Російські окупанти викрали Микиту Горбаня з рідного села Андріївка в Київській області та вивезли в Росію. Там він провів у полоні майже три тижні, а потім вдалося повернути його додому – під час чергового обміну полоненими.
Свою історію Микита розповів для видання BBC.
На початку березня Микита Горбань перебував з родичами в селі Андріївка Київської області – між Бородянкою і Макаровим. До війни він працював лаборантом в одній з київських лікарень, а після повномасштабного вторгнення ховався в сирих підвалах з батьком, дружиною, п'ятирічним сином та іншими родичами.
Окупанти почали прочісувати кожен будинок і знайшли їх притулок. Всіх чоловіків витягли з підвалу і побили. Микита каже, що людей у селі просто вбивали.
Їм зав'язали очі та під дулом пістолета вивели в поле, де почали катувати. Солдати затягували гайковий ключ навколо суглоба і повертали, поки шкіра не лопнула – у Микити залишився шрам на кісточці.
Потім їх змусили роззутися, черевики заповнили водою і змусили знову надіти. Потім поклали обличчям в землю, на холоді. І так вони лежали три-чотири ночі, під дощем, на холоді. Під час перепочинку він покликав батька і виявив, що той поруч і живий.
Спочатку ногам було дуже холодно, а потім Микита просто перестав їх відчувати. А потім зовсім поруч почали падати снаряди. Всі полонені подумки кілька разів попрощалися з життям.
Потім їх підняли з землі та завантажили у вантажівки. Микита каже, що не зміг визначити, скільки минуло часу. А потім їх заштовхали в вертольоти. За весь час їм дали тарілку кашу, шматок хліба і пару сухарів.
З вертольотів їх пересадили у вантажний літак - разом з Микитою виявився батько і ще 10-12 полонених.
Дружина батька і Микити встигли перебратися в інший притулок і поняття не мали, де чоловіки. Дуже турбувалися і батьки. Навколо села йшли бої, були постійні обстріли й рідні просто втратили зв'язок один з одним.
А Микиту і його батька Сашу в цей час вивезли в Росію. Там відвезли в табір і розв'язали очі. У багатьох були рани від тортур. У Саші один з пальців просто бовтався на смужці м'язів і шкіри – його відправили в госпіталь.
У Микити почорніли пальці на ногах - він отримав сильне обмороження. У госпіталі йому просушили та перебинтували пальці. А потім змусили знову взутися і через п'ять днів з табору полонених перевезли в СІЗО - в Курську.
Там ув'язнених одягли у форму, підстригли та повідомили, що зроблять "щеплення". Виявилося, що це просто нове побиття. А після - в одну камеру замкнули 10 осіб.
На той час Микита зрозумів, що може позбутися ніг – він нічого не відчував, від них виходив жахливий запах. У решти справи були не краще - деякі потім втратили кінцівки цілком.
Тюремні лікарі робили ув'язненим один укол антибіотика і перев'язку раз на три дні. Лікар сказав Микиті прямо:"у нас тут хороші ліки та лікування – але не для вас".
Українці намагалися один одного підтримувати, розповідали про будинок і сім'ї, труїли Анекдоти. А тюремники змушували їх вчити патріотичні пісні та виконувати для охоронців – гімн РФ і якась пісня про Путіна.
Допити проводили тричі на день і били. Потім змусили підписати документи про те, що з ними поводилися добре, годували та не завдавали шкоди. З цього паперу хлопці й дізналися, що знаходяться в Курську – там стояв штамп СІЗО.
Через три тижні стан ніг Микити погіршився і його перевели в лікарню. Хірург сказала, що потрібна ампутація.
"На той час вони були в такому стані, що під час огляду у мене просто відвалився палець на нозі", - розповідає Микита.
Після операції він провів у лазареті тиждень, а потім чиновники сказали, що його і ще кількох важко поранених відправлять додому, "щоб замість нас про вас дбали ваші сім'ї".
Росіяни намагалися обміняти цивільних українців на військовополонених, але це заборонено Женевською конвенцією. Як повідомила Ірина Верещук, окупанти взяли в полон мирних жителів, жінок, працівників місцевих рад. За її даними, в полоні близько 500 жінок – вони перебувають у в'язницях Курська, Брянська, Рязані, Ростова.
Микиту прямо з лікарні завантажили в літак і відправили до Сімферополя. Там всіх поранених просто посадили в кузов вантажівки та п'ять годин везли до місця обміну полоненими. На місці поранених просто поклали на носилки на шосе і пішли. До них підбігли українські військові й змогли їх забрати.
Микита зізнається, що повірив у повернення в Україну, коли військовий подивився йому в очі та сказав: "З поверненням, друже". "Я був зворушений до сліз. Я зрозумів, що повернувся на батьківщину", - говорить він.
Про те, що сталося з його сім'єю, Микита не знав. Його відвезли в госпіталь в Запоріжжі. Разом з ним повернувся в Україну 28 – річний Сергій Василега - хлопцеві пощастило менше, йому ампутували ноги.
Через деякий час Микита зміг зв'язатися з дружиною. З'ясувалося, що вона разом з 5-річним Артемом зараз в Бельгії, в безпеці.
"П'ять хвилин ми просто плакали в трубку. Ми намагалися поговорити один з одним, але не могли. По щоках текли сльози. Я тільки почув, як вона привіталася, і не можу перевести дух", - каже Микита.
Дізнатися долю його батька Саші поки не вдалося. Разом з Микитою він в Україну не повернувся. Зараз Микита зміг дістатися із Запоріжжя до Києва, в лікарню, де він працював до війни. Там його чекали колеги та друзі.
Зараз Микита заново вчиться ходити. Зізнається, що на думці тільки одне – він хоче потрапити до дружини та сина.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, що окупанти вбили полоненого бійця "Азова" і відправили фото його матері.