"За день вивозимо до 10 поранених": медик штурмової бригади про бої на Донбасі

Їдемо "спекотною" Донеччиною. Температура повітря не надто висока, скоріше, навпаки. Місце, куди ми прямуємо, під постійними обстрілами – це один з найгарячіших напрямків бойових дій сьогодні. І він прямо перед очима у бойового медика Руслани, яка служить у штурмовій бригаді. За її плечима – Лиман, коли ще там були активні бойові дії, а в день початку повномасштабної війни – Щастя.

Приїжджаємо в місце, яке знаходиться за три кілометри від позицій військ РФ. Тут чути "виходи" та "приходи" ще чіткіше. Часом здається, що це взагалі поруч. Хоча по факту, воно так і є. Чергування Руслани проходить ще ближче. Її життя в постійній зоні ризику, але в цей момент вона рятує інших.

На фоні новин про контрнаступи українських військ на північному та південному напрямках, дівчина розповідає про зовсім інші реалії на Донецькому. Про вербування дітей російськими солдатами, евакуацію поранених бойовий медик розповіла РБК-Україна.

– На якому напрямку ви зараз працюєте?

– Донецькому. Нас сюди перемістили. До цього ми були в Лимані, в районі Слов’янська.

– Чим відрізняється війна в Лимані, коли він ще не був звільнений, від війни там, де ви зараз?

– Там, наприклад, були річки. Це великий плюс, бо ворожим солдатам доводилось якось перебиратись, а це зона, яку можна прострілювати. Їхати мостами було важко, ти й сама бачила. А поставити мости вони не могли, як переправи, бо ми їх прострілювали. Тому там було важко, але не так гаряче, як тут.

– На цьому напрямку більш прицільні обстріли?

– Набагато. У них сильна артилерія. Чим відрізняється наша армія, від їхньої? Ми знаємо заради чого воюємо та маємо бойовий досвід, тому в прямому бою працюємо краще. Але в них сильно працює "арта". Тут багато що прилітає в нашу сторону. Буває період, коли вони відпочивають і тихо, але більшість часу – це постійні обстріли. Вони часто застосовують фосфорні снаряди. Ще хімію якусь. Нещодавно чимось сипали, що обпікає очі.

– Бійці різних напрямків бойових дій розповідають про ставлення місцевих до української армії. На півдні, наприклад, населення все ж підтримує ЗСУ. На сході – ситуація зовсім інша, бо тут вже вісім років триває окупація і більшість проукраїнських людей давно виїхали. Як себе поводять місцеві на вашому напрямку? Багато коригувальників, які підказують, куди краще стріляти?

– Дуже. Можна на пальцях однієї руки порахувати, скільки тут людей, які нормально ставляться до українських військових. Бо більшість – або пияки, або ті, що чекають "руський мір". Вони здають все: бойові позиції, кількість військових та техніки.

Наші медичні екіпажі потрапляли під обстріл після таких "наводок".

– Але ж вони самі потім приходить до вас, щоб ви їм надали допомогу. Мені бойові медики неодноразово розповіли, як приходили місцеві, але коли з ними говорили українською, плювались і казали, що "этот язык" не розуміють.

– Так. Особливо пияки постійно приходять з якимись травмами та просять допомогти. А потім розказують про "бандеровцев". Зараз ще пішла тенденція, що діти також здають інформацію. Ти ж на дитину не подумаєш ніколи. А вони їх вербують.

Діти ж не розуміють наслідки та фотографують або підказують, де вони і що бачили. А за це отримують цукерки, наприклад. Насправді, я не знаю, як ми з часом будемо звикати до того, що немає небезпеки для нашого життя. Та ж дитина. Ми ніколи не могли подумати, що вони можуть здати…

Нашу розмову обірвав звук вибуху. Десь зовсім поруч "прильот", про себе нагадала ворожа реактивна система залпового вогню "Град". Руслана реагує спокійно, вона до цього звикла. Сьогодні на Донецькому напрямку дуже гаряче. Ми тим часом продовжуємо розмову.

… Далі ти просто перестаєш вірити. Взагалі нікому не віриш.

– Ну хоч собаки та коти не здають..

– Та не дуже... Місця "паляться". Коли збігається багато собак та котів в одне місце, то це також здає позиції.

– Розкажи про війну до 24 лютого та після. Я знаю, що ваша бригада стояла на "нульових" позиціях ще до початку великої війни.

– Взагалі, коли був режим "перемир'я", було відносно тихо. Так, періодично стріляли. Але це не було так масово. Тоді, наприклад, окопно-бліндажні умови були більш спокійні. Коли можна було копати та знати, що нічого не прилетить. А сьогодні ворог стріляє навіть в лопати, коли ними відкидають землю.

Сильні обстріли у Щасті почались не 24 лютого, а ще раніше. Було дуже сильне місиво. Навіть голову не можна було висунути. Війна "у всій своїй красі" – хаос, смерті. І це не зупиняється. Воно й досі триває.

– Зараз йдуть новини про контрнаступи на півдні та півночі. Про ваш напрямок поки такої інформації немає. Ви зараз більше тримаєте оборону?

– Так. На цьому напрямку ми утримуємо рубежі і не даємо прорватись. Тут хлопці ціною життя відстоюють кожен сантиметр нашої рідної землі.

– Ви на цьому напрямку вже багато поранених вивезли?

– Буває по різному: іноді один поранений за день, а іноді – до десяти. Як легких, так і важких. В таких випадках три-чотири ходки робимо, щоб вивезти всіх. Після кожного виклику починає тіпати, бо говорять лише цифру, іноді кількість. Хоча часто передають невірну кількість. Бувало їдеш за одним, а там три. І не знаємо стан "300-го", тому завжди переживаю.

