Дивна історія появи господарського мила: як араби навчили увесь світ ним користуватися

Як з'явилося мило у світі

Перші рецепти мила знайдено у Стародавньому Вавилоні - ще близько 2800 року до н.е. На глиняних табличках, які були знайдені археологами, було записано: тваринний жир + деревний попіл = речовина, яка очищує тканину. Тоді мило не використовували для тіла - ним мили вовну, льон і тканини перед фарбуванням.

У Стародавньому Єгипті вже з'явилися перші засоби для миття шкіри - поєднання жиру, солей і натрію. Єгиптяни знали, що ця суміш очищує рани й запобігає інфекціям, що підтверджують записи у папірусах XVIII століття до н.е.

Пізніше, у Стародавньому Римі, мило стало частиною лазневої культури. Саме римляни поширили мистецтво миловаріння у Європі, хоча виготовляли його примітивно - з жиру худоби, золи та лугу. Римські легіонери навіть привозили мило з походів - його варили на місці, використовуючи золу спалених рослин.

Ще грецькі історики писали про те, що галльські племена використовували дивний продукт, виготовлений з тваринного жиру та попелу - для очищення бороді та волосся.

Як мило потрапило до Європи

Після падіння Риму миловаріння у Європі майже зникло. У період раннього Середньовіччя мило вважали марнотратством, а купання - розкішшю. Християнські монастирі зберегли рецепти миловаріння, але використовували їх здебільшого для прання білизни монахів і обробки тканин.

Лише у VII-VIII століттях мистецтво миловаріння повернулося до Європи завдяки арабам, які вдосконалили рецептуру. Вони використовували оливкову олію, золу морських рослин і сіль із Середземного моря. Так з'явилися перші знамениті миловарні - у Сирії (Алеппо), Єгипті, Іспанії та Італії.

Саме з Алеппо мило потрапило до Європи під час Хрестових походів (XI–XIII ст.). Лицарі, які повернулися з Близького Сходу, привезли із собою не лише прянощі й шовк, а й запашне мило. Відтоді його почали виготовляти в європейських містах - спочатку в Марселі, потім у Неаполі, Савоні та Венеції.

Як мило стало розкішшю

У Середньовічній Європі мило було дорогим і рідкісним. Виготовлення вимагало дорогих олій і чистої соди, тому дозволити собі його могли лише знатні родини. Простий люд користувався золою, глиною або піском.

Особливу славу здобуло марсельське мило (Savon de Marseille), яке з'явилося у XIV столітті. Його робили з оливкової олії, лугу та морської солі, без домішок.

Жителі Марселя взнали технологію виробництва алеппського мила і зрозуміли, що можуть виготовляти його самостійно. Вони почали експериментувати й додавати до нього оливкову олію, попіл від рослин, морську воду, сіль - і довели технологію до ідеалу.

Французький король Людовік XIV навіть видав спеціальний указ, який регламентував чистоту складу мила - воно мало містити не менше 72% жирних кислот. Саме ця формула стала основою для майбутнього господарського мила.

Від ручного ремесла до фабрик

У XIX столітті миловаріння стало промисловим. Після відкриття французьким хіміком Ніколя Лебланом способу отримання каустичної соди, мило подешевшало в десятки разів. Його почали виготовляти фабрично, і воно стало доступним для всіх.

Згодом мило почали виробляти у багатьох країнах світу. Воно трохи відрізнялося по складу, але виконувало основну функцію - мити та прати. А найцікавіші рецепти тримали в секреті. Наприклад, миловари в Англії не мали права спілкуватися з іноземцями чи спати з ними під одним дахом - щоб випадково не видати склад британського мила.

Наступним кроком стали спроби позбавитися від тваринного жиру у складі. Тільки у 1820 роках почали завозити пальмову та кокосову олії, які замінили дорогу оливкову. Оливкову лишили тільки для найдорожчих варіантів.

На Русі довший час для прання використовували золу та воду (луг), шкіру очищували картоплею та крохмалем, а волосся мили чорним хлібом, яйцем та відваром трав. Мило, хоч вже і потрапило з Європи до Русі, купити його могли тільки заможні люди.

За більшовиків вирішили підвищувати рівень гігієни у населення і почали використовувати французьку формули варіння мила. Тільки замінили рослинні компоненти на жири тваринного походження.

Згодом були відкриті заводи, виготовлення мила поставили на потік. Після Другої світової мило стало доступно усім. Його склад стандартизували - 65-72% жирних кислот, решта - луг і вода. Ці стандарти збереглися навіть у радянському ГОСТі 30266-95, який діє й сьогодні.

Господарське мило в Україні

В Україні господарське мило стало незамінним у побуті ще у 1920-1930-х роках. Його використовували для прання, миття підлоги, обробки ран, навіть для захисту від шкідників на рослинах. І любов до нього була не тільки через універсальність, а й тому, що нічого іншого не було.

Попри появу пральних порошків і рідких засобів, господарське мило не зникло. Його цінують за екологічність, гіпоалергенність і натуральний склад. Деякі виробники навіть повертають старі рецептури - без ароматизаторів, барвників і консервантів.

Цікаві факти

• Перше мило в Європі варили в котлах із міді, бо саме вона реагувала з лугом найменше.
• В Алеппо мило досі роблять ручним способом, сушать його до 6 місяців.
• У XVII столітті мило вважалося настільки цінним, що його дарували на весілля.
• Господарське мило досі має рівень pH близько 11, завдяки чому воно діє як природний антисептик.