Війна розділила українське суспільство на тих, хто воює і тих, хто в тилу, хто вимушено виїхав за кордон чи залишається під ракетними обстрілами в Україні, на тих, хто розважається і тих, хто це не схвалює. Але всі ми живемо під час війни.
Як українцям знайти порозуміння, поводитися із військовими та долати стреси, РБК-Україна розповів військовий психолог із групи інженерного забезпечення 67-ї ОМБ Андрій Козінчук.
– У чому полягає робота військового психолога на війні?
– Робота військового психолога ділиться на три етапи: до, під час і після бою. "До" – це підготовка, скрінінг, що роблять хлопці, які вони, звідки, який у них моральний стан. Вчимо їх, що таке стрес, наслідки, щоб вони не лякалися своїх реакцій. Щоб зрозуміти, з ким маємо справу, проводимо анкетування, дивимося, як дружать і реагують один на одного, бо їм потім треба буде разом іти у психотравмуючу подію.
Психолог, як правило, не штурмує посадки. "Під час" працюємо з тими, хто вибув – тобто, у кого страх, оціпеніння, тобто гостра реакція або повністю відсутня реакція. Дивимося, як реагують люди на втрату, на поранення.
Потім йде відновлення, коли вже все закінчилося, нас кудись вивели. Ми проводимо груповий аналіз проведених дій. Його завжди проводять, але він може бути трохи емоційний. Там питають, що бачив, що відчував і що робив. Таким чином боєць учить свій мозок аналізувати неемоційно.
Також є відновлення. По суті просто відпочинок. І можна багато митися, багато спати, але все рівно ти ходиш зі зброєю, в наряди, чергуєш, охороняєш, ти залишаєшся військовим. Частина йде у відпустку, частина повертається.
Підготовка може бути від двох тижнів до двох місяців, є такі бригади, що й до півроку, бій – десь від 8 місяців до року, і відновлення потім десь місяць. Але вже знаю дві такі бригади, які зранку вивели і вночі знов бій, бо фронт "порвався".
– Ви нещодавно виписалися із госпіталю у Києві. Наскільки великий контраст відносно мирного міста із прифронтовими зонами? Що вражає тих, хто приїжджає на лікування чи у відпустку?
– Офіційний мій статус – "відпустка по лікуванню", лікувався чотири місяці. Щодо контрасту, я не репрезентативна публіка, бо знав куди йшов: мені треба, щоб були хлопці у білих кедах з красивими татуюваннями, жінки у різнокольорових колготках, дуже смачні ресторани і машини, які не їздять по бездоріжжю. Я скучив за цим всім, я в заторах постояв – клас!
Хлопцям трохи складно. Наприклад, недавно було обговорення з приводу Гринкевича і Соні Морозюк. Я питаю у хлопців: "Як ви, слідкуєте?", а вони: "Хто це, що це?". У них є інтернет, вони всі сидять у тік-токах – і це взагалі повз пройшло. Тобто, у них абсолютно інша риторика стоїть.
І є такі очікування, що герой війни повернувся і тут тил працює на фронт. Це, до речі, правда, але як це має виглядати: всі у формі крокують чи що? Всі бідні, з дірявими пакетиками АТБ? І їм чогось бракує.
Ми проводимо роботу до відпустки. Кажу: "Скажіть свої очікування". "Я поїду – там все буде видно". Кажу: "Плануємо перший день, другий. Моделюємо ситуацію: ти приходиш до родичів, сидить стіл такий і тобі йдуть запитання: "Що не вийшло із контрнаступом?", "А це правда, що ти сто тисяч заробляєш?", "А чого ти мамі нічого не пересилаєш, я з нею говорила?", "А у тебе член ще не відбили, ти був контуженим?", "Ти наче поправився – не так уже там і погано".
Питаю: "Ну що, як реакції, синок?". "Я їм морду всім порозбиваю". Кажу: "Кримінальна стаття, все, ти сто років тюрми отримуєш". "Або ти йдеш у кафе з гарною жінкою і там бачиш красивих мужчин у білих кедах із гарними татуюваннями, які за столиком обговорюють, як треба воювати по-справжньому, а ти п'яний". Ми намагаємося моделювати, і все зводиться до того, що "я їм зараз морди понабиваю". То ти не герой війни, ти прийшов героєм, а підеш у тюрму. Тому їх тригерить менше, ніж мало би.
