Чому раптово знищили "Кабаре", як це вплинуло на "Молодий театр" та як TikTok впливає на популярність театрів? Про скандал навколо колишнього художнього керівника "Молодого" Білоуса, страх акторів розповідати правду та колег, які його підтримали - в інтерв'ю РБК-Україна розповідає актор театру та кіно, театральний композитор Ілля Чопоров.
Головне:
26-річного актора "Молодого театру" можна описати трьома словами: харизматичний, відвертий і щирий. Ілля Чопоров фактично відразу підкорив публіку своєю грою на сцені та її відсутністю в житті. А після ролі ЕмСі в знаменитому "Кабаре" заполонив серця ще й західної аудиторії.
Однак актор зізнається, що пропозицій працювати за кордоном поки не отримував. А якщо такі будуть, не погодиться заради роботи переїхати за кордон, адже любить Київ та Україну.
В ексклюзивному інтерв'ю для РБК-Україна Чопоров розповів про нові вистави та фільми, де бере участь, атмосферу роботи в театрі після скандалу з Білоусом, кількарічну роботу з ним, мовчання акторів і потенційну участь в Євробаченні.
Це скорочена версія нашого інтерв'ю. Повну розмову дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.
– Після того, як ми з жалем зрозуміли, що "Кабаре" в цьому сезоні не буде, чи змінився якось твій графік?
– Критично ні, бо що з "Кабаре", що без "Кабаре" я маю дуже багато додаткової активності, вистав і репетицій. Просто немає цих трьох вистав на місяць, бо ми ж там не репетирували їх з ранку до ночі. Ми просто приходили грати виставу три дні поспіль.
Це екстремально і дуже важко, але глобально нічого не змінилося, просто в ці дні ставлять інші вистави. Кількість вистав на місяць у мене не змінилася.
– А чому не отримали у цьому сезоні ліцензії на "Кабаре"?
– Я не знаю. Ніхто не знає. Єдине, що ми знаємо, що агентство нам сказало: "Ви вже пограли. Поставте щось інше". Я не розумію, кому це може бути невигідно. Від цього краще всім: українському театру, конкретно "Молодому", агентству, глядачам, просто хороша вистава.
– Чи змінилося щось загалом у твоєму житті, коли з'ясувалося, що в цьому сезоні "Кабаре" в класичному вигляді не буде? Чи почали, наприклад, глядачі приходити рідше на інші вистави? Чи змінилося щось з погляду твоєї популярності?
– Чесно кажучи, ні. Це не якийсь момент, коли в тебе руйнується життя. Я насправді завжди сприймав цю виставу просто виставою. Я не сприймав це як якийсь окремий вид мистецтва або моєї творчості, я не знаю.
Я визнаю: є якісь об'єктивні речі, які повпливали на моє життя. Те, куди мене запрошують, - це, звісно, завдяки "Кабаре". Але як на початках я сприймав цю виставу як звичайну, так я й продовжив її сприймати.
Вона класна, мені подобалося її грати. Є вистави, які йдуть, і народжуються нові вистави. Я люблю театр. У мене ніколи не було глобальної цілі стати відомим на всю країну, особливо завдяки театру.
Але це приємно. Однак я не став любити театр менше або більше. Сумно прощатися з цими персонажами, тим більше, що ми пограли лише два роки. Одна справа хоча б 10 чи п'ять, років.
– У Молодому театрі не на всі вистави викуповують квитки так, як викуповували на "Кабаре". Чи не здається тобі, що людина купляє квиток не тому, що вона хоче подивитися виставу, а тому, що хоче похизуватися у TikTok тим, що я був на "Кабаре"?
– Можливо.
– Ти не бачиш в цьому певної небезпеки?
– Ні. Людина тим чи іншим шляхом приходить до театру. Тобто завдяки хайпу, завдяки просто цій галочці. Ти приходиш у театр і в будь-якому випадку дивишся цю виставу. Ти дивишся, ти закохуєшся в театр, закохуєшся в акторів. Тобто відбуваються певні процеси.
Навіть, якщо ти йшов просто за тим, щоб сказати: "Я був на "Кабаре", у тебе все одно залишаться певні враження. Ти захочеш подивитися щось ще, подивитися інші театри, подивитися вистави з актором, який тобі найбільше сподобався. Тобто у всього є наслідки.
Я не бачу нічого поганого в тому, що людина прийшла заради того, щоб просто сказати, що вона була на певній виставі. Це непогано. У всіх свій шлях.
Ілля Чопоров: Сумно прощатися з персонажами "Кабаре", погравши їх лише два роки (фото: Ігор Кузнєцов / РБК-Україна)
– А чому на одні вистави викуповують квитки, полюють на них, а на інші важче набрати зал?
