"Восемь человек могут "минуснуть" три роты". Командир FPV-экипажа о силе дронов на фронте

Ще десять років тому один "Мавік" на всю роту був рідкістю. Сьогодні ж FPV-екіпаж із чотирьох осіб здатний виконувати завдання, для яких раніше залучали великі підрозділи.

Цю еволюцію БПЛА військовий із позивним Гоц бачив на власні очі. Ще 2015-го, майже одразу після школи, він добровольцем пішов захищати рідну Луганщину. На фронті пройшов шлях від піхотинця до командира екіпажу безпілотних систем спецпідрозділу Департаменту активних дій ГУР МО України "Артан". РБК-Україна розпитало захисника про те, як дроні змінюють сучасну війну.

Нижче наведено пряме мовлення військового.

"Один "Мавік" був на всю роту": як починалася ера дронів

Вперше до зони АТО я потрапив до складу підрозділу спецпризначення Нацполіції. На той час "Мавікі" були великою рідкістю. На всю роту міг бути один дрон, та й спочатку майже не використовували.

Згодом їх почали застосовувати для аеророзвідки та коригування мінометів, артилерії. У 2017-18-х з'явилися перші спроби працювати зі скиданням боєприпасів. Вже тоді зрозуміли, що за цим майбутнє.

Тоді я був у піхоті звичайним бійцем. Із завдань – оборона, виходи, іноді наступальні дії. Але вже тоді цікавився напрямком безпілотників.

Вже під час повномасштабної війни, а саме у 2023 році, почав для себе відкривати напрямок FPV-дронів. Через знайомих волонтерів знаходили дроні, обладнання, тренувалися, літали полігонами. А коли приходив до керівництва, щоби погодили відкриття позиції, вони відмовлялися. Тоді ми й надалі продовжували працювати на "Мавіках" та знищувати ворогів.

Пам'ятаю період коли нічних "Мавіків" було дуже мало. Їх берегли лише в разі великих російських штурмів. Вночі фактично працювала лише розвідка, без скидів.

Ми зі своїм гуртом через знайомих знайшли нічні "Мавікі", налаштували їх та вирішили спробувати. Першої ж ночі вилетіли. Росіяни добре вкопалися у посадці. Ми всю ніч скидали боєприпаси та повністю "розібрали" позицію. Нікому навіть нічого не сказали.

Вранці нам зателефонували зі словами: "Тут фотографії прийшли. Вся позиція розбита. Це ви зробили?" А потім заявили: "Вивозіть свої "Мавікі". Ніхто так працювати не буде. Ніхто вам цього не дозволяв".

Через деяку годину один із пілотів моєї групи потрапив до госпіталю. Там познайомився із військовим, який служив на тій ділянці фронту, де ми тоді працювали.

Той розповідає: "Пам'ятаю, були якісь пілоти, які так росіян бомбили... Наш комбат тоді шукав їх, щоби подякувати". Побратим переглянувши фото, а то була наша робота.

Фото: "Гоц" пішов на фронт ще 2015 року (Влад Нестеров/РБК-Україна)

"Жодного разу не пошкодував про свій вибір"

В "Артані" зовсім інший підхід - тут можна робити хоч 30 вильотів на день. Вже два роки, як я перейшов сюди, і жодного разу не пожалкував про свій вибір. До цього теж брав участь у різних спеціальних операціях, але тут побачивши зовсім інший підхід до виконання.

Це відчувається навіть у звичайному спілкуванні з командирами. Не має значення, хто ти – новенький, рядовий боєць чи людина, котра давно в підрозділі. Ставлення до всіх однакове. Шкірного оцінюють за тим, як він працює, а не за званням чи вислугою років.

Наш командир "Титан" переживає шкірного. Все планується так, щоб бойове завдання було виконане з мінімальними втратами особового складу. А ще краще – щоби їх взагалі не було.

