"Вбивця не кається". Інтерв'ю з дядьком Максима Матерухіна, смерть якого сколихнула всю Україну

– Розкажіть про свого племінника, яким був Максим?

– Мені Бог діток не дав, тож Макс був моєю кровинкою. Він у всьому зі мною радився, завжди всім ділився. У дитячі роки племінник багато проводив часу зі мною і моєю мамою, ми були дуже близькі.

Макс поспішав жити, хотів багато встигнути, ставив цілі і досягав їх. Він вбирав від світу тільки найкраще і був найкращим... Він їздив по госпіталях, відвідував військових. У школі вів усі свята, займався спортом, скрізь був провідним. Він намагався встигнути всюди. Макс був як кістяк суспільства, до нього тягнулися люди - і старші, і молодші.

Я буваю на його могилі ледь не щодня. Там постійно з’являються нові квіти, іграшки, лампадки, записки від друзів і незнайомців. Днями приїхав, а біля могили Максима двоє 10-річних хлопців. Кажуть, що старші хлопці їх ганяли, а Максим єдиний, хто з ними дружив.

Максим Матерухін (фото надані родиною хлопця)

Макс був дуже чуйний, коли у мене трапилася проблема з очима і я міг осліпнути, потрібні були гроші на операцію, то він, на той момент 12-річний хлопчик, плів із резиночок браслети, продавав їх, назбирав 150 гривень і приніс мені на операцію. Сказав, що ще плестиме, щоб мені допомогти.

Він у нас завжди був спортсменом. В чотири роки шалено захотів ролики, потім у нього самокат з'явився і велосипед, всілякі трюки на них витворяв.

У першому класі Макс ходив на тхеквондо. Йому подобалося, тренер шалено хвалив його. Одного разу на спарингу його суперник отримав травму. Макс прийшов додому і сказав, що більше не займатиметься тхеквондо, бо там можна зробити боляче іншим, а він не хоче бити людей.

Потім Макс захопився футболом. Той для нього став найважливішим у житті. Він завжди був з м'ячем, покладав велику надію на футбол, шалено його любив. Багато тренувався, хотів потрапити у професійний спорт. Ходив на плавання і в тренажерний зал, щоб тримати себе у формі. Він влітку з футбольним клубом повинен був у вищу лігу вступати. Казав: "Стану футболістом, прославлю Україну".

Коли восени йому зробили операцію, то заборонили тренуватись, щоб не розійшлися шви. Але він ходив хоч набивати м'яч, щоб не втратити форму. Казав, що не може підвести команду. На одній з останніх ігор на останніх секундах Макс забив переможний гол.

Максим із мамою і братом (фото надане родиною хлопця)

Максим із дядьком Євгеном (фото надане родиною хлопця)

Максим з родиною (фото надане родиною хлопця)

Макс багато читав, а ще намагався вчитися грати на гітарі. Але йому довелося вибирати - або футбол, або гітара. Зараз на цій гітарі вчиться грати його молодший брат Даня. У них були гарні стосунки, він змалечку його бавив - сам катався на гіроскутері й одночасно возив візок з братом. Як Даня підріс, разом робили фізичні вправи та грали у футбол на дворі.

Племінник дуже хотів навчитись фотографувати, як я. Торік ми йому купили фотоапарат, він багато знімав, коли гуляв. Йому гарно вдавалося. Останні знімки моя мама вже не відрізняла - де мої, а де Макса.

Максим із братом Данею (фото надане родиною хлопця)Максим в дитинстві займався тхеквондо (фото надане родиною хлопця)

У всіх підлітків є тяжкий перехідний період, коли вони дорослішають і втрачають контакт зі старшими, коли з'являються якісь таємниці. У нього не було ніяких секретів. Він не тримався за матеріальні блага, гроші не були основним стимулом у його житті. Але він хотів сам вже заробляти на свої потреби, щоб купувати дівчині квіти, смаколики чи подарунки.