– Це складне насправді питання. Воно, мені здається, впирається в піар-відділи театрів і план розвитку, маркетинг. Наприклад, TikTok, сторіс, рілс - це все піарить виставу. TikTok зробив "Кабаре" популярним. Причому перший рік, коли ми грали, були вистави, які не продавались до кінця.
Зараз дуже важливо для вистави, щоб якісь фрагменти з неї люди самі змогли поширювати в ТікТоці або в Інстаграмі. Однак не всі режисери хочуть робити вистави, які будуть залітати в TikTok. Бо не всі режисери прагнуть, так би мовити, цієї гіперпопулярності. Вони прагнуть зробити мистецький продукт, який не зобов'язаний догоджати всім глядачам.
І, звісно, ці вистави не продаються на 100% або не залітають TikTok, бо вони й не зроблені під те, щоб залітати в TikTok. У них немає такої видовищності, але є певна магія є під час перегляду.
– То це вистави для обраних?
– Ні-ні, я так не вважаю. Просто вони зазвичай трохи складніші. Або х*рові. Є просто такі вистави, які не залітають, і так буває. Або є вистави просто складні, які не мають майбутнього в інтернеті серед школярів.
– Ти вже маєш певну медійність за кордоном. Чи отримував пропозиції з-за кордону? І чи плануєш у майбутньому продовжувати свою кар'єру там?
– Я отримував такі пропозиції, мене кликали в США, Європу. Однак просто приїхати й зустрітися з людьми, як на фан-зустріч. Саме від продюсерів пропозицій не було.
– А ти розглядаєш для себе таку перспективу?
– Я не знаю. Це прикольно, складно. Як разову акцію декілька разів, не на постійну основу точно. Мені дуже сильно подобається Україна. Мені насправді не дуже подобається вайб Америки, не сильно імпонує вайб Європи. Мені страшне подобається Київ.
Я обожнюю наших людей, наше суспільство й вважаю, що це найсильніше, найкрутіше суспільство у світі. В європейському світі так точно. Не буду казати за всі країни. Тому не думаю, що це класна ідея працювати там на постійній основі.
Поки Ілля не отримував пропозицій працювати за кордоном, але розглядає це лише як разові акції, а не тривалу співпрацю (фото: Ігор Кузнєцов / РБК-Україна)
– Зараз всі стежать за ситуацією з колишнім художнім керівником "Молодого" Білоусом. Це якось впливає на вас? Ви берете участь у цих судах?
– Поки ні, бо, ця справа ще не перейшла прям у судову історію. Спочатку повинні відбутися декілька експертиз, потім вони допитують свідків і після цього почнеться повноцінне судове засідання. Буде повноцінний суд, де йому або дадуть вирок, або адвокати будуть якось це відтягувати.
– Буквально перед затриманням Білоуса з'явилися несподівані новини про те, що він відкриває свій театр, забирає свою виставу з "Молодого". І там навіть мали брати участь актори із "Молодого".
– Вони беруть. Це складна тема не тому, що мені немає що сказати. Мені ой-йой-йой, як є що сказати. Але я маю бути певним чином обережним з висловлюваннями, бо ця історія може бути використана адвокатами проти мене. Тому я буду дуже обережний, але буду казати те, що думаю.
Люди, які були за нього, так і залишились, вони нас ненавидять, ми ненавидимо їх. Все стабільно. І є певний нейтралітет. Про нього нічого казати не буду. Мені складно про це казати, бо нейтралітет - це завжди сумнівна штука.
Найгіршої атмосфери у всіх театрах Києва не знайти. Тобто це реально найгірша атмосфера з усіх театрів. І ми, до речі, до неї вже адаптувалися. У нас до цього була прекрасна атмосфера в театрі. Мені здається, одна з найкращих.
– А ви якось між собою це навіть не обговорюєте?
– Мені здається: якщо ми почнемо говорити, просто заріжемо одне одного. У нас така сильна ненависть, мені здається, на рівні росіян і українців. Це дуже жахливо звучить стосовно своїх людей у своїй країні, але у нас таке саме ставлення. Реально. Бо це неможливо витримати.
Ти розумієш певну інформацію, знаєш певну інформацію. А люди просто вірять в якусь нісенітницю. Іноді людям простіше повірити, що феміністичні ЛГБТ групи підкупили 46 людей за дуже багато грошей, ніж те, що ця людина банально пед*філ. Це для них звучить реалістичніше, ніж те, що ця людина може бути просто гвалтівником.
