Про мобілізацію до Держприкордонслужби, відновлення після поранення і мотивацію повернутись на фронт – розповідь військового Юрія Василенка для РБК-Україна.
Юрій Василенко – боєць 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого родом з Чернігова. До повномасштабної війни займався творчістю: виступав в театрі тіней, з яким об'їздив 20 країн світу. Ще деякий час працював фотографом. В першу добу російського вторгення вже стояв під чернігівським військкоматом, готуючись піти на фронт добровольцем. Попри отримане важке поранення, зараз чекає, коли знову повернеться в стрій.
Як боєць зміг витягнути тіло загиблого побратима, чим небезпечна була позиція 4:2 і як зараз захисник проходить реабілітацію – читайте нижче.
Ще на початку 2022 року Юрій з друзями домовилися, що в разі початку великої війни вони підуть на фронт разом. Продумували до деталей: якщо почнуться бойові дії, вони збирають речі й зустрічаються в чернігівському офісі, а далі вирішують куди йдуть. Ще 22 лютого Юрій з дружиною зібрали тривожні валізи, а 25-го поїхав з друзями в прикордонний загін, де його мобілізували.
При обстрілах Чернігова допомагали іншим підрозділам. Також вивозили поранених, коли поруч падали снаряди. Коли закінчилася блокада міста, їх відправили служити на кордон.
"Як тільки росіяни відійшли з Київщини, Чернігівщини і Сумщини, вони практично відразу почали обстрілювати прикордоння. Це вже потім почали проникати й диверсійно-розвідувальні групи, але обстріли велися вже фактично наступного дня після відведення військ ворога", – згадує захисник.
Під час війни всі, хто несе службу на кордоні незалежно від локації, так чи інакше виїздить і на саму лінію фронту. Коли була черга їхати Юрію, його відправили в район Мар'їнки на Донеччині.
Одного дня позиції захисників сильно обстрілювали. Всі військові сиділи у траншеях. За годину обстрілу тиша тривала лише з півхвилини. Коли обстріл закінчився, хлопці почали виходити і почули, що десь зверху пищить рація, яку відкинуло на землю ударною хвилею. Пішли її шукати, але знайшли, на жаль, не тільки її. Військові натрапили на тіло побратима. Знайшли також черевик: виявилося, що це відірвані ноги. Снаряд влучив чоловіку в область колін.
"Судячи з пошкоджень, смерть настала миттєво і він не страждав. Поруч пізніше я викопав перебитий навпіл автомат і пробитий осколком РПГ 7, – згадує Юрій, – Мабуть, перед загибеллю він з гранатометом зайняв позицію біля виходу, щоб зустрічати ворожу техніку. Дивно, що я не помітив його раніше. Можливо, мозок не був готовий таке бачити і просто проігнорував. Я повернувся до хлопців в нору і переказав побачене. У всіх закінчувалася дія адреналіну, у нас почали боліти голови, навалилася сильна психологічна і фізична втома. Захотілось спати. Але заснути в такій атмосфері я не міг, то просто сидів біля входу, слухав рацію і слідкував за тим, що відбувається навколо".
Юрій сидів і думав над тим, що побачив. Він не знав загиблого воїна, але в той момент згадав, що кілька його знайомих були безвісті зниклими. Уявляв, наскільки важко їхнім родинам, які до останнього не вірять, що їхній чоловік, син або батько загинув. Все одно впевнені, що людина жива, бо похорону ще не було. І тоді зрозумів, що цього чоловіка треба витягти. Поки думав, як це провернути, його друг Ігор якраз прокинувся і запропонував йому те саме – піти і витягти полеглего військового.
"Всі воїни мають повернутись додому. І тому ми пішли. Ігор стояв позаду на прикритті біля траншеї, а я лежачи поліз в поле", – каже Василенко.
Тіло невідомого захисника було сильно понівечене: лише одна рука, ніг не було зовсім. Весь в крові. Юрій довго тягнув його за ремінь. Потім став тягнути за руку – вона зламалася. Врешті вдвох з побратимом затягнули його за бруствер. В якийсь момент Юрій відчув різкий гострий укол в стегно. Виявилося, кістка загиблого вперлася йому в одяг: не поранила, але укол був доволі сильним.
