"Окупанти не могли мене залякати": ліквідатор ЧАЕС розповів свою історію музею "Голоси мирних"

У перший день великої війни о четвертій ранку Іван почув гул та стрілянину. З горища свого будинку зміг побачити вертольоти та спалахи з боку Гостомеля. На другий день над Микуличами вже гули літаки. А 26 лютого з боку лісу до його будинку під’їхали росіяни, направивши на хату кулемети.

"Бійці мене оточили і питають: "Отец, вы почему отсюда не ушли?" Я кажу: "Мені нема куди йти. Це мій дім, я будуюсь тут 15 років. Я звідси нікуди не піду, щоб не було". І пішов по воду. Думав, зараз зрешетять мене у спину. Але вони поїхали. Відкривали хати, оббивали замки", - згадує Іван.

Ворожі військові почали готувати собі бліндажі. Іван, який потребує дієтичного харчування, майже не мав продуктів, але вийти в магазин не міг - всюди снайпери. Так і сидів вдома. Росіяни не звертали на нього уваги.

"Я сідав на сходах і думав - якщо будуть стріляти, з розваг чи шо, то хай вже мене вб’ють, щоб не мучиться. Я пережив чорнобильській атом у 25 років і мені все одно, влучить чи не влучить. Мене залякати вони не могли ніяк", - розповідає Іван.

Штурмова дивізія хотіла брати столицю. Одного разу Іван нарахував, що у бік Києва пройшло 500 одиниць гусеничної техніки. Але днів через п'ять стало зрозуміло, що на Київ вони вже не йдуть, почали окопуватися та відстрілюватися від українського війська. Першого квітня росіяни пішли.

"Того дня я чую: хтось кричить. Мені вже було дуже погано, я не міг ходити, не було їжі. Ще б три дні вони постояли, я був би мертвий. Чую крик: "Дядь Вань!" А це Андрій, лісник, через паркан переліз. Пізніше він приніс мені їжі", - ділиться Іван.

Музей "Голоси мирних" - масштабний архів історій мирних мешканців України, які постраждали від війни. Архів музею налічує вже понад 50 000 історій.