Акторка Лілі Цвєлікова: Були випадки, коли я не очікувала почути те, що чула
У час, коли війна змінила кожного з нас, навіть комедія може стати ліками. Саме про це говорить акторка Лілі Цвєлікова - зірка нової української стрічки "Батьківські збори", що виходить у кіно вже 30 жовтня. Це не просто ще одне легке кіно про будні батьків - це історія про пошук рівноваги між страхом і любов’ю, втомою і вірою, сміхом і тишею.
У розмові з РБК-Україна Лілі розповіла, як навчилася знову сміятися, не втрачаючи глибини, поділилася думками про свою героїню, роботу з командою "Мамахихотала", а також про те, як зберігає ментальну рівновагу та віру в себе у час війни.
– Скоро прем'єра фільму "Батьківські збори". Розкажи про свою героїню у цій стрічці? Складно було вжитись в роль чи вона на вас схожа?
– Юля Сологуб - так звати мого персонажа. Це мій дебют у ролі мами-підлітка. Я ще не мала такого досвіду, тому дякую авторам за довіру до втілення. Шкода, правда, що в цій історії мало прямої комунікації моєї героїні з сином.
Але мені було цікаво вибудувати всередині себе цей постійний діалог із ним, думкою про нього, такий перманентний внутрішній шум турботи: "А як там Костя? А що він зараз робить? А чи пообідав? Чи не спалив квартиру? Чи не махнув в навколосвітню подорож поки ми вирішуємо свої "дорослі" справи на зборах?" (Усміхається).
Щодо схожості з Юлею, не скажу конкретно, поки не подивлюсь сама фільм. Але світоглядно я інша. Звісно, є певна подібність у реактивній емоційності. Треба було давати цьому потокові ставатись, інакше б вона просто луснула. Про це говорить її мова, вона прописана так бурхливо, бо стримує в собі забагато непроговореного. Я, напевно, не змогла б так довго на когось ображатись. Це занадто виснажує. Я волію відпускати і рухатись далі.
– Ти не вперше працювала з цією командою. Є досвід також у фільмі "Бурштинові копи". Можеш порівняти процеси зйомок?
– Для мене це були два різні життя, наче минули десятиліття. Але у команді "мамахихоталівців" є для мене своя повторювана особливість. В роботі з ними: раптово ти опиняєшся в машині часу, у дворі сусіднього дому з дитинства, серед компанії друзів, які знають одне одного наче з пелюшок.
В них є бажання зробити щось позитивне, світле, а головне - щиро. Напевно, це рідкість, і це дух обох проєктів, не тільки з розважальною складовою, а ще і з питанням до залу. Це те, чому я погодилась знову працювати разом.
– Кажуть, атмосфера на майданчику була дуже тепла. Було щось кумедне за лаштунками, що досі згадуєш з усмішкою?
– Так, в мене була особиста пригодка. Звісно, тепер я посміхаюсь, але від звукосполучення "пінг-понг" у мене досі трохи сіпається око. Цей вид спорту точно не мій sort of passion. І я принципово не хотіла вчитись грати колись, коли була надто промовиста можливість. Бо: "Ну, я ж себе знаю! Мені точно не захочеться взяти ракетку в руки, якщо досі не захотілось".
Таки не захотілось. Але життя бентежне. Тож за тиждень до зйомок я дізналася, що в кадрі мені треба не просто вміти грати, а у розпалі сварки, на конкретній репліці, навіть на конкретний склад в конкретному слові (на цьому сильно наполягали наші автори) забивати. Кілька разів підряд за довгу сцену. Тож було весело. Всім.
– Пригадай дитинство. Ти боялася того моменту, коли батьки поверталися з батьківських зборів? Було за що тебе насварити? Чи ти була слухняною дитиною?
– Я встигала добре вчитись, я любила і люблю вчитись, і водночас мала незадовільну поведінку. Хоча періоди "хорошої дівчинки" я теж пам’ятаю.
Думаю, батьки в якийсь момент змирились з моїм характером. Напевно, після того, як я почала вилазити у вікно, якщо мене залишали під домашнім арештом надовго. Другий поверх! (Усміхається).
– Ти маєш досвід роботи в різних жанрах - від легких комедій до більш глибоких історій. Що подобається більше? Підготовка до ролей у різних жанрах сильно відрізняється?