"Поклали його на ноші і подумали: все, обов'язок виконано. Можливо, морально було трохи легше, бо я не був з ним знайомий. Хоча, звісно, незнайому мертву людину за руку до того я ніколи не тягав. Але я ж з самого початку розумів, куди йду. І це усвідомлення мене якось тримало", – згадує він.
Юрій часто чує, як героями називають всіх військових. Але вважає, що сам нічого героїчного не робив. "Щоб мене назвали героєм, треба мені вчинити справді щось героїчне, – додає військовий. – Але я нічого такого не зробив. Вже після повернення з фронту зустрівся з дружиною загиблого. Вона побачила одне з моїх інтерв'ю і здогадалася, що мова йде саме про її чоловіка. Сказав їй, що тіло в будь-якому разі на тому полі не залишили б: або забрали вже наказом, або в якийсь інший спосіб. Врешті є організації, які займаються вивезенням тіл. Просто так вийшло, що ми зробили це трохи раніше, бо опинилися в той час в тому місці. Ми ніколи не залишали жодного тіла. І жодного пораненого", – додає він.
Своїм позиціям, які утримують військові, вони часто дають назви. Деякі мають "імена" ще з 2014 року.
"Колись виявили, що десь поруч на узбіччі стояла спалена машина МАЗ. То так позицію і назвали. Інша, кажуть, хай буде Кузя – ніхто не розумів чому, але так називали місце вже не один рік. Назви переходили нам від інших хлопців, які там раніше дислокувалися. Майже всі позиції, де ми були біля Мар'їнки, – нараховують з десяток років", – каже Юрій.
Позиції на Вугледарському напрямку називали цифрами. Коли хлопці заїхали в нове місце, то чули від інших: "Дивіться, тільки не потрапте на позицію 4.2". Мовляв, там завжди стається щось недобре. Того ж вечора їм прийшло розпорядження: місце, куди треба було виїздити, виявилося саме тією позицією.
Захисників відправили на напрямок, де на той час не вистачало людей, бо було багато поранених. Задачею екіпажу на позиції 4:2 спершу було лише занести боєкомплект і повернутися. Але почалися сильні обстріли, тому вийти звідти швидко не вдалося. Після обстрілу встигли все ж дійти до точки евакуації, а потім дізнались, що там є поранені і потрібно повернутись та замінити їх.
"Відправили мене і ще одного чоловіка, йому було років за 60. Ми були дуже втомлені, ще тягнули рюкзаки по кілограмів тридцять. Вже біля самої позиції чоловік почав шукати, де вхід. Поруч всі позиції були заміновані, і той вхід був єдиним місцем, через який можна було пройти. Нас помітили і почали знову обстрілювати", – каже Юрій.
Він встиг присісти на коліна, відразу позаду стався сильний вибух. За звуком це був 152-міліметровий снаряд. Його відкинуло вперед на кілька метрів.
"Я заліз у воронку поруч і сидів там годину. Весь цей час мене намагалися добити. Наді мною висів дрон, який коригував вогонь. По мені працював міномет і ствольна артилерія. Мене майже повністю засипало землею. За весь інтенсивний обстріл в мене так нічого й не влучило. Мій побратим піднявся й отримав поранення в легеню. Винесли спершу його, а потім мене. Тоді я вперше відключився", – згадує захисник.
Юрій прийшов до тями, коли вже був без шолома і бронежилета: його під руки полем тягли двоє військових. Його донесли до найближчого бліндажа на сусідній позиції, там зупинили кровотечу і поставили крапельницю. Звідти донесли до точки евакуації, везли в БТРі, і далі на швидкій доправили в стабілізаційний пункт.
В шпиталі виявилося, що чоловік отримав поранення двох ніг і правої руки. В тілі застряг 81 уламок. Один з них вирвав частину кісток стопи, він втратив близько двох літрів крові.
Далі військового лікували в Дніпрі і в Києві. Зробили кілька складних операцій. Спершу кілька місяців він зовсім не міг ходити, а тепер пересувається з милицями. Через баротравму у Юрія впав зір: тепер ходить в окулярах. Але головне – що знову може ходити, каже він.
