У неділю ввечері 3 лютого 2013р. у Мюнхені завершилася широкомасштабна триденна 49-а міжнародна конференція з безпеки, в якій, за традицією з 1962р. щорічно беруть участь президенти, прем'єр-міністри або глави МЗС більшості країн Європи,Америки, Азії.
Головною інтригою для західних аналітиків стало відсутність на порядку денному питання про "головною війні" поточного дня... ні, не в Сирії, а в Малі, де масштаби французької інтервенції перевищили у десятки разів, що відбувається в Сирії. Замовчування даної проблеми і підхльоснуло дискусію в ЗМІ про протиріччя між Францією і США, які і не стали виносити на широку публіку на конференції.
Чи справді існують суперечності між Парижем і Вашингтоном і Парижем, в чому вони полягають і не є все це лише фарсом, грою, щоб приховати справжні цілі партнерства Франції і США, - розбиралися аналітики розділу "новини Франції" і "новини США" журналу професійних трейдерів "Біржовий лідер".
Франція - таємний агресор в тіні США: легко поміняти політика Саркозі, але політику змінити вже неможливо
Повномасштабна бойова операція в Малі це вже друге «сольний» виступ Франції за останні три роки після недавніх трагічних подій в Лівії, коли не властиву політикам ЄС войовничість проявив тодішній президент Французької республіки Ніколя Саркозі, буквально створив і очолив без США протистоїть Каддафі коаліцію різних держав, - пояснив Біржовому лідеру відомий експерт Канади Євген Ольховський.
Для переважної більшості сторонніх спостерігачів (в тому числі і в інтернет-пространствеGoogle і Яндекса) головним винуватцем повалення режиму лівійського полковника були,
а) як завжди, «злісні» американці. Вони нібито стоять за всіма конфліктами на території планети і, як єдина наддержава, витягують з них свою вигоду.
б) для майже непомітного на загальному тлі меншини відповідальність за всю «арабську весну», включно з її кривавими варіантами в Лівії та Сирії, несуть «ляльководи» із Саудівської Аравії і Катару, вирішили руками західних борців за демократію повалити останні світські режими в регіоні (зрозуміло, за згодою США)
в) Ті, для кого «американська» версія видається занадто примітивною, а «саудівсько-катарська» незрозумілою, воліють задовольнятися в міру оригінальною і цілком офіційною (одне іншому не заважає) трактуванням, звинуваченої в лівійській війні Франції.
Ось такі думки 3 офіційно можна зібрати з західних ЗМІ, - пояснив канадський експерт.
Правда, щодо причин такого втручання думки розходилися. В ходу було 4 версії:
Жовта. Її суть в тому, що Муаммар Каддафі нібито колись давав гроші Ніколя Саркозі (на вибори чи на щось інше), а той, відповідно, або не захотів їх віддавати, або боявся такого компромату, або щось в такому дусі...
Політична. Лідер Франції Ніколя Саркозі вирішив напередодні президентських виборів і, враховуючи економічний спад, провести маленьку звитяжну війну. Виключно задля підняття власного рейтингу.
Економічна. Лівійська нафта і газ дуже цікавили Париж, оскільки давали чудову можливість не допустити залежності (хоча б для частини ЄС) від російських енергоносіїв. Франція, володіючи лівійськими запасами вуглеводнів, як мінімум, зможе диктувати свої умови «сидить» на них країнам, в першу чергу, Італії та Іспанії.
Стратегічна - відродження... французької імперії: Франція прагнути до величі, в крайньому випадку, до самостійності. Цілком природне бажання для колишньої імперії і нинішньої ядерної держави. Саме про колишню велич (чи не наполеоновском) нагадував і тріумф переможців, влаштовані Ніколя Саркозі в Єлисейському палаці після повалення Каддафі. Тоді багато хто аналітики великих західних ЗМІ звернули увагу на холодну ввічливість стосовно американців, зарозумілість по відношенню до німців і повне нехтування по відношенню до росіян і китайців (так, так, саме Китаю, яких, по ідеї, бояться і поважають всі - від Росії до США, від Узбекистану до Японії).
Але, як відомо, «маленька переможна війна» не допомогла самовпевненій Саркозі зберегти владу, перемога на виборах дісталася його суперника - Франсуа Олланду. Здавалося б, новий французький лідер, соціаліст і людина поміркованих поглядів, буде вести більш помірковану зовнішню політику. Більш того, Франсуа Олланд заявив про «закінчення епохи, коли Франція втручалася в африканські справи», і поклявся, що «ніякого втручання у внутрішні політичні та військові справи Африки більше не буде». Але не пройшло і півроку, а французькі ВПС знову бомблять територію тепер вже іншої африканської країни.