Громадянам України нададуть вибір – довіритися державі й чесно платити податки, відкладаючи собі на пенсію. Або залишатися у "тіні", приховуючи доходи від чиновників, але у старості розраховувати на свої сили. Про те, чому цього вибору не уникнути – у колонці заступника головного редактора РБК-Україна Ростислава Шаправського.
Вже цілі покоління українців сприймають пенсії як щось безумовне і саме по собі зрозуміле. Як і обов'язок держави утримувати літніх людей, які віддали десятки років важкій і часто низькооплачуваній роботі.
Хтось назве це відбитком радянського минулого і його уявної "стабільності", яка у багатьох все ще викликає ностальгію. Пенсії, можливо, і не показник стабільності, але як мінімум умовна гарантія не залишитися у старості без засобів до існування. І цей "гарантійний" термін може скоро закінчитися.
Пенсії в Україні одні з найнижчих в Європі. З майже 11 мільйонів пенсіонерів (без урахування ОРДЛО і Криму) до теперішнього часу майже 4,2 мільйона отримують від 2-х до 3-х тисяч гривень на місяць. Ще трохи понад 3 мільйонам нараховані пенсії від 3-х до 5-ти тисяч гривень.
Вельми скромні для гідного/повноцінного/як мінімум не жебрацького життя виплати – благодатний ґрунт для "роботи з електоратом" як популістам з опозиції, так і у владі. Раптові індексації пенсій перед виборами, доплати "за старість" людям старше певного віку, звичайно, знаходять підтримку у виборців. І водночас завдають черговий удар по солідарній системі, яка по давно похитнулася, ще тонше розмазуючи шар дефіцитного "масла".
Про що мова? Внесків працюючих українців недостатньо, щоб виплачувати пенсії. Дотації з держбюджету цього року становлять 195 млрд гривень. Недостача покривається за рахунок інших податків. Тут можна очікувати популярний аргумент, мовляв, "нехай чиновники менше крадуть", але навряд чи він у корені проблеми.
В Україні високий відсоток "тіньової" зайнятості, зарплати часто виплачуються "у конвертах" без офіційного працевлаштування, з оформленням на "мінімалку" або через "ФОПи" (де соцвнесок у ПФ утримується у рамках тієї ж "мінімалки"). Сюди ж накладається й трудова міграція. Виїжджаючі на роботу за кордон лише посилюють пролом у бюджеті Пенсійного фонду, роблячи відрахування у країні перебування або не роблячи їх зовсім, працюючи там на напівлегальних підставах.
Поки бюджет ПФ стискається через нестачу внесків, з іншого боку зростає запит на виплати. Спрацьовує суто демографічний фактор – пенсіонерів стає більше і вони живуть довше. Прозвучить цинічно, але це проблема для державних фінансів. Причому в Україні далеко не найгірший показник в Європі по т.зв. "старінню нації" через низьку народжуваність і зростаючу тривалість життя.
Без різкого і швидкого зростання економіки, здатного забезпечити більш високі зарплати, а значить і відрахування у соцфонди, у цій ситуації є тільки два виходи – 1) підвищити розмір відрахувань та/або 2) підняти пенсійний вік. Найчастіше за першим рішенням слідує друге або навпаки, порядок не має особливого значення. Але обидва непопулярні ані у громадян, ані у бізнесу.
Щоб не стати жертвою народного гніву, в Україні влада відтягує як може перегляд вікового цензу для виходу на пенсію, латаючи солідарну систему у ручному режимі.
Ще за часів уряду Володимира Гройсмана чиновники не стали підвищувати пенсійний вік, але прописали досить жорсткі вимоги до страхового стажу – періоду, протягом якого робляться відрахування в соцфонди. Щорічно він зростає на один рік, і з 2028 року для виходу на пенсію буде потрібно не менше 35 років стажу. Що ж стосується єдиного соцвнеску, за рахунок якого платяться пенсії, його не стали переглядати (тим більше що у 2015 році Кабмін Яценюка його знизив до 22%), але різко підняли розмір мінімальної зарплати, збільшивши базу для сплати ЄСВ.
