Затяжна війна? До чого Україна готується навесні і що може зіпсувати плани Путіна
Про те, чому Захід почав давати Україні більше зброї, де можливі найактивніші бойові дії в найближчі місяці і чому весна, що наступає, може стати визначальною для всієї російсько-української війни – докладніше у матеріалі РБК-Україна.
За останні кілька тижнів, з кінця минулого року, західні країни пообіцяли Україні безпрецедентну кількість зброї. Але прорив стався не стільки кількісний, скільки якісний – оскільки йдеться про системи ППО Patriot та західні танки.
Ще влітку минулого року такі озброєння виглядали для України чимось недосяжним, зараз приєднання нових країн до "танкової коаліції" вже сприймається мало не як належне, а на порядок денний уже виходять західні винищувачі.
Безумовно, новини про танки та "патріоти" – позитивний сигнал з багатьох боків, окрім очевидного зміцнення української оборонної та наступальної потужності. Так, це знак того, що Захід справді готовий вкладатись у довгострокову обороноздатність України, отже – впевнений у нашій здатності встояти перед російською агресією. І те, що жодних корупційних схем із західною зброєю за рік війни не вдалося виявити навіть після ретельних перевірок самими постачальниками техніки.
З іншого боку, критично налаштовані українці не могли не сприйняти різке зростання західних постачань як ознаку того, що "нас до чогось готують" – очевидно, до відбиття нового масштабного наступу росіян.
За словами співрозмовників РБК-Україна в політичних та військових колах, майбутня весна справді може стати визначальною для всього подальшого перебігу війни. Настає якщо не вирішальна фаза бойових дій (таких фаз може бути ще не одна), то, як мінімум, ключова в 2023 році. Вона може тривати приблизно три весняні місяці, опціонально зачепивши і останні тижні зими, і перші тижні літа.
Довгий шлях "леопардів"
Декілька джерел РБК-Україна у владі розповідають, що ключовою подією, що вплинула на різке збільшення західної військової допомоги, став візит президента Володимира Зеленського до США та його зустріч з американським колегою Джо Байденом.
По-перше, жодні сучасні технології комунікації досі не можуть замінити живого особистого спілкування, особливо на такі делікатні теми, як військова допомога. По-друге, спрацював і емоційний виступ Зеленського в Конгресі, розрахований і на американське суспільство, і на політикум. Як і загальний пакет меседжів, із якими Зеленський вирушив за океан.
По-третє, свою роль відіграло те, що прохання України на переговорах не зводилися до банального "дайте нам всього і побільше", а було чітко аргументоване: така ось кількість певної техніки дозволить нам виконати ось такі бойові завдання, інша західна техніка теж потрібна не просто про запас, а для конкретних військових цілей, числом не менше Х одиниць. Такий підхід української сторони позитивно сприйняли американці.
За інформацією видання, у команді влади вирішили оперативно розвивати досягнутий у США успіх, і на хвилі анонсованих поставок Patriot, а також БМП Bradley і Marder здобути і довгоочікувані західні танки. Почалася потужна дипломатично-медійна кампанія, свою роль відіграли безліч факторів: активна підтримка кампанії з постачання нам німецьких Leopard 2 з боку польських союзників, візит глави німецького МЗС Анналени Бербок до Харкова, рішення Франції надати легкі колісні танки AMX-10RC тощо.
Проте переконати німців розблокувати постачання "леопардів" було дуже складно. The Washington Post з посиланням на свої джерела розповідає, що американська влада спочатку не вважала правильним обіцяти Україні свої танки Abrams – план А полягав у тому, щоб переконати німців хоч не блокувати постачання Leopard 2 Україні від інших країн, якщо Берлін настільки не хоче передавати їх сам.
У результаті спрацював план Б – американці все ж таки пообіцяли передати Україні "абрамси", хай навіть наприкінці цього чи на початку 2024 року, і для Німеччини це виявилося останнім аргументом щодо "леопардів". Багатомісячні прохання України про західні танки нарешті були задоволені.