Попри весь тягар, що відбувається навколо, Макс зберігав в собі позитив. Навіть під час тривог у бомбосховищі він з друзями знімали мотивуючі ролики. Після початку війни почав зустрічався з дівчиною, вони з Мар’яною мали дуже довірливі і теплі стосунки. Це було щире та чисте кохання, яке протривало два роки.

Макс і Мар’яна зустрічалися два роки (фото надане родиною хлопця)

Племінник дуже любив тварин. Під час війни купив хом'яка, якого назвав Стьопа. Макс як вчився чи за компютером сидів, той увесь час у малого на шиї. У нього є папуга і собака. Були... Тварини є, Макса немає...

Макс був дуже високим, зріст - 1,93 метра. Певно це і стало тригером для вбивці, той міг подумати, що Макс старший...

Макс змалку займався різними видами спорту (фото надане родиною хлопця)

– Через що виник конфлікт на фунікулері між підлітками й підозрюваним?

– Я не був свідком цих обставин можу передати слова зі свідчень друга Макса, який тоді був на фунікулері. Той п'яний чоловік почав встрявати у розмову підлітків. Вони його ігнорували. Тоді чоловік звернув увагу на Макса, бо той був вищий за всіх, тож він подумав, що й старший. Тоді підозрюваний сказав: "Ти будеш віддавати борг Батьківщині?"

Макс йому відповів, як прийде час, то буде захищати Україну. Він дійсно мамі казав, що коли йому виповниться 18 років, то піде у Третю штурмову бригаду. У його дівчини батьки військові і брат на фронті, того він теж хотів долучитись до ЗСУ. Але тепер назавжди залишився 16-річним…

Вийшовши з вагона, чоловік взяв Макса за сорочку і шпурнув у вікно. А оскільки він був п'яний, то й сам полетів за ним. Максу склом перерізало горло, він втратив свідомість. Люди намагались затиснути порізану артерію й одразу викликали швидку.

Навіть коли вже скло порізало Макса, той чоловік намагався його викинути через розбите скло та навіть душив. Подруга Маша відтягувала вбивцю за капюшон. Після того як він вбив Максима, побіг до гори і почав розповідати, що йому погрожують. Другу Макса, який намагався його затримати, сказав: "Я тебе зараз тут прикінчу".

Хлопчик пирснув йому в обличчя балончиком, і тільки за допомогою цього його змогли зупинити.

Свідчення очевидця вбивства (скриншот)

– У перших повідомленнях ЗМІ була інформація, що начебто підозрюваний просто штовхнув Максима і трагедія сталася випадково...

– Те, що сталося, це не випадковість. Той чоловік вийшов з вагону фунікулера з певним наміром. Перевірка показала, що чоловік був у стані сп'яніння. При ньому, як кажуть, знайшли марихуану і табельну вогнепальну зброю. Це такий тип людей, які намагаються самоствердитись за рахунок інших. Якби перед ним стояла людина, яка могла б дати йому відсіч, напевно, він би б до неї не підійшов.

Ми гарно виховали Макса, навчили завжди обходити гострі кути, поважати старших. Він би ніколи не сидів у транспорті, якби біля нього стояла дівчина чи жінка. Поступився би місцем. Так і у фунікулері - всіх пропустив і вийшов останнім.

Чого він вчепився до нашої дитини? Можливо, побачив в ньому те, чого не зміг досягти сам. Хотів відігратись на комусь.

– Як ви дізнались про трагедію?

– До мами подзвонила сестра. Мама, кидаючи трубку, сказала мені, що вбили Максима. Я ще запевняв її, що то шахраї так розводять на гроші... Я не розумів, що відбувається, до останнього не вірив. Коли ми з мамою приїхали до фунікулера, швидка вже констатувала смерть.

Ми з його мамою піднімалися по сходах фунікулеру з 30 хвилин, бо у неї ноги болять. Я тоді їй сказав, що то була наша Голгофа. Ми несли свій хрест, піднімаючись в останній пункт Максима. Це не передати словами. Вона йшла, плакала і говорила: "Максимко, я до тебе дійду".