Саме це я називаю людським ставленням. Згодом багатьох своїх хлопців сюди забрав – хочеться, щоби люди служили в нормальних умовах. У нас, на відміну від Росії, не такий уже й великий людський ресурс. Не можемо дозволити собі втрачати людей. Нам треба берегти шкірного бійця та виграти цю війну, а не просто боротися…

"Вісім людей можуть "минусти" три роти"

Нині ми використовуємо різні типи безпілотників. Це і радіокеровані FPV, і дроні на оптоволокні. Під кожне завдання є свій засіб ураження. Багато хто думає, що FPV – це лише про удар. Насправді ні. Дуже часто вони працюють ще як розвідники.

За допомогою ударних FPV можемо розвідати місцевість чи позиції росіян там, куди не завжди дістанеться навіть "Мавік" чи розвідувальне крило. Якщо це будинки, бліндажі, завали – ми пролітаємо всередину, дивуємося, що там відбувається, і передаємо інформацію далі.

Іноді це онлайн трансляція, яку бачить командний пункт. Іноді просто записуємо коротке відео та передаємо його тим підрозділам, яким ця інформація потрібна.

Після цього штурмові групи вже розуміють, як усе улаштовано, де укриття, які проходи. Це дуже полегшує їхню роботу.

Якщо працюємо на оптоволокні, можливостей ще більше. Можемо буквально зайти до будь-якої будови. А якщо там росіяни, то проводимо не просто розвідку, а й одразу знищуємо ворога.

Також все частіше використовуємо наземні роботизовані комплекси (НРК) через високу активність ворожих FPV-дронів та мінування логістичних маршрутів. Вони підвозять дроні, боєприпаси, паливо для генераторів, їжу – все, що потрібне екіпажу. Так безпечніше. Нехай росіяни краще знищувати роботизований комплекс, ніж екіпаж, який виконує логістичну місію самостійно.

У нас екіпаж FPV складається з 4 бійців: це командир екіпажу, пілот FPV, пілот ретранслятора та зарядний. В екіпажі будь-який боєць може замінити іншого, оскільки кожен навчений робитиме все, що пов'язане з FPV.

Найкращий результат – це коли після виконання завдання бачиш, скільки супротивника вдалося вбити. Буває, що екіпаж за одну операцію може ліквідувати 50-60, інколи ж і під сотню росіян. Це чотири особи роблять таку роботу.

Фото: Гоц є командиром екіпажу безпілотних систем спецпідрозділу Департаменту активних дій ГУР МО України "Артан" (Влад Нестеров/РБК-Україна)

А якщо взяти два роки моєї служби, то тільки мій екіпаж, а потім уже два екіпажі, могли знищити дві-три сотні супротивників, а то й більше. Фактично вісім людей за цю годину могли "минусти" три роти. Не за один день, звісно. Але коли дивишся на загальний результат – воно приблизно так і виходить.

Щодня передаємо інформацію: скільки було знищено супротивника, техніки, транспорту, артилерії. Ці дані далі аналізують, щоб розуміти реальні втрати врага на конкретному напрямку та планувати подальші дії.

У нас навіть між екіпажами є дружні змагання. Коли розвідка помічає рухаючого росіянина - і вже всі хочуть першими долетити до мети і знищити його.

"Помилки дорого коштують"

На війні будь-яка помилка може коштувати дорого. Ошибка може коштувати життя бійця. Помилок ми не допускаємо! Будь-який екіпаж втомлюється. Неважливо, літаєш ти на "Мавік" чи на FPV. Можна цілодобово працювати, поспати дві години і знову летіти.

Екіпажі змінюють одне одного. Хтось може бути на позиції 10 днів, хтось 20 – все залежить від ситуації. Коли виходимо на відпочинок, це не означає, що ми нічого не робимо. Поки одна група працює на позиції, інша готує всі необхідні її роботи.

Збираємо дроні, споряджаємо боєприпаси, завозимо обладнання, підвозимо на позиції. За один заїзд усе не завезеш. Дронов йде багато. Буває, що за день можемо здійснити до 40 вильотів.

День-два можемо перевести дух, а потім виїхати на іншу позицію та працювати вже за окремими цілями. Наприклад, полюють на російських пілотів FPV чи "Мавіків". Це у нашій роботі пріоритетні цілі! Якщо знаходимо їх позиції, просто "розбираємо" їх, наносимо максимальну поразку.