Зараз Юрій Василенко вдома в Чернігові, щотижня проходить реабілітаційні процедури. Почали розробляти праву ногу, яка сильно постраждала. Всі необхідні процедури проходить безкоштовно.
"Всіма силами лікарі повертають мене в стрій. За весь час з моменту поранення не заплатив за жодну процедуру ні копійки. Чув, що на цей рахунок бувають різні історії, але я жодного разу не стикався з жодними труднощами з доступом до лікування. Всі мої знайомі теж отримують реабілітацію безкоштовно. Важливо при цьому не загубити документи, які підтверджують, що поранення було отримане саме під час бойових дій. Наявність таких документів дає "зелене світло" на потрібні процедури", – зауважує Василенко.
Весь час після поранення Юрія підтримувала дружина Ольга. Спершу вони кілька місяців не бачилися, далі знаходився в різних шпиталях. З Ольгою вони познайомились під час Революції Гідності на Майдані Чернігова. Одружені 8 років.
"Коли лежав поранений, думав що все, це кінець. В думках з дружиною прощався. З часом мені потроху ставало краще, і вона всюди по лікарнях була зі мною поруч. Зараз жартує, що я став вже занадто багато ходити сам, то обіцяє ненароком підкинути мені в кишеню GPS. Коли дружина йде на роботу, намагаюся максимально довго гуляти, виходжу в місто за будь-якої можливості. Втомився бути вдома, на це пішло занадто багато часу", – каже співрозмовник.
Попри складне поранення, кілька операцій і те, що ходити тяжко й досі, Юрій вже хоче якнайшвидше повернутися на фронт. Невдовзі після поранення спершу думав, що реабілітація проходитиме швидше. Але зараз лікарі кажуть, що якісь прогнози можна робити буде тільки з часом. Бо поки невідомо, наприклад, до якої міри відновиться нога.
"Людський організм – не машина, де можна замінити деталь і вона поїде. В кожному випадку одужання йде по-різному. Зараз я не можу присісти, не можу стати на носок. Поки складно сказати, на яку посаду я можу претендувати. Але повернутися до служби однозначно хочу. Бо війна ще не закінчилася, а в мене все-таки є якийсь досвід і навички, тому хочу бути корисним. Більшість моїх друзів не були військовими раніше, але зараз вони теж готові захищати батьківщину", – каже прикордонник.
На тлі можливого посилення мобілізації в Україні Юрій Василенко вважає, що ми не в тій ситуації, коли когось треба запитувати, чи хоче він іти на фронт. Якщо ми хочемо не втратити країну.
"Наприклад, деякі ті, хто не хотіли спочатку йти захищати Україну, а зараз їх міста і села під окупацією, і їх тепер змушують йти воювати проти нас, – зауважує військовий, – Якщо допустити окупацію нових територій, це станеться й там. Під час війни треба самому прийти у військкомат, і вас ніхто тоді не буде ловити на вулиці, а ви не будете казати, що ваші права порушують. Війна – це не лише штурмовики. Є багато професій у війську, де потрібні люди: від водіїв до інженерів. Також треба замінити мотивованих людей на фронті, яким потрібен хоча б невеликий відпочинок. У мене багато знайомих вже два роки без ротації. Друг два роки під Бахмутом. Зараз не час, коли треба роздумувати, чи йти на війну".
Військовому, який отримав поранення і знаходиться на реабілітації, важливо бачити підтримку оточуючих. Юрій багато їздить по Чернігову на таксі. Практично всі водії намагаються вийти й відкрити йому двері. А в кафе часто хтось невідомий "ненароком" залишає тістечко до кави.
"Бачу, що всі навколо ставляться дуже добре. Якщо чесно, очікував чогось гіршого. Але стикаюся лише з позитивним ставленням. Нерідко люди на вулиці на знак поваги прикладають руку до серця, коли мене бачать. Колись наздогнала жіночка й хотіла дати дві цукерки. Відмовився і аргументував тим, що у мене були зайняті руки – йшов з милицями. Вона мовчки поклала мені цукерки в кишені, посміхнулася й пішла. Якщо ви йдете по вулиці і бачите військового – не соромтеся йому подякувати. Йому точно буде дуже приємно", – впевнений захисник.