На місце вбивства нас уже не впустили, Максюшу ми побачили тільки через три дні на похороні.

– Які зараз у вас є побоювання щодо суду?

– У нас молодь завжди роблять крайньою. Спочатку у медіа писали, що там п'яні підлітки, які слухали російську музику, бешкетували. Це не правда. На превеликий жаль, у наш час люди вірять у перші новини, саме вони відкладаються у пам'яті. Я хочу, щоб люди почули правду та зробили висновки.

Якби тригером спрацювала російська музика, то, напевно, чверть нашого населення можна було б просто пустити під удар. Музику ніхто не слухав, це видно і чутно по відеороликах, які виклали діти в ТікТоці, Інстаграм, Телеграм. На записах чути п'яну розмову цієї людини й погрози.

Коли з’явились подібні новини, то ми зрозуміли, що йдуть нападки на нас. Адвокат підозрюваного домігся закритого суду, бо начебто фігуранту справи погрожують.

Перше засідання було за день до похорону, нас про це навіть ні повідомили. Ім’я підозрюваного ми дізнались тільки наступного дня, як поховали Максюшу.

Навіть наш адвокат дізнався про засідання суду лише за дві години до початку. Коли приїхав брати справу, його запитали, чи буде присутнім при суді.

Футбольна команда "Зміна", в якій грав Максим, вийшла на матч у футболках із його фото (фото надане родиною хлопця)

– Яке покарання вважатимете справедливим?

– Він вирвав серце нашої родини. Справедливість для нас - це найвища міра покарання.

Я не знаю, як людина скоїла такий страшний злочин і може цього не усвідомлювати. Той чоловік не коментує ніяк, він каже, що не винний. Він працював в УДО, був підкований як фізично, так і психологічно. Він мав гарний фізичний стан, який йому дозволив пробити головою дитини трьох міліметрове скло. Якої ж сили повинен був буду поштовх?

Він не зізнається у вбивстві, не бере на себе провину. Нам було б важливо почути слова каяття.

– У пресі була інформація, що родина побоюється погроз. Чи були вже прецеденти?

– Ні, погроз не було. Але адвокат підозрюваного запустив інформацію про те, що його родині погрожують...

Зараз підсудний не дає коментарів, його адвокат також. Я зрозумів, що мені треба надавати максимальний розголос цій події, щоб люди пам'ятали про вбивство Максима. Тому, що це горе могло статися з кожним і, на превеликий жаль, воно може статися ще.

Новини зараз живуть один день. Коли вибухи у Харкові, всі співчувають Харкову, завтра вибухи у Києві - всі переживають за нього. І це все йде циклом, новини стираються вже через день...

– Чи не намагались вас підкупити?

– На другий день, коли трагедія набула розголосу, батьку Максима прийшло повідомлення від однієї жінки. Вона принесла щирі співчуття і запропонувала допомогу у похованні. Співчуття приходили від багатьох людей і ми навіть не знали від кого це повідомлення. Лише з часом зрозуміли.

Ми не взяли ці гроші, вони криваві. Мене дитина б не зрозуміла, якби я взяв гроші на її могилу з рук тієї людини, яка забрала її життя. Нехай навіть з рук родичів.

Повідомлення від мами підозрюваного

– Зараз підозрюваному загрожує від 7 до 15 років. Що каже ваш адвокат, які є шанси на максимальне покарання?

– Згідно з нашим законодавством, потерпілими є тільки батьки, я таким не вважаюсь. Тож із адвокатом не спілкуюсь.

– Як ви з родиною проживаєте горе?

– Батьки Максима у дуже тяжкому стані фізично і психологічно. Мама фактично живе на заспокійливих. До неї часто приходять подруги, щоб не залишати її саму. Підтримують зовсім чужі люди. Вона не може навіть з адвокатом спілкуватись, цим займається батько.