Звісно, ​​росіяни теж намагаються нас шукати. Є наглядові пости. Почули звук FPV – одразу передають далі, що дрон летить. Вони можуть зрозуміти напрям, звідки він прилетів. Але не конкретну позицію. Тому не вискакуємо одразу після шкірного запуску. Продовжуємо працювати.

Найнебезпечніше – не літати, а зайти на позицію чи вийти з неї. Вихід/захід - саме в цей момент супротивник найбільше може зашкодити екіпажу. У разі виявлення позиції пілотів для супротивника, це стає пріоритетною метою. Він не шкодує ні дронів, ні снарядів. Також позиції зазнають вогневої поразки авіацією.

Тому дуже поважно ставимося до таких речей. Перед тим, як заїде транспорт, перевіряємо маршрути. Частина людей залишається на позиції, інші виходять оглянути найнебезпечніші ділянки – повороти, відкриті місця, де може бути загроза.

Я взагалі намагаюся більше покладатись на собі. Хтось може сказати: "Ми вже подивилися". Але коли я знаю, що зараз їдуть мої хлопці, мої підлеглі, то мені спокійніше все перевірити. За них я відповідаю.

"Нам дають мету – ми її знищуємо"

Минулого року ми працювали на Лиманському напрямі разом із Третьою штурмовою бригадою. Це була злагоджена співпраця: кожен виконував свої обов'язки, але працювали як одна команда.

Багато моїх побратимів з годин АТО вже тоді служили саме у Третьій штурмовій. Мені було цікаво побачитись з хлопцями, поговорити про роботу. Вони ділилися досвідом, допомагали виконувати завдання. Саме так і має бути.

Тоді ми визволили кілька населених пунктів. Сенс таких операцій не тільки для того, щоб повернути конкретне село. Росіяни обирають одне напрям, концентрують там сили та починають штурмувати.

Наше завдання – змусити їх перекидати резерви. Тому що коли вони починають стягувати війська на інше напрям, певна ділянка фронту слабшає.

Плануванням операцій займається керівництво. Ми одержуємо конкретні завдання безпосередньо на позиціях. Нам ставити за мету – і ми її знищуємо.

Добре пам'ятаю операцію у Степногірську. Коли ми зайшли виконувати завдання, росіяни були вже майже всюди. Нам вдалося зачистити сіру зону, де супротивник уже стиг добре закріпитися, і зачистити саме село – у спільній роботі з іншими підрозділами нашого Департаменту активних дій та Сил оборони.

Ми зірвали їх плани захопити Степногірськ. А захоплення відкривало їм шлях далі – у напрямку Запоріжжя. Цього не сталося завдяки роботі "Артана" та всіх підрозділів, які тоді виконували спільне завдання.

Фото: "Гоц": "Бує, що екіпаж за одну операцію може ліквідувати 50-60, а іноді й під сотню росіян" (Влад Нестеров/РБК-Україна)

Також пам'ятаю випадок на лиманському напрямі. Вранці нам повідомили, що російська штурмова група зайшла до посадки. Четверо військових РФ думали, що добре сховалися. Розсілися під деревами, замаскувалися.

З "Мавіка" їх уже не було видно. Але сама посадка була майже повністю вибита артилерією, дерева стояли нечасто. Ми почали заводити FPV прямо всередину посадки.

Виліт за вильотом. Знайшли першого. Потім другий, третій, четвертий. З моменту, коли ми їх помітили, до останньої поразки минуло тридцять хвилин.

І це дуже важливо. Тому що нашій піхоті вже не треба було заходити до ближнього бою. Якби хлопці почали штурмувати, росіяни одразу відкрили б вогонь, а потім підтягли б артилерію та дроні. А так усе скінчилося ще до того, як піхота підійшла.

"Не ганяємося за технікою - полюють на логістику"

На Лиманському напрямі було значно менше техніки, ніж зараз у Запорізькому. Тому ми почали працювати за логістикою.