Головнокомандувач Валерій Залужний у середині грудня говорив про те, що для проведення успішної контрнаступної операції Україні потрібно близько 300 танків від Заходу. У результаті приблизно така кількість і обіцяна на даний момент, хоча надходити в розпорядженні української армії вони будуть нерівномірно, спочатку йтиметься приблизно про сотню одиниць.
Перманентний наступ
У тому, що Україні потрібні західні танки, які суттєво перевершують за характеристиками радянські аналоги, сумнівів немає ні в кого. Як і в тому, що навесні бойові дії суттєво активізуються. Але де саме, хто наступатиме – Україна чи Росія – до кінця так і не зрозуміло.
Заяви українських військових та посадових осіб останнім часом вносять не так багато ясності. Наприклад, за повідомленнями Головного управління розвідки Міноборони, російським військам поставлено завдання до березня захопити всю територію Донецької та Луганської областей. А міністр оборони Олексій Резніков припускає, що ближче до річниці масштабного вторгнення, близько 24 лютого, окупанти можуть піти у наступ на одному з двох напрямків – на Донбасі чи на півдні.
Водночас, начальник ГУР Міноборони Кирило Буданов заявляв, що навесні, навпаки, вже Україна піде в масштабний наступ і далі звільнятиме свої території, включно з Кримом. Глава ГУР вважає, що "ми маємо зробити все, щоб до літа Крим повернувся додому".
Із Заходу також постійно звучать суперечливі прогнози. Наприклад, глава Пентагону Ллойд Остін, обговорюючи надання Україні західної зброї за підсумками останньої зустрічі "рамштайнівського формату" у січні, стверджував, що вже з весни Україна може розпочати свій контрнаступ. Водночас інші західні військові та топ-чиновники аргументували необхідність якнайшвидше надати Україні ті ж танки тим, що це Росія скоро піде в наступ.
Очевидно, частка істини є у всіх цих прогнозах. І Україна, і РФ найближчими місяцями і наступатимуть, і оборонятимуться, причому це може відбуватися одночасно на різних ділянках фронту. Цілком можливо, що вже відбувається, і нинішні спроби окупантів атакувати на Донбасі – вже частина російського наступу. За словами співрозмовника РБК-Україна в президентському оточенні, не варто очікувати якогось конкретного дня Х (на кшталт 24 лютого 2022-го), коли одномоментно розпочнеться чиїсь наступ чи контрнаступ. Процес буде розтягнутим у часі і включатиме багато дрібних етапів.
На якихось із цих етапів українським військам цілком можливо доведеться відступити з нинішніх позицій, наприклад, біля Бахмута. З воєнної точки зору це точно не буде катастрофою, але в суспільстві може бути сприйнято неоднозначно. У цьому плані український медіапростір, ймовірно, потрапив у російську пастку – за відсутності значних перемог росіяни штучно перебільшили значення битви за Бахмут, прямим текстом проводячи аналогії зі Сталінградською битвою.
Втім, підхід української армії ще з 2014 року кардинально відрізнявся від російського – мета утримувати якийсь населений пункт, об'єкт, висоту за будь-яку ціну, буквально до останнього солдата, як правило, не ставилася. З метою збереження життів солдатів зазвичай вдавалися до організованого відступу на більш вигідні для оборони рубежі.
У будь-якому разі виглядає дуже ймовірним, що саме Донбас стане основним місцем боїв весняної кампанії. Можливий і варіант активізації на запорізькому напрямку, причому як з боку агресорів, так і з боку України – щоб вийти до Азовського моря та перерізати сухопутний коридор до окупованого лівобережжя Херсонщини та Криму.
А ось сценарій повторного наступу на Київ або Волинь з боку Білорусі, який широко обговорюється в ЗМІ та соцмережах, поки що виглядає не особливо ймовірним в найближчій перспективі. Як мінімум тому, що росіяни й близько не мають там потрібної кількості військ, і навіть гіпотетичне залучення до боїв, власне білоруської армії (вкрай малоймовірне) ситуацію особливо не змінить.
Однак, як кажуть співрозмовники видання серед військових, ймовірність цього сценарію може різко зрости, якщо окупанти матимуть успіхи на Донбасі. Тоді у противника "вивільняться" війська, і цілком можливо, що Кремль може послати їх на північ або навіть на будь-який інший напрямок, не зупиняючись на досягнутому. А з українським наступом у такому разі, очевидно, доведеться зачекати.
Вирішальна весна
Весняна кампанія може стати останньою реальною спробою Кремля радикально зламати хід російсько-української війни. Принаймні така думка, за інформацією РБК-Україна, є дуже поширеною серед західних еліт.
Загалом нинішня лінія західних союзників, у тому числі й щодо надання Україні військової допомоги, пояснюється кількома факторами.
По-перше, вже остаточно прийшло розуміння, що Україна, її керівництво та народ точно не здадуться і не підуть на серйозні поступки агресорам, навіть під загрозою подальшої ескалації, продовженні бомбардувань тилової інфраструктури тощо. По-друге, стало очевидним, що не збирається здаватися і країна-агресор. Західні санкції, хоч і болючі, не змогли поки що завдати критичної шкоди російській економіці, яка б повністю підірвала її здатність до продовження війни. А на людські жертви в Москві і так ніколи не зважали.
По-третє, російсько-українська війна перестає сприйматися як протистояння лише двох країн, боротьба за контроль над умовним Бахмутом, Соледаром чи Вугледаром – а як більш глобальне протистояння між усією західною цивілізацією та авторитарно-тоталітарними агресивними силами, фронтменом яких зараз виступає РФ (за підтримки Ірану, Північної Кореї, з долею умовності – Китаю та частини країн Глобального півдня тощо). Тому і ставки вкрай високі, і мотивація далі допомагатиме Україні.
Як легко помітити, в останні місяці стало набагато менше розмов про "політичне врегулювання конфлікту", "мирні плани" та подібні ініціативи, які минулої осені бурхливо обговорювалися в західних медіа. Всім очевидно, що протягом найближчих кількох місяців, як мінімум до літа, все визначатиметься виключно на полях бойових дій і розмови про "мирне врегулювання" виглядають недоречно.
Чи стане 2023-й справді "роком перемоги", як про це публічно говорить українська влада, поки що сказати неможливо. Ймовірно, після закінчення весняних боїв, уже влітку, між Україною та західними союзниками знову розпочнуться дискусії про те, що варто вважати перемогою та чи можливі якісь варіанти, що відрізняються від завдання-максимум – повного контролю над усією територією у межах 1991 року.
Українська влада категорична: про жодні територіальні компроміси йтися не може, це повторюється постійно і навмисно – у тому числі, щоб публічно спалити за собою будь-які мости. Адже українське суспільство, як свідчить соціологія, у переважній більшості не готове до якихось поступок. Навіть із наявним у влади медіа-ресурсом змінити цю точку зору може бути непросто.
Водночас на Заході, публічно чи в офрекорд-розмовах із журналістами, нерідко говорять про те, що деокупація Донбасу, Криму та всього українського півдня військовим шляхом – завдання дуже складне. Особливо коли йдеться про Крим. Зокрема, на останній зустрічі "Рамштайну" про це заявляв американський генерал, голова об'єднаного комітету начальників штабів Марк Міллі.
Втім, події останніх 11 з гаком місяців показують, що проблеми Україні краще вирішувати поступово, в міру їх виникнення. Поки що головне завдання – максимальний успіх весняної кампанії.
Минулої весни, на початку вторгнення РФ, стояло питання – чи зможе Україна зберегтися як держава. Цьогорічна весна, нехай і в інших формулюваннях, ставить не менш складні питання, відповіді на які, ймовірно, визначать подальший хід війни з Росією і дозволять окреслити приблизні часові рамки її завершення.