Є така модна тема – військовий адвокат. Вони розібралися у військовому законодавстві і вирішують питання, як кому звільнитися. Я бачив може чотири таких бійця, які намагалися звільнитися, поки були на лікуванні: оформити якийсь пакет документів, що у нього мама потребує догляду, наприклад, або через його стан здоров'я.
Хоча хтозна. Може, й дійсно погано зі здоров'ям. От ми набирали "дітей" нових і порівняли з минулим роком. Мотивація тоді – 85% добровільно пішли у військкомат, їм виписали мобілізацію. Зараз – нуль, всі, кому вручили повістку. І стан здоров'я взагалі – сердечники, судинники, спини хворі. А це ж на якості війни відображається. Питання не в тому, що ми всі Ремби і посадки штурмуємо, навіть витривалість якась має бути, комусь в наряд, комусь треба лазити під техніку при мінусовій чи нульовій температурі.
Але ці спроби звільнитися мене вразили, бо у моєму підрозділі такого немає. Я в "бульбашці" живу. Я воював у 14-му році і з того часу у мене з'явилася тусовка таких пацанів. Я не можу сказати, що ми всюди у вишиванках ходимо і Івана Франка на пам'ять цитуємо, але у нас не було питань "підемо-не підемо", коли буде повномасшбна – вони всі пішли. І зараз ми скиглимо постійно: "Ой, хочу перевестись в інший підрозділ", але ніхто не скиглить, що треба це все кинути, їхати на Тенерифе, знаходити собі мулатку, називати її Оксана і жити прекрасне життя.
Тому мені це так. Я їх не звинувачую, мені сумно – вони ж не від хорошого життя хочуть це зробити, були якісь проблеми, десь дискомунікація з командиром, десь дружина в Польщі знайшла Франческо, і йому сумно, або "ненароджений воювати" потрапив на війну.
– Нещодавно обговорювали зміни до закону про мобілізацію і частина чоловіків почали панікувати. Як це сприймається тими, хто воює?
– Це не обговорюється. Мене виписали і я поїхав у відпустку до своїх – у курилці посидіти, послухати, про що люди говорять. Їм взагалі все одно. Правда, дехто з військових думає, що наберуть зараз пів мільйона людей, міцних козаків, і вони нас всіх замінять. Кажу ні, вони нас доповнять. Дембеля не буде, просто буде ротація. Але їх набрати треба – це півроку. А потім півроку підготувати. Привіт, 2025 рік – вижити ще якось треба. Хлопці більше переживають, що ми менше стали стріляти артилерійським вогнем.
Не подобається сама постановка питань в обговореннях кандидатів на військову службу: "немає зброї", "м'ясні" бригади (це ті, куди відправляють "гарматним м'ясом"), "відправлять без броніка" – зі списом, мабуть, "я чув, що відправляють без підготовки". Ми, виходить, "вегетаріанська" бригада, бо у нас все добре, хоча втрати теж є. Ну бісить просто. Всі зляться не на ворога, а на ЦТК, бо забирають в армію.
Я провів стрім про мобілізацію. Те, що мені в коментарях написали – "Хай воюють професіонали", "Це задача Збройних сил" – мене взагалі вбило. А Збройні сили з кого складаються? Нас все життя готували чи що?
Є ряд питань до держави – можна встановити термін служби, бо потрібна якась конкретика. Нам теж хочеться дізнатися, скільки ще, коли я зможу одягнути червоні кросівки. Плюс цивільні також не розуміють, що їх чекає після призову. Таке враження, що у військкоматі стоїть портал в посадку: призовника там одягають у "піксель", дають "мосінку" (гвинтівку, – ред.), а у його товариша три патрона, і він у посадку на Донбас іде. А що після того: я піду в моряки, в ППОшники, буду літати на F-16, бо я на фейсбуці читав, що їх скоро привезуть, чи я буду на Абрамсі їздити, чи я буду в піхоті? І було би непогано пояснити, які критерії відбору, кого куди беруть. Вони цього не знають, комунікація мені страшенно не подобається.