Ставили FPV-засідки на маршрутах. Так скорочували годину польоту від своєї позиції – дрон буквально за 2-3 хвилини виходити на мету. Не завжди це спрацьовує, бо машини їздять із РЕБом, але росіяни розслабляються: думають, що вже далеко від фронту, не завжди встигають увімкнути захист. І саме тоді ми їх ловимо.

Для засідок беремо звичайні FPV, але з ніжкою, щоби міг "сісти", та встановленим боєприпасом. Він просто стоїть і чекає на свою мету – машину, яка везе боєприпаси, їжу, підвозить піхоту і все потрібне на позиції.

Якось ми знищили таку машину із 4-5 мішками майна. Але це не просто один автомобіль – це десятки росіян, які скоро залишатимуться без забезпечення. Тому що поки є постачання, російські солдати нормально почуваються.

НРК теж знищуємо, навіть якщо він уже дорогою назад і доставивши вантаж. Інакше завтра він виконає ще одну місію. Так само працюємо по мотоциклах, самокатах – по всьому, що забезпечує логістику.

Була нагода: стояла підбита машина росіян. Було видно, що її ще можна відремонтувати чи евакуювати.

Ми виставили ждуна та спостерігали цей транспорт. Якоїсь миті вони побачили нашого ждуна, зробили скидання, але щось пішло не так – і своїм же підривом залишково її знищили. Ми навіть не планували її добивати. Вийшло так, що вони самі доробили нашу роботу.

"Дронами врятували полонених"

Випадки, коли завдяки FPV брали полонених, трапляються дуже рідко. Але навесні минулого року ми змогли звільнити з полону трьох наших штурмовиків. Наші бійці виявили групу супротивника, вступили з ними у бій, але росіяни кинули газ на позицію до хлопців, які знепритомніли, і їх захопили в полон.

Наше керівництво дуже швидко спланувало операцію. За допомогою FPV вдалося виманити росіян із підвалу. На відео було добре видно, де вибігали наші бійці, а де оккупанти: полонених змушують зняти все спорядження, щоби не було гранат чи зброї.

Наші одразу відбігли убік, а росіяни збилися до купи. Ми просто почали працювати з них дронами. Після цього наших хлопців вивели назад на свої позиції за допомогою Мавіка з рупором.

Ще один епізод добре запам'ятався на Запорізькому напрямі. Навесні росіяни пішли у масований штурм. Вони задіяли понад півсотні одиниць техніки за кілька годин.

По них був такий наліт FPV, що майже всю техніку було знищено. Піхоту, яка позбулася, ще кілька днів добивали інші підрозділи.

Наш екіпаж тоді зробив 33 або 35 вильотів лише за 4 години. Бувало, долітаєш до мети, а її вже знищив інший екіпаж. Розвертаєшся, летиш на наступну. Поки долітаєш – і там уже відпрацювали. Коли перша та друга хвиля штурму закінчилися, з'явився якийсь азарт. Вже сам просиш: "Давайте ще".

FPV справді змінюють війну. Вони можуть зупиняти штурми до того, як техніка дійде до наших позицій. А піхоті вже значно легше добивати тих росіян, які залишилися живими після ударів дронів.

Фото: "Гоц": FPV справді змінюють війну. Вони можуть зупиняти штурми ще до того, як техніка дійде до наших позицій" (Влад Нестеров/РБК-Україна)

Так само кілька днів тому на Донецькому напрямку росіяни знову вирішили піти у танковий штурм. Здається, вивели 20 чи 30 танків. В результаті не доїхав жоден. Усі знищили.

Бувало, що за шість годин мого чергування у нас було підтверджених втрат ворога: четверо "двохсотих", четверо "трисотих", а ще по трьох взагалі не було зрозуміло, що з ними, бо після ударів.

Тобто, за кілька годин це могло бути одинадцять уражених росіян. І дуже часто ті, кого спочатку записували як "трисотих", потім ставали "двохсотими". Їм ніхто не надавав медичної допомоги, їх ніхто не евакуював.