Я встаю з болем, лягаю з болем. Приходжу на могилу до Максюші й просто сиджу, плачу, спілкуюсь із ним. Моя мама теж ледве тримається. Нічого страшнішого в світі не може бути, ніж втратити дитину.

Максим із дядьком (фото надане родиною хлопця)

9-річний брат важко переживає втрату. Коли не стало Максюші, ми Дані сказали, що він у лікарні. Після того малий запитав сестру: "Мам, ну ж ти молишся, щоб Максимчик вижив?". А ми знали, що Макса уже нема. Наступного дня сказали Дані про це, і він дуже довго сидів, малював, там щось писав Максу.

Зараз Даня заходить у кімнату Макса і питає його, чи можна покористуватись його комп'ютером, взяти його колекційні іграшки...

У нас була якась містична ситуація, сестра вмикала телевізор, але увімкнулась PlayStation. Ми спершу подумали, що проблема якась із джойстиком. Даня сказав, що певно Макс хоче погратись й тоді сама увімкнулась гра. Але якщо джойстик поломаний, то він просто бігає по екрану, але увімкнути гру сам не може...

На 9-й день загибелі Макса ми повертались від сестри й випадково сіли не на той тролейбус. Вийшло так, що він нас повіз маршрутом Максюші - він часто там катався на велосипеді. Я ще тоді мамі сказав, що то нас малий востаннє провів своїми улюбленими місцями...

Днями сестрі приснився Макс. У сні сказав, що досить палити лампадки, казав загасити їх. Сестра прокинулась і виявилось, що залишила запалені свічки на ніч й заснула з ними.

Максим із мамою і собачкою дівчини

– Чи отримуєте зараз психологічну підтримку?

– Нам "Нова пошта" виділила психолога. За що я щиро дякую. Ми були поки на одному сеансі, але нам розписали графік прийомів.

Це втрата, яка вже назавжди з нами. Я ламав руки, ноги, хоронив батька - це все боляче і дуже тяжко, але жодний біль не може порівнятися з тим болем, коли ми поховали Максюшу.

За кілька місяців до тієї трагедії, він сказав нам із мамою, що дуже боїться нас втратити. Каже: "Не знаю, як воно залишитися без рідних".

Максима похоронили на Берковецькому кладовищі. На могилу підлітку часто приносять його улюблені солодощі (фото надане родиною хлопця)

Напевно, з мого боку егоїстично і жорстоко так думати, але дитина не побачила в житті розчарування. Він бачив усе в рожевих та білих фарбах. Надто багато негативу довкола, а він вірив у краще. Мабуть, якби він бачив цей негатив, цієї трагедії не сталося б, бо він міг би відреагувати по-іншому. Він не чекав підлості, бо сам був світлою дитиною, він навіть не вмів ображатись.

Я розумію, що мій малий вже назавжди залишився 16-річним юнаком. Але я розумію також, що він не пізнає болю, йому не довелося ховати близьких, переживати розлуку, та зради.

На могилі Максима небайдужі залишають записки (фото надане родиною хлопця)

Нам писали слова підтримки багато людей з Польщі, Чехії, Білорусі, переказували гроші. Статті про Максима вийшли у Британії, Грузії і навіть Росії, але там її могли по-своєму припіднести.

Тренер Макса розказує, що його команда не може повноцінно грати, хлопці понурі, дуже важко переживають втрату.

Трагедією Максима пройнялися дуже багато людей. Бо під час війни загинути не від обстрілів, а від рук свого співвітчизника - людини з правоохоронних органів, яка мала захищати, а не вбивати...

Війна зробила багатьох черствими, а трагедія Максюши у людях розбудила чуйність. Хотілося, щоб люди стали більш м'якими й таке горе більше ніколи не повторилося.

Нещодавно був біля фунікулера й там склав ці слова:

Тихенько на Михайлівську гору

Фунікулер тягнув вагончик вверх

Максюша підіймався до Бога

Через жахливу смерть