– Без різниці, скільки досвіду б я не мала: не можна внутрішньо дати собі ілюзію, що можна спертися тільки на досвід. Кожного разу треба шукати, як інтегрувати себе в матеріал наново.
Я багато разів на професійному шляху поверталась до того, що начебто вже знаю. Тому рано ще обирати, що мені подобається більше в жанровому плані, бо я так багато чого ще не грала.
– Коли ти постійно проживаєш різні історії й емоції, як вдається не "загубити" себе? А ще й обстріли постійні... Як тримаєш "менталку"? Поділися дієвими антистрес-лайхаками.
– Навпаки - знаходжу себе, проживаючи різні історії. Я емоційно дуже насичена людина, і це мій лакмус до світу. Зі мною це так працює: мені необхідно проживати його в грі, щоб доходити до своєї суті, щоб бути в контакті з собою. Поки не знайшла іншого способу висловлюватися зі своїм життям.
Постійні обстріли, звісно, хронічно вже виснажують ментальність через тіло. Його не обдуриш, не втечеш, воно все проживає, усе тримає. І коли я зовсім перестаю відчувати його, розгублена від болю, у затиску від стресу - іду на килимок. Рятуюсь йогою, дихальними практиками, спортом, всім, що відновлює контакт із тілом зсередини, через внутрішній догляд за ним, через увагу і любов до нього.
– Піти на вечірку з друзями чи побути вдома на самоті? Що обрала б? Чого хочеться частіше?
– Вечірки… Можна порахувати на пальцях однієї руки, скільки їх було за останні роки. Я завжди більше прагнула бути на самоті або в дуже близькому колі, зараз ще більше. Вечірка - це щось про емоційний стан, який мені, можливо, захочеться розділити і прожити спільно, а не нагальна потреба просто бути в натовпі.
Коли навколо багато людей і вони не в синергії - я виснажуюсь, бо відчуваю багато зайвого шуму. Мені подобається проводити час із собою: музика нонстоп вдома, книги, прогулянки, цілий день з кіно наодинці, або живий концерт, або просидіти годинами біля води. Це мої особисті ритуали. Я від них справді наповнююсь.
– Тебе впізнають на вулицях, підходять фотографуватись чи просто обійнятись? Тобі це подобається?
– Впізнають. І, напевно, це відбувалось ще раніше, ніж я стала це вже помічати. Раніше було дуже приємно, коли впізнавали по виставах. Коли підходять і обійнятись, і поспілкуватись - це завжди щемко, адже щось, що я зробила, має для когось відгук. Соромлюсь. Відчуваю одразу відповідальність. Були різні випадки, коли я не очікувала почути те, що чула.
Але це також і тренажер для задирання носа. Я вчу себе не йти за цим, бо це тобі не належить, лише вчить отримувати і відпускати. Але безумовно, це завжди приємно. Щирість завжди приємна. Наприклад, вчора в кінотеатрі підійшла дівчина обійнятись, розговорились, можливо, щось у нас хороше вийде з цього знайомства. Я цьому тішусь.
– Є роль, яка стала дійсно особливою для тебе, можливо й не найпопулярнішою, але такою, що вплинула на життя?
– На екрані, напевно, роль в проєкті "Сага". Це була моя перша лінійна історія. Дуже багато відповідальності і трепету за кожне слово, що я там кажу, і несвідомої тоді ще довіри до свого чуття. Звісно, я зараз скажу, що зіграла б деякі сцени трохи інакше, але тоді була така моя правда, і я за це вдячна.
Мені сильно пощастило з командою, із режисером Дімою Лактіоновим, він дуже дбайливо до мене ставився, і з партнерами-колегами пощастило, і з об‘ємом персонажа, який я відчула, що можу пропустити через себе. І з випадком, завдяки якому я змогла статись саме в цій ролі. Дуже багато процесів наслідкових запустив в моєму житті цей проєкт, багато ниточок від нього потягнулось далі, тому, певно, і особливий.
– Над чим зараз працюєш? Чи є нові проєкти, які незабаром побачать глядачі у кіно чи в театрі? Окрім "Батьківських зборів", звісно.
– Ох, не хочеться гратися із забіганням наперед, з оголошенням дат виходу, або назв, бо не кажи "гоп", знаєте. (Усміхається).
Але, сподіваюсь, в наступному році мають вийти ще дві повнометражні комедії з моєю участю, і, можливо, ще один проєкт, який застряг між часом. Я ні на що не чекаю, але буду вдячна собі, що дочекалась.