Війна за розкладом: як прифронтові селища пережили загострення на Донбасі

Тиждень тому окраїни Попасній, Золотого, Оріхово і Кримського в Луганській області здригалися від потужних артилерійських обстрілів. Вперше за кілька років бойовики пішли штурмом на позиції українських військ у цьому районі. Бої тривали майже п'ять годин, загинув один солдат ЗСУ.

Незважаючи на те, що цивільне населення не постраждало, місцевим жителям довелося заново відчути на собі всі страхи і побоювання від очікування повномасштабної війни. Але від снарядів особливо ніхто не ховався, війна тут вже стала частиною "звичайного життя".

Хліба без видовищ

За даними штабу операції Об'єднаних сил потужний обстріл пройшовся по околицях Попасної, зачепивши місцеве кладовище. Були зруйновані десятки могил і надгробків.

В самому містечку на наступний день, 19 лютого, досить людно, працюють кіоски, школи та магазини. Ніщо не видає того, що напередодні тут було чути канонаду артилерійських знарядь.

Попасну та інші прифронтові селища забезпечує хлібом місцевий комбінат. Цього разу він не постраждав, але будівлю ще повністю не відновили після попереднього обстрілу.

В нього тричі потрапляли снаряди "Граду" в 2015 році, згоріла адміністративна частина і склади, але робочий цех уцілів. Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) допоміг з новим обладнанням, і комбінат зміг повноцінно відновити виробництво.

Директор підприємства Віталій Брухан стверджує, що напередодні бойові дії на околицях чуло все місто: "Звичайно, чули обстріли, дуже сильно били вчора! Але ми не евакуювали співробітників, працювали під шум обстрілу", – додає він.

Коли бойовики почали атаку на українські позиції, на підприємстві кипіла робота – нічна зміна закінчувала випікати партію хліба, який вже вранці вирушив на лінію розмежування. Співробітники комбінату кажуть, що до розкатів вибухів на горизонті вже давно звикли.

"Це лякає, звичайно, але було і гірше. Діти, наприклад, вчора у садочки та школи ходили, попри обстріли. Напевно, у нас вже виробився інстинкт", – розмірковує вголос Тетяна, паралельно замішуючи тісто.

Вона пояснює, що для Попасної хлібокомбінат – гарне місце роботи зі стабільною зарплатою (до 5 тисяч гривень). Це поки що утримує молоду жінку з дитиною в прифронтовому містечку на Донбасі.

Всього на підприємстві працює 40 осіб. В день вони випускають дві тисячі буханців. Половина їде в населені пункти безпосередньо на лінії фронту. За словами директора, місцевий хліб на непідконтрольні території не продають.

Старенька "газелька" Попаснянського комбінату розвозить хліб на "нулі" навіть під обстрілом. Навіть туди, куди не ризикують возити продукти інші підприємства. Не став винятком і ранок 18 лютого, коли "розвозка" доїхала до жителів Золотого і Катеринівки. Хоча в цей момент російська артилерія їх обстрілювала.

"Стріляли по Золотому, це трохи далі від Попасної. Стріляли добре так, навіть трохи страшно було", – розповідає водій "газельки" на ім'я Сергій.

За його словами, за попаснянським хлібом там шикуються черги. Часто приходять і пенсіонери з окупованого Золотого-5: "Вони досить багато хліба беруть. Ну а де їм ще його брати?", – задається риторичним питанням водій хлібовоза.

Він стверджує, що, незважаючи на загострення ситуації, продовжить їздити в самий епіцентр конфлікту. Сам Сергій від обстрілу не постраждав, а ось його колезі в лобове скло прилетів осколок снаряда.

Вода на "той бік"

Позашляховики Червоного Хреста натужно місять луганський бруд. Співробітники місії разом з журналістами наполегливо намагаються пробитися по короткому шляху до околиці селища Лоскутівка.

Через пару кілометрів машини впираються в червону табличку з написом "Міни" – слід повертатися і їхати перевіреним шляхом. Випадкові підриви на путівцях в цій місцевості все ще трапляються.

В Лоскутівці розташована Західна фільтрувальна станція "Попаснянського водоканалу". На наступний день після обстрілу тут багато робітників, які демонтують один з двох трансформаторів станції. Він згорів ще в червні 2019 роки від потрапляння осколка.

