянська влада, а згодом і російська, намагалися "згладити" національні відмінності, а з часом і навіть заборонити. Але нащадки українців й досі пам'ятають, яка на смак кутя, скільки має бути страв на столі і які колядки треба співати.
Вас може це зацікавити:
Під час написання матеріалу були використані такі джерела: праці Олекси Воропая "Звичаї нашого народу", архівні записи етнографа Олени Чебанюк про дослідження на Донбасі, дослідження Надії Супрун-Яремко "Українці Кубані та їхні пісні", спогади та записи ГО "Кримська родина".