– Білоуса сприймали як дуже перспективного режисера, як режисера-новатора. Ти грав у багатьох виставах Білоуса. І вони часом такі дуже відверті. Коли ви репетирували, ніколи цього не відчувалося? Це було тільки за зачиненими дверима?
– Що стосується постановок, під час загальних репетицій це було лише на рівні постановки. Усі вистави були побудовані на сексі, на приниженні жінок, на невиправданому оголенні жінок.
Тут складна історія, бо більшість з нас є його студентами. І певні речі для нас були нормою. Саме в методах роботи. Якщо ти живеш з канібалами, для тебе не буде нічого дивного в тому, щоб їсти людське м'ясо.
Потім коли тебе забирають в якесь адекватне суспільство і кажуть, що щось не є адекватним, ти дивуєшся, бо в тебе це нормально. Ми були виховані на такому підході до роботи. Для нас це було просто нормою, не щось екстраординарне.
– Зараз ти рефлексуєш своєю роботою з Білоусом?
– Я задумуюсь, чому не можна було просто сказати, що за чортівня? Його методи роботи достатньо жахливі. Але в київських театрах багато таких, як Білоус в плані. Він не один. Це не якась його основна фішка. Але це було постійно присутнє. Постійно.
У деякі моменти мене це обурювало, але я не розумів, що я можу зробити. Я пам'ятаю, був момент, коли він дуже сильно тиснув на актрису. Я кажу: "Все, не треба вже цього робити. Людина вже плаче, їй вже погано".
Він мені відповів: "Ілля, навіщо ти це робиш? Я тут займаюсь вихованням". Таких моментів було тисячі. Психологічне насилля було постійним, і часто призводило до сексуального насилля. Для багатьох це питання: чому не можна було піти чи поскаржитись?
Психологічне насилля перед сексуальним тривало роками. Тебе виховують певним чином, на тебе тиснуть певним чином, в тебе є певний авторитет, у тебе певна є мрія, ти хочеш стати актором. Але тобі, вибачте, я уже скажу, як є, тобі не пощастило народитися дівчиною. І тільки через це ти не можеш просто отримати свою роботу.
– Як ти думаєш, ця ситуація, яка ще досі триває, вплинула на зміни в українському театрі, зменшення випадків харасменту, на навчання у театральних вишах?
– На жаль, ні. Ти знаєш, як неможливо побороти корупцію. Поки є люди - є корупція, поки є театральні університети - є пед*філи.
Насправді не тільки театральні університети. Це ж скрізь. Я спілкуюсь з різними людьми з різних сфер. Можливо, це якась глобальна пострадянська хвороба, можливо, проблема патріархального суспільства.
Бо у нас виховують жінок так, щоб вони могли захистити себе від згвалтування. Не носи коротку спідницю, не фарбуйся якось яскраво. Але жодним чином не виховується серед чоловіків не бути гвалтівниками.
Проблема суспільства в тому, що чоловіків виховують як дітей, які просто живуть собі своє спокійне життя і ні про що ніколи не думають. Мужики просто народилися і їм прикольно, вони живуть. Жінкам вже набагато складніше в цій ситуації. Це завжди стрес.
Але так побудовано наше патріархальне суспільство. І з цим треба щось робити, а не буквально з наслідками, з пед*філією в університетах. Треба працювати з причиною.
– А як загалом працювати з новим художнім керівником "Молодого"?
– Поки ніяк. Ми його бачимо в театрі. Добрий день, добрий день. Ну, от як ти скажеш, як працюється?
– А чи прийшли якісь зміни в театр на рівні репертуару?
– Так, на рівні репертуару - це плюс. Знову ж таки, Ніна Хижна, інше не буду спойлерити, поки що. Це великі зсуви, вибачте. Саме на рівні співпраці з режисерами.
Якщо ти запрошуєш режисерів з театру "Нафта", з театру Франка, з інших популярних прогресивних театрів, у театру буде така сама репутація.
Якщо ти нікого не запрошуєш, а вистави роблять люди, які робили це роками, як Білоус, звісно, не буде ніяких зсувів.
– Ти працюєш зі старшими акторами, які вже багато років на сцені. Чи бачиш ти різницю між молодими та старшими акторами?
– Я дивлюся зі свого 26-річного кута, не можу глянути очима людей, які старші за мене вдвічі. Я не знаю, яким я буду. Але мені здається, що чим більше ти працюєш, тим більше стирається вікова межа. Ви сприймаєте одне одного як колеги, як друзі, спокійно працюєте і не зважаєте на вік.
– А не було якогось, знаєш, пієтету перед заслуженими акторами, з якими ти грав? Чи ставили тобі їх у приклад, коли ти навчався?
– Ставили, звісно. Ти й сам собі ставиш. Станіслав Боклан, наприклад. Коли ми навчалися, це було прям вау, круто.