НРК та FPV можуть максимально закривати потреби людей на передовій. Звісно, ​​техніка може зламатися, її можуть знищити. Але якщо за рахунок неї можна зменшити втрати наших бійців, кількість людей на передових позиціях, це правильний шлях. Це означає менше від наших втрат.

Першочергове наше завдання – це врятовані життя нашої піхоти.

Але треба розуміти одну річ: воюють не роботи. Воюють люди, які ними керують. 90% людей у ​​моїх екіпажах – це колишня піхота. Це штурмовики, бійці механізованих підрозділів. Люди, котрі самі сиділи на "нулі", самі тримали оборону, самі ловили на себе артилерію. Для мене є велика честь бути в команді таких людей.

У 2022-2024 роках піхоти на передньому краї було значно більшим. Саме піхота відбивала штурми, знищувала техніку. Тоді танк міг під'їхати на 20–50 метрів до наших позицій та працювати по піхоті. Наразі танк просто не доїде.

"Війна забрала будинок"

Минулого року, коли працювали з Третьою штурмовою, були зовсім недалеко від мого будинку в Луганській області. Було дуже важко: ти розумієш, що у рідних краях, але потрапити додому не можеш.

Мої батьки 2022-го були змушені залишити будинок, в якому прожили все життя. Просто покинули будинок і поїхали, бо Росія вигадала, що це її територія.

Добре пам'ятаю, як усе було до 2014 року. На День Незалежності, на День міста – усі ходили у вишиванках, скрізь була українська символіка. Навіть не існувало жодних розмов про "нацистів".

Більшість людей спілкувалися по-русски, і ніхто нікому нічого не забороняв. Усі чудово знали, що вони українці. А потім поступово почала працювати пропаганда. Хтось їй повірив, хтось – ні.

З мого населеного пункту ще 2014-го дехто пішов воювати на боці росіян. Деякі з тих, хто став там командирами чи керівниками, раніше якусь годину перебували в Росії. Їх там готували.

Старше покоління, яке виросло ще за Радянського Союзу, думало, що зараз усе буде так само, як колись. Але сталося зовсім інакше. Це не була "громадянська війна", як росіяни люблять розповідати, хоч деякі місцеві й узяли зброю. Вони пішли проти своєї країни, армії та населення. Це — зрадники, враги.

Фото: "Гоц": "Моя найбільша мотивація – звільнити рідне місто" (Влад Нестеров/РБК-Україна)

"Не хочу, щоб ті, хто загинув, зробили це даремно"

Моя найбільша мотивація – звільнити рідне місто. І не менша мотивація – не дати росіянам просунутися далі.

Є люди, які мешкають далеко від фронту. Для них війна – це сирена раз на кілька днів. І здається, що все це десь далеко. Але якщо ворога не зупинити, за півроку війна може прийти і до них.

Іноді навіть знайомі запитують: "За що ти воюєш? За кого?"

Мої побратими – ще одна моя мотивація. Багато друзів загинуло. І дуже не хочу, щоб їхня смерть була марною. Вони віддали життя. Залишили дружин, дітей, батьків. Не хочу, щоби про цих хлопців забули.

У мене був товариш ще з 2014-го із позивним "Іслам". Він загинув у оточеному Маріуполі 2022-го, а за рік під Бахмутом загинув і його батько. У побратима залишилася маленька дитина, мати. Коли таке бачиш, розумієш, що ціле покоління просто знищується.

У серпні під Лиманом загинув наш побратим. Він вивозив штурмову групу. У машині було п'ятеро бійців, але удар припав саме на нього. Він із 2015 року служив у спецпідрозділі, 2022-го вже був цивільним, але сам пішов на фронт. Вже посмертно президент надав йому звання Героя України. У нього залишилося двоє дітей, батьки.

Тому помста багатьом стає мотивацією. Бо коли розумієш, що знищуєш ворогів, стає трохи легше.

Підтримати збір на комплектуючі для БПЛА спецпідрозділу Департаменту активних дій ГУР МО України "Артан"

4441111120203397

https://send.monobank.ua/jar/7h336P5tc7