Українська вівчарка - це унікальна порода, яка, попри свою плутану назву, має глибоке коріння саме в українських степах Таврії. Це собака-легенда, яка ледь не зникла під час світових воєн, але вистояла завдяки своїй неймовірній відданості та силі.
РБК-Україна розповідає історію "білого велетня", особливості його виховання та сучасний стан породи в Україні у 2026 році.
Українська вівчарка - це не просто пастух, це безстрашний охоронець, чия зовнішність м’якої іграшки вводить в оману. Під густою білою шерстю ховається атлетичне тіло та блискавична реакція хижака.
Точне походження української вівчарки досі під знаком питання. Відомо, що собак цієї породи розводили в українських степах та Криму. Предком вважають половецьку собаку (кримськотатарську вівчарку) - чабанського барака. Люди, які мали великі отари, тримали в степах спеціальні розплідники українських вівчарок.
За офіційною версією, історія породи розпочалася у XVIII столітті. На територію сучасної Херсонщини (заповідник Асканія-Нова) разом із мериносовими вівцями з Іспанії були завезені невеликі пастуші собаки - астурійські вівчарки.
Проте іспанські собаки були замалі, щоб протистояти місцевим степовим вовкам. Тому їх почали схрещувати з місцевими хортами (для швидкості) та кавказькими вівчарками (для маси та агресії до хижака).
Українська вівчарка (фото: Getty Images)
До середини XIX століття порода сформувалася остаточно. Це був ідеальний собака для величезних отар: біла шерсть робила його непомітним серед овець для вовка, але дозволяла пастуху здалеку відрізнити пса від сірого хижака.
Найкращі собаки зберігалися в маєтку Фальц-Фейнів (Асканія-Нова). Казали, що в його розпліднику було понад дві тисячі добірних українських вівчарок. Ця порода показала себе дуже добре в Європі, а у Франції її навіть внесли до переліку поліцейських порід. І не дивно, бо отару у 100 голів охороняло всього 3-4 собаки.
В української вівчарки є своя трагічна історія, що пов'язана з приходом радянської влади в Україну. На замовлення Держторгу СРСР було знищено близько 4 тисяч собак - на шкури. Частину псів врятували ентузіасти. У 30-х роках вони привезли цих собак на виставку до Києва, а потім був створений племінний завод для їх розведення у Джанкої.
Але й це не все. Друга світова поставила породу на межу зникнення. Собак знищували й нацисти, і загони НКВС, які виселяли татар з рідного півострова. Декілька представників породи встигли вивезти… до Москви перед війною. І вони залишилися живими, що допомогло зберегти породу.
Сьогодні українська вівчарка входить до списку порід, що потребують особливої уваги. Під час Першої та Другої світових воєн порода опинилася на межі вимирання, оскільки ці собаки до останнього захищали отари та господарів, стаючи цілями для окупантів.
Зараз ентузіасти в Україні працюють над відновленням історичної справедливості та поверненням породі назви "Українська вівчарка", замість нав'язаної в радянські часи "Південноруської". У 19 столітті була спроба Росії "привласнити" цю породу і дати їй іншу назву.
У Миколаєві діє Національний Центр з методичної та селекційної роботи. Є також розплідники цієї породи в Одеській, Херсонській областях, а також в Криму. У 50-70 роках була заборона тримати таких собак у приватних домогосподарствах. Найчастіше такого пса можна було побачити на стратегічних об'єктах, військових частинах, у важливій охороні.
Українські вівчарки Кудлай та Мавка стали чемпіонами світу (фото: facebook.com/Zbijnik.center)
Це собака одного господаря, бо справжня українська вівчарка має характер "українця" - самостійна, інтелектуальна і схильна до незалежності. Це не варіант для квартири чи ланцюга - їй потрібен простір і серйозне дресирування.
Це кмітливий, самодостатній, упевнений в собі собака, який схильний до прийняття самостійних рішень. Вони не довіряють стороннім, віддані господарю та членам родини. При цьому вони невибагливі, легко пристосовуються до різних кліматичних умов.
Фахівці попереджають: за "плюшевим" виглядом ховається складний характер. Українська вівчарка сприймає свою родину як "отару", яку вона зобов'язана захищати від усього світу. Без правильної соціалізації вона може бути агресивною до чужинців.
Українські вівчарки мають вроджену злостивість, тому до виховання цуценяти треба підходити з усією відповідальністю. Такий пес не підійде літнім людям, людям зі слабким здоров'ям - він потребує простору, активного способу життя. Тримати його у квартирі не можна - українській вівчарці потрібен простір, природа.
Вас може це зацікавити:
Під час написання матеріалу були використані такі джерела: міжнародна кінологічна федерація (FCI), Праці Ф. Фальц-Фейна, Вікіпедія, Кінологічна Спілка України (КСУ), Енциклопедія собаківництва