Винаходячи щоразу велосипед, щоб не дати розвалитися солідарній системі, в уряді лише відкладають неминуче. Але говорити про це, ставлячи під сумнів ту саму уявну гарантію на старість, довгий час було не прийнято. Лише нещодавно у Кабміні заявили про ризики для майбутніх поколінь пенсіонерів залишитися навіть без невеликих сум виплат.
Влада бачить вихід в обов'язковому накопичувальному пенсійному рівні, ідея введення якого обговорюється не один рік. Поряд зі звичайною солідарною пенсією накопичувальна має стати ще одним джерелом доходу при виході на пенсію. Заковика у ресурсі, за рахунок якого будуть формуватися накопичення майбутніх пенсіонерів.
Ні у бізнесу, ні у громадян ця ідея може не знайти підтримки через необхідність робити ще більше внесків. Проблема довіри, а у такому випадку недовіри, поки виглядає як одна з основних перешкод, чому реформа ризикує забуксувати на старті. "Відщипнути" ресурс від солідарної пенсії – також не вихід, враховуючи й так дефіцитний бюджет Пенсійного фонду.
Виходячи з анонсів чиновників, реформа пенсійних накопичень може стартувати вже через два-три роки. Її ключові деталі, як відсоток внесків і порядок їх розподілу, поки у процесі узгодження Кабміну і парламенту. Вже цієї осені ідея може наповнитися конкретикою у проекті закону, до чого готуються у фракції монобільшості.
Скептики, у цілому підтримуючи накопичувальний рівень, вказують, що фінансова інфраструктура в Україні навряд чи готова до старту подібної реформи. Сумніви з цього приводу є й у західних партнерів, які раніше рекомендували не поспішати з накопичувальним рівнем, а навести порядок у солідарному.
Є й побоювання, чи зможе влада прописати реальні гарантії збереження накопичених коштів, чи не матиме до них доступ держава при черговій кризі та чи не стане використовувати ресурс банально для скупки держборгу і фінансування держбюджету. До того ж незрозуміло, в якому форматі до накопичувальних внесків допустять і чи допустять взагалі приватні фонди, і чи не стане держава претендувати тут на монополію.
Який би шлях не був обраний, помилитися з цією реформою не можна. І не тільки тому, що це стане упущеною можливістю для економічного ривку за рахунок коштів пенсійних накопичень. Допустивши тут помилку, можна підірвати залишки довіри громадян до фінансових інститутів, і геть відбити бажання робити будь-які внески, загнавши економіку ще більше у "тінь". Тим більше що ще до старту реформи багато хто вже сприйняв заяви чиновників про ризики залишитися без пенсії чи не як прямий заклик перестати платити ЄСВ і не утримувати нинішніх пенсіонерів.
Ті ж трудові мігранти, які вже зробили вибір не на користь України, навряд чи сильно розраховують на допомогу від держави, в казну якої вони нічого не платили. Так само як і мільйонна армія "ФОПів", вже зараз позбавлена соцгарантій, лікарняних, декретних та іншого. Переконати ці категорії "самозайнятих" робити внески ще й до накопичувальних фондів буде вкрай складно.
Але й без накопичувальної пенсії, навіть з усіма її ризиками та декількома невдалими подібними проектами у країнах Східної Європи, літні українці через 15-20 років житимуть ще гірше, ніж сьогодні їхні батьки. Не роблячи нічого зараз у плані нових джерел доходів для пенсіонерів, останнім доведеться розраховувати на особисті заощадження, можливо, здачу в оренду нерухомості (якщо така є) або на своїх дітей і рідних, що, до слова, у світі практикується.
У колі чиновників з економічного блоку уряду все частіше звучать ідеї про новий суспільний договір, певне перезавантаження, коли відносини держави та громадян почнуться з чистого аркуша. Запуск накопичувальної пенсії якраз і може стати тим тригером, який покаже, чи готове населення України поставити свій підпис під цим "договором", або ж віддасть перевагу розраховувати на свої сили, вирішивши, що державі воно нічого не заборгувало.
Заголовне фото: GettyImages