– А якщо ми говоримо про радянських акторів, чи не перебільшений оцей пієтет до цих акторів, їхнє значення і їхній талант?
– Перебільшено, звісно. Я не виховувався на радянському кіно. Я його майже не дивився. У мене немає жодної любові чи закоханості до цих радянських фільмів. Все моє дитинство пройшло на західному вихованні, так би мовити. Тому в мене вони не викликають жодного ні захоплення, ні розчарування.
У Радянському Союзі взагалі був якийсь специфічний кінематограф, який дехто вважає геніальним, але це все одно пародія на французьку школу, наприклад, або англійську школу кіно. Це все одно пародія, це не щось унікальне. Я навіть нікого згадати не можу.
Багато моїх ровесників виховували на радянських фільмах і мультиках. Мені просто пощастило. Тому я себе вважаю везунчиком завдяки своїй мамі.
Ілля Чопоров: Ставлення до радянських акторів і захоплення ними перебільшене (фото: Ігор Кузнєцов / РБК-Україна)
– Як змінився український глядач за останні роки?
– Постійно кажуть, що стався театральний бум. Це більше з іронією, мені здається. Так, бум відбувся, але серед глядачів. Глядач втратив багато російського контенту, який відверто захоплював більшу частину медіаринку. Ми втратили цю частину свого інтертейменту, і нам треба було знайти щось своє. І я думаю, що глядачі знайшли театр.
Але все відбулося не в театрах. Театри, як робили, так і роблять, і будуть робити. "Кабаре" створювали до так званого театрального буму, "Конотопську відьму" також. Причина - це глядач. Бо глядач змінився, ми змінилися і знайшли театр.
– А є щось, що тебе в глядачах бісить?
– Ні. Мене, звісно, відволікають телефони, які люди підносять, коли йдуть по залу, але що з цим поробиш? Має пройти дуже багато часу, щоб люди навчилися вимикати звук на телефонах. Я не знаю, з цим нічого не зробити. Мене реально глядачі не бісять.
Мене лише напрягають глядачі, які можуть сильно напитися. Це реально буває страшно, бо вони щось починають кричати. Мені страшно навіть не за себе, а за глядачів у залі. Це несе певну загрозу.
– А чим український глядач відрізняється від європейського?
– Я думаю, що цим рівнем свободи та рівнем сприйняття взагалі в суспільстві, тобто наскільки сильно в суспільстві працює патріархат. Чим менше суспільство патріархальне, тим простіше в ньому.
До нас одного разу приїжджав німецький сценограф. Він прийшов у сукні, з макіяжем. Якби наш глядач так прийшов, я все одно бачив би його дискомфорт. А цьому взагалі було байдуже. Наші люди дуже закриті, вони бояться, бо ми несемо тяжкий тягар совка.
– Ти часто кажеш, що достатньо закрита людина, але при цьому соцмережах ти часто розповідаєш про свою наречену Дар'ю Грачову. Чи комфортний для тебе цей рівень особистого?
– Так. Мені просто дуже подобається Даша. Навіть можу сказати, що я хизуюся. Типу, дивіться, яка класна людина зі мною.
Я нещодавно по приколу роздрукував футболку з її зображенням. Я просто подумав, що це може бути прикольно, як, знаєш, ти носиш футболки з селебами. У неї була така класна фотосесія. Я подумав: "О, це ті самі фотки, які треба носити на футболці"
– З твоєю популярністю, напевно, з'явилися певні прихильниці. Як Даша реагує на це?
– Нормально. Як я реагую, коли їй пишуть. Ми розмежовуємо це, ми розуміємо, що це робота. Завжди виходить розмежувати? Якщо тобі якась людина, яку ти не знаєш, пише: "Я люблю тебе і хочу від тебе дітей", ти сприймаєш це як "дякую".
Я не знаю, як ти можеш нормально або серйозно це сприйняти й ким треба бути, щоб серйозно сприйняти це зі сторони.
– Зараз багато інтерв'ю, де актори, зірки розказують про щось особисте, наприклад, про зради чи щось таке. Як ти до такого ставишся?
– Глядачам це подобається, але для мене це трохи занадто. Те, що ми з Дашею публікуємо фотографії, як ми в ліфті їдемо або наші художні фотосесії - це одна справа. Просто розповідати теж, а цей, так би мовити, шоубізнес, для мене це трохи дивно, чесно.
Можливо, є люди, яким це прям цікаво. Але мені серед митців подобається те, що вони роблять, і те, що вони створюють, а не те, чим вони живуть. Ми живемо більш-менш публічно, але наші думки, обговорення залишаються нашими, інтимними.