Попри загострення ситуації на фронті, співробітники водоканалу зобов'язані забезпечувати його безперебійну роботу. Під час нещодавніх обстрілів вони залишалися на станції.

"Десь з 4-5 ранку почалися вибухи і аж до 11 години. До нас не долітало, але поруч лягало", – говорить заступник головного енергетика водоканалу Олександр Кравцов.

Можливо, бойовики "пожаліли" станцію і тому, що вона постачає воду на непідконтрольну територію.

"Близько 95% води подається на ту сторону, на непідконтрольну територію. Зараз вони за неї платять, хоч у нас і є неврегульований борг за 2016 рік, близько 170 мільйонів гривень", – пояснює заступник директора Попаснянського водоканалу Євген Лисенко.

В "ЛНР" з української території поставляється близько 1,3 тисячі кубометрів води на годину. За словами Лисенка, за останній місяць сепаратисти заплатили за воду близько 15 мільйонів гривень.

Готівку, найчастіше монети, вони передають інкасаторам у 25-кілограмових мішках прямо на замінованому мосту в розташованому неподалік містечку Щастя. Потім гроші відвозять в банк і кладуть на рахунок водоканалу.

"Смішно це чи ні, але вони привозять 58 тонн дріб"язку... Я думаю, що вони так над нами просто глумляться", – вважає Лисенко.

Через два дні після від'їзду журналістів насосну станцію Попаснянського водоканалу частково відключили від електроенергії і опломбували через багатомільйонні борги.

Фронтова піца

На південь від Лоскутівки і на схід від Попасної в 5 кілометрах від зони бойових дій знаходиться Гірське. Типове шахтарське селище зустрічає заблуканих відвідувачів білим туманом, сірими однотипними будиночками, розбитим асфальтом і несподівано яскравою жовтою плямою – місцевою піцерією.

Відкрили це максимально недоречний в тутешніх реаліях заклад місцеві жителі – молода пара Руслан і Ольга. Їх піцерія "Улитка" почала працювати у листопаді 2019 року на зібрані Русланом кошти та за фінансової підтримки МКЧХ.

Подружжя каже, що принципово не хотіли відкривати чергову "наливайку". Вони орієнтуються на молодих людей, які хочуть змін в цьому депресивному краю.

"У нас в містечку навіть не було місця, де молодь могла б сходити на побачення. Всі заклади лише для шахтарів, а не для сімейного відпочинку з дітьми", – бідкається Ольга.

Її чоловік посміхається, але з гіркою іронією визнає, що ажіотажу у місцевих відкриття піцерії не викликало. За словами Руслана, шахтарі критикують відсутність міцного алкоголю в меню закладу, а якщо й беруть піцу, то тільки на виніс.

Обстріл 18 лютого Гірське повною мірою відчуло на собі. Власники піцерії кажуть, що через вибухи селище було знеструмлене, але люди не ховалися в підвалах, як раніше.

"У нас тут 5 км до лінії фронту, все дуже добре чутно було... через обстріли півміста вчора сиділо без світла. Але нічого, життя триває", – усміхається Ольга, погладжуючи розташовану на підвіконні керамічну статуетку символу закладу – усміхненого равлика.

Крокуючий повз заклад пенсіонер Анатолій бурчить у бік піцерії і не поділяє оптимістичного настрою її власників: "Ви бачили, які в них ціни? Та я за цю ж суму можу піцу в Києві поїсти!", – обурюється він.

Щодо обстрілу, що відбулися напередодні, то пенсіонер вже критикує українську владу за неорганізовані дії при "ответке" бойовикам. Щоправда, Анатолій визнає, що він не військовий експерт, а все життя пропрацював на місцевій шахті.

"Я живу на околиці, так це фактично у мене з вікон видно було. Ті почали стріляти, а у наших готовності ніякої, цілковита дезорганізація, не знають, що кому робити", – каже чоловік.

За його словами, місцеві вже звикли і не звертають особливої уваги на загострення бойових дій. Анатолій запевняє, що ця війна вже залишила важкий відбиток на його життя.

"Онкологія у мене з'явилася. Все через ці постійні стреси", – говорить він зі злістю і поспішає до своєї дружини, що смиренно чекає на узбіччі розбитої донбаської дороги.

"Перепочинок" на цій ділянці фронту тривав не довго. Вже 21 лютого мінометні обстріли поновилися. На наступний день бойовики знову спробували прорвати лінію оборони і атакували позиції українських військових на Луганщині.