– У суспільстві наростає непорозуміння між тими, хто воює і хто ні. Як подолати це розділення?
– По-перше, це нормально. Коли у нас було об'єднане суспільство? 24 лютого 2022 року і тижні два ми трималися разом. Місяць війни ми були дуже класні, об'єднані.
Як тільки Збройні сили локалізували противника в одному місці, у нас зразу стала "зона небезпеки" і "безпечна зона". Поясню чому: тут, де зона небезпеки, зона виживання – людина мислить більше лімбічною системою, треба вижити і вона емоційно, інстинктивно робить якісь круті штуки. Тут, де безпечна зона, треба ходити на роботу, платити податки, вдягатися, аби подобатися, хоча би собі. У військового немає такого: "Сьогодні понеділок, що я одягну?". Він зі спальника вилазить, шкарпетки одягає і побіг.
Це дві різні категорії за роботою головного мозку. Це не погано і не добре, це сепарованість. Як їх об'єднати зараз? Треба окупантам сказати: "Давай до Ужгорода і назад, тільки нікого не вбивайте". Я не хочу такого варіанту. Наразі це пояснення, чому так. Це два різних суспільства. Не може людина, яка постійно у багні, кожну секунду знає, що може бути приліт, жити з таким самим розкладом, що "у мене флет-вайт пересолений і капучіно сплутали з гарбузовим лате".
– Чи є шанси, що після війни ці дві частини суспільства знайдуть спільну мову?
– Звичайно. У всіх збройних конфліктах після повернення з війни йде період: ейфорія, розчарування, агресія, депресія, прийняття. На ейфорії ніхто не зупиняється. Може хтось на розчаруванні зупиниться і всю дорогу "зрада", хтось на агресії – штурмувати магазини з випивкою. Якщо задача відпустки відновити сили, а не розслабитися, то після війни треба імплементуватися у соціум.
Бо є ідея, що соціум має нас зрозуміти. Ні. Ось соціум, а ось військові – наша задача посередині зустрітися. Потиснути руки і сказати, ми любимо один одного, давайте жити разом. Але це довгий процес – і там різні будуть люди, сплеск суїцидів, розчарувань, хтось піде у віру, хтось навпаки атеїстом стане, сім'ї будуть рушитись і навпаки возз'єднуватися. Мені би дуже хотілося, щоби у державі була політика і система того, що нам робити далі. Бо у нас дуже багато класних спеціалістів – психологів, психіатрів, соціологів, священиків – а системи немає.
– Держава має таку систему створити?
– Не обов'язково. Мені подобається система у Данії – там багато тих, хто воював в Іраку. Коли вони повернулися, держава визнала, що не справляється. Тоді долучилися громадські організації, держава їх частково фінансує, контролює, допомагає, сприяє.
Американці порахували, що інвестиції у ментальне здоров'я ветеранів окуповуються ледь не в 10 разів. Якщо ветеран має нормальне ментальне здоров'я, він іде на роботу. Задача американців – зробити так, щоб він ходив на роботу і витрачав зароблені гроші. І вони сказали: а давайте любити ветерана, фільми знімати.
– Наші військові чекають якоїсь особливої реакції, коли повертаються?
– Так – і не зізнаються. Як реагувати? А ніяк. Тут більше чого не має бути. Буває, що військовий іде не з рюкзаком, а з якоюсь маленькою сумочкою. Він заходить на заправку – і всі цивільні чоловіки зникають, бо на воєнкома схожий. Деякі люди побоюються, ніхто не каже цього, але військові відчувають це. Люди після психотравмуючих подій володіють дуже високою чутливістю дзеркальних нейронів і відчувають страх, брехню, бо це шлях до виживання. І от цього не хотілося б бачити – що нас бояться або зневажливо ставляться до нашого вибору, це дуже сильно зачіпає.
Фото: "Військових зачіпає, якщо їх бояться" (gettyimages.com)
Бо у кожного були свої причини. Більшість скаже, що треба захищати країну. А насправді хтось "звалив" від жінки, у когось із бізнесом погано, хтось хотів щось довести собі, хтось хотів заробити грошей – бо, нічого собі – 28 500. Де такі гроші платять у селі Вербляни Львівської області?