Точки передачі знаходяться біля позицій, тому коли під‘їжджали та чекали, не раз потрапляли під обстріли. Також бувало заїжджали на позиції та витягували з поля бою самі, бо медики роти не завжди встигають витягти всіх.

Забираємо поранених, я їм надаю допомогу, а потім передаю в більш безпечне місце, той самий шпиталь. І знову повертаємось на точку чергування, бо ніхто не знає, коли може бути наступний виклик.

– Ти бойовий медик штурмової бригади. Але, наскільки я розумію, медичні екіпажі допомагають не лише бригадам, за якими вони закріплені?

– Так, ми допомагаємо бійцям різних підрозділів. Часто вивозили цивільних, як би вони нас не любили. Ми ж медики, і не обираємо, кому допомагати. Бувають випадки, коли багато поранених, то доводиться виїжджати декількома екіпажами та ділити між собою поранених.

– Скільки найбільше поранених перевозили?

– В "бусік" ми вміщали п’ять людей, враховуючи трьох легкопоранених і двох важкопоранених. Максимум – сім людей, але надавати їм допомогу буде незручно. Тому ми намагаємось ділити кількість "300-х" з іншими екіпажами, щоб працювати та надавати допомогу, а не просто вивозити. Наприклад, в Ямполі масово вивозили людей. До нас тоді приїхало декілька інших екіпажів медиків, то ми розподілили між собою.

Взагалі, коли легкопоранені, ти більше не фізично їм допомагаєш, а морально. Люди налякані. Намагаємося їх відволікати. Я їм ставлю найдурніші питання, щоб вони хоча б якось відволіклись.

Ще часто буває, що коли ми приїжджаємо на точку, вантажимо пораненого, і водій швидко газує з місця, починаю летіти в край буса. Я так часто "літаю" по "бусіку" (посміхається, - авт.).

– Були випадки, що вивозили "двохсотих"?

– Ми вивезли багато "200-х". І тіла, і залишки від тіл. Я вивозила людину без низу, тільки руки та тулуб. Двічі вивозила людей без голови, окремо ноги, окремо руки. Бачила мозок у людини, бо її голова була пробита. Бачила серце, печінку. Кишки бачу стабільно. Але я звикла. Єдине, що нестерпно – запах. Ніколи його не забуду. Після виїздів я буваю дуже голодна, але жодне м’ясо, сало не можу їсти, аж нудить.

Також зараз через масовані обстріли ми не можемо заїхати на позиції та швидко вивезти. Тому часто дуже важкі просто не дотягують до момента евакуації та стають "200-ми". Це найважче. Знати, що людина чекає, але "арта" не дає можливості заїхати. І не можеш нічого з цим зробити.

– Те, що ти бачиш, важко назвати "нормальним". А враховуючи постійні активні бойові дії, робота в тебе, на жаль, завжди є. Що тобі дає сили жити і працювати в цих умовах?

– Я думаю, що навчилась трохи контролювати емоції. Почала ставитись до тіл як до тіл. Просто вимикаєш емоції та працюєш. Бо бачиш багато чого. Коли тільки вчилась на бойового медика, думала, що деякі травмування ніколи не побачу. Наприклад, перелом черепа, внутрішню кровотечу, коли поранений кашляє кров’ю, а потім каже, що болить живіть. Я пробую живіт, а він твердий. Велика ймовірність того, що він не виживе. Але я везу його в шпиталь.

Взагалі медикам не рекомендується запитувати, як там поранений. Щоб потім себе не картати, що не зміг врятувати. Але я дзвонила якось запитати за двох, і коли мені сказали, що вони живі, я відчувала глибоку радість. Наче феєрверк приємних емоцій в грудях. Це відчуття, коли ти зробив все, що міг. Байдуже навіть, що не думав про свою безпеку, але в результаті – вони живі.

– А як це, коли везеш живу людину, знаєш, що поранення дуже важке і постраждалий навряд чи виживе, але ти бачиш його ще живим?

– Важко усвідомлювати. Я розумію, що справа погана. Він каже, що не виживе, а я кажу: "Та все нормально буде!". Намагаюсь хоч якось підтримати. Бо ж і сама сподіваюсь.

– Те, що ти розповідаєш, це справді важка робота, постійний ризик та неймовірна втома. Заради чого це? Чому ти у свої 23 роки займаєшся не влаштуванням свого життя, а службою на фронті?

– Я просто хочу, щоб закінчилась війна. Мрію про мирне життя, щоб не боятись, що щось прилетить в батьківський будинок. Купити собі дім, влаштуватись на мирну роботу, робити вдома ремонт (посміхається, - ред.). Я б хотіла їздити на незаміноване море, бачити нашу гарну країну. І так сильно хочу, щоб все це закінчилось. Щоб заснути та не бачити всього того жаху. Навіть у снах.

Жити у вільній країні, яка розвивається і славиться своїми людьми по всьому світу. Але понад усе я не хочу, щоб цей жах переживала моя родина. І тому за це б віддала життя. Я не хочу вмирати, я хочу жити та боротись до кінця.

***

Ніби такі прості бажання, але як складно їх зараз реалізувати. Українські військові, коли одягають форму, стають одразу мішенню для ворога. Їхнє життя супроводжує постійний ризик. Але, як сказав один з бійців про Руслану, коли поруч є такі медики як вона, їм в бій йти легше. Та і нам поруч з нею було спокійніше.