Ця тяжке рішення. Мені хтось пояснював, що краще втонути у Тисі, ніж терпіти знущання у Збройних силах. Я питаю: "Ти був у Збройних силах?". "Ні, я чув". Я глибоко переконаний, що в більшості випадків люди йшли через себе, хоч кажуть: я пішов сина захистити, дочку, але глибинно це було через себе.
– Чи всі бояться, коли отримують повістку? Бо ніхто до такого з дитинства не готувався. Чи готують психологічно у навчальних центрах?
– Ні, але я поясню, чому. Всі отримують стрес – бо нічого не знають, бояться невідомості. І цей образ в голові дуже страшний. Найстрашніше, що у мене було на війні – це шлях до війни, бо незрозуміло було нічого. Там тобі конкретно холодно, голодно, на тебе матюкаються, говорять неприємними словами. Там не страх, а дискомфорт.
У навчальному центрі готують до війни "опосередковано", бо там так "задовбують", все розписано, підйом, біг, наряди, форма натерла, що є одна мрія – посидіти на табуретці. Телефони здавати треба, немає часу боятися посадки.
Приходить до нас немотивований боєць. Ми проводимо першу розмову, як справи, звідки. Дізнаємося про нього якісь базові речі і заодно його мотивацію. Питаємо, чому не пішов 2014 року чи 24 лютого. І показуємо: це укриття, сюди біжимо, коли стріляють, там – туалет, там – душ, там – кухар з кухнею, а це твій командир. І тиждень бійця ніхто не чіпає. Він іде на якісь заходи, може дивитися. У процесі він може "прибитися" до якоїсь соціальної групи чи спеціальності. Через тиждень знову спілкуємося. Нам не треба, щоб він був суперштурмовиком, нам треба, щоб він визначився, які його навики нам підійдуть. Бо армія – це не тільки стріляти.
– Існує думка, що українці – історично воїни, тому на війні це розкривається.
– Генетична пам'ять – це "карта пам'яті" з попередніх поколінь. Цей ген активізується тоді, коли він потрібен. Людина, заходячи у стан жорсткого дистресу, отримуючи нові навики, віднаходить це у себе. Зараз в армії усі – інтелігенція, інтелектуали, робочий клас, духовенство. Це не всіх історія, але відносно багатьох. Як психолог я це пов'язую не історично з козаками, а біологічно. По генетичному коду є така штука, що ми нащадки козаків, варягів. Особливо серед тих, хто сходив на війну, є дві стадії: на війні "як я хочу додому" і вдома "швидше б уже на війну", третього не дано.
На війні людина отримує найяскравіші емоції у світі – не плутати із найкращими. Тобто радість, злість, туга, огида – найвищого рівня. Ти ніколи себе так живою людиною не відчував, як там. І це було неприємно, але ти відчував щось. Ніхто так не відчуває життя, як той, хто відчуває подих "кістлявої".
Ті, що пройшли війну, потім освідчуються у коханні колишнім однокласницям, бо колись не змогли, купують речі, які не могли собі дозволити, розлучаються або кажуть своїй дитині, що пишаються нею, приймають рішення. Це минає. Як тільки ти приходиш у безпеку, адаптуєшся, тобі знов хочеться заробляти гроші, мати айфон, розбиратися у чомусь, мати своє комьюніті.
– Через війну розпадаються чимало сімей. Наскільки це зараз серйозна проблема? Які шлюби варто рятувати, а які – ні?
– Це не проблема. Проблема, коли ти у шлюбі, але токсичному, чоловік б'є, жінка зраджує, але ви сім'я, бо що люди скажуть – оце біда. А що таке хороше розлучення – це коли розлучилася пара і обоє стали щасливі. Стосунки – це коли партнер дає ресурс і енергію. Для нас важливо не зберегти сім'ю, а зберегти особистість, бо у нас дуже багато насилля домашнього, сталкінгу (коли чоловік питає, де ти є, контроль присутності).
Хвиля розлучень зараз – тому що була хвиля одружень у перші три місяці війни, "я покохала його на лінії вогню". Не можна сходитися в парі при психотравмуючих подіях. 94% вірогідності, що вона розпадеться у безпеці. Якщо людина у небезпеці і не може втекти, то шукає, з ким об'єднатися. Найлегше це зробити, вступивши у шлюб.
Але я бачив кілька шлюбів волонтерок і військових, а яких дивлюся і хочеться плакати від щастя, я їм просто заздрю по-людськи, наскільки у них гарно складається. Було б круто, щоб людина була здатна до любові, а не тільки до зброї, крові, неньки-держави.
Нещодавно спілкувався із крутими бійцями, говорили про війну, Бахмут, Авдіївку. А потім перейшли до емоційних історій. Один каже: "Мені по ночам так одиноко буває". Кажу: "Нарешті правда пішла, і це нормально". Але стали настільки стали зашкарублими, що вже треба вчитися цьому, особливо з нормальними цивільними жінками і дівчатами.
Фото: Військовий з родиною (gettyimages.com)
– Чи треба мобілізувати жінок, чи дасть це очікуваний результат?
– Моя особиста думка – нам потрібні не дівчата, нам потрібні висококваліфіковані фахівці. Якщо дівчина приходить працювати бухгалтеркою у ЗСУ – ласкаво просимо. Але якщо є художниця, яка вчиться штурмувати посадки – вона має на це право, але тут питання в ефективності. Якщо вийдемо за рамки етики, я за ефективність. Я бачив дуже крутих дівчат-менеджерок, снайперок, медикинь, командира самохідної гармати – як боженька справлялась.
Але мобілізація – це примус. Давайте ми поборемо сексизм, ейджизм, фетшеймінг і створимо умови, щоб вони самі йшли на контракт. Я не бачу, що ми виграємо війну завдяки тому, що призвемо сто тисяч валькірій і їх усіх кинемо в бій. Я задавав це питання жінкам не військовим – вони сумніваються, в тому, що вони зможуть виконувати завдання на гідному рівні.
– Як цивільним варто спілкуватись з військовими, що треба розуміти про сприйняття тих, хто був на фронті? Які теми – табу?
– З приводу табу – ніякої жалості. Навіть якщо у людини ноги немає, жалість не робить людину сильнішою. Не треба кепкувати з нього, але й "бідний-нещасний, війну пережив" – це не окей. Не задавайте питань, відповідь на які ви не готові почути: "Що було саме страшне на війні", "Розкажи, чого ти боявся", "Скільки ти вбивав". Не варто задавати провокаційних питань: "Нащо ти йшов на цю війну, яку придумав хтось там з Путіним" – це трохи обезцінює бійця.
Можна говорити про свої відчуття: "Я пишаюся тобою", "Ти крутий, бо ти пішов, а мені страшно". Можете казати, наскільки вам приємно спілкуватися. Але якщо людина має особливість – без ноги – йде і впав. Коли ви підбігаєте до нього, спитайте у нього дозволу йому допомогти, але піднімати його – ні. Ну і стримуйте свої емоції, бо дивитися на відсутність руки – це недоречно.
Якщо хочете заплатити на касі, як це робити правильно: "Привіт. Я дуже хочу за тебе заплатити, дозволь мені". І тоді вам треба поважати його "ні" або "так". За мене якось заплатили у кафе інкогніто, і мені було приємно. Але це дуже не окей, якщо ви показуєте, що ви кращий, бо можете заплатити, сильніший, бо можете підняти, маєте більше досвіду, бо можете розказати, як треба було воювати на контрнаступі. Давати поради, критикувати, підвищувати голос – це недобре. Але якщо військовий порушує ваші кордони, кричить, лізе, робить якісь жарти – це не окей.
Військовому може бути страшно від звуків, може впасти і прикритися – це нормально, завдяки цій реакції він вижив на війні. Важливо підійти, спитати, чи можна допомогти.
Фото: "Не задавайте військовим питань, відповідь на які ви не готові почути" (gettyimages.com)
Після війни можуть проявитися певні якості людини – як погані, так і хороші. Можуть з'явитися фобії, агресія до себе, величезне почуття провини за те, що вижив, а побратими – ні. "Я не достойний жити" – отруює себе алкоголем, поганим відношенням до себе і світу, це суїцид на роки.
Для суспільства порада: якщо ви на конфлікт відповідаєте агресією, ви не зупиняєте конфлікт. Це не означає, що треба терпіти, якщо щось сталося, але нам треба навчитися виражати невдоволення ненасильницьким шляхом, з повагою. Можна сказати: "Я перепрошую, ви робите так, а мені незручно".
– Суспільство розділилося ще на тих, хто виїхав як біженці, і на тих, хто залишається в Україні. Які є між ними непорозуміння і як їх долати?
– Зі свого досвіду скажу, хто ці люди, які не повертаються – це ті, кому тут було дуже погано. У мене є знайома, тут була студенткою. Вона гарно вчилася, не пила з усіма і через це її піддавали булінгу. Вона поїхала в іншу країну, навчається і не п'є – і всі кажуть "Яка ти молодець", мову з нуля за півроку вивчила. Каже: "Мені страшно повертатися". Всі, кому тут було добре якимось чином, повертаються. Чи треба нам здійснювати насилля над тими людьми, яким там добре, щоб вони поверталися? Ні, треба тут створювати умови, щоб вони повернулися. Але там залишається культурний код, вони теж за чимось сумують.
Буває, що чоловіки воюють, а жінки як біженки за кордоном – і зустрічають там Франческо. Більшість розлучень саме так відбуваються.
Я вірю, що люди, які тут залишилися, можуть створити економічне чудо. Чи допоможе примусове повернення біженців виграти війну – я не впевнений. Який толк із них – особливо з чоловіків. У моєму підрозділі є до десяти бійців, які повернулися з-за кордону, де працювали далекобійниками, інженерами.
Я хочу, щоб ми в армію проводили кастинг. Питання в тому, що ми робимо для мотивації. Покажіть, що це найкраща робота в світі, що це краса, гордість нації. Що якщо тебе ранять, у тебе буде стальна рука гарна, вб'ють – твоя мама і дружина будуть забезпечені, ти впишеш своїм корявим почерком своє ім'я в історію України.
– Війна триває і психологічний фон нелегкий. Які можете дати поради, як долати стреси, виснаження і відчуття безнадії через війну?
– Стрес треба любити, бо його задача підготувати до більшого стресу. Його не можна ігнорувати. Тобто нам треба мати ресурс. Навіть якщо ви не на війні, у мирному місті, але також живете під час війни, вам треба бути дисциплінованими. Намагатися лягати спати, прокидатися, їсти в той самий час, за годину до сну та після не користуватися мобільними телефонами. Ви побачите, що у вас дуже багато енергії. Приділяйте собі час – не лише поспати, поїсти і в душ сходити. Щось для себе зробити, не для сім'ї – книжку почитати, погуляти.
Бо цю енергію, ресурс нам треба використати для держави. А ми не заряджаємо "мобільний телефон" і хочемо щось зробити. Ти не зможеш бути в ресурсі, переживати нормально стрес, якщо ти не ставиш себе "на зарядку".
Коли ти в стресі, ти приймаєш емоційне рішення. Для того, щоб приймати раціональні рішення, треба раціонально мислити, а це не може бути в стресі. Стрес нормальний, коли ви трохи попереживали і вертаєтесь до функціональності: платите податки, піклуєтесь про себе, маєте комунікацію із соціумом, маєте роботу, бо ви її шукаєте, і навчання, бо ви його шукаєте. А коли ви не можете щось робити, сил не вистачає ні на що, робота байдужа, стосунки ламаються – тоді час йти до фахівця з ментального здоров'я, до психотерапевта.
Фото: Навіть у мирному місті треба бути дисциплінованими і дбати про відпочинок (РБК-Україна/Віталій Носач)
– Чи можна ходити на вечірки, на концерти, в ресторани під час війни?
– Якщо це частина вашого ресурсу, ходити можна на той відпочинок, який вас відновлює. Ви їдете за кордон на море, п'єте просекко і всю ніч танцюєте на дискотеці, бо в Італії немає комендантської години. Відновилися, відчули, що знов багато енергії – і йдете знов воюєте війну, волонтерите.
Відпочинок – це не заслуга, це і є "зарядка мобільного телефону", просто у кожного свій "вхід". "Не на часі", "гроші краще задонать" – тут я не згоден. Якщо ти відновишся, зможеш набагато більше заробити. Відпочинок – це не подарунок. Це зобов'язання. Це як зламати ногу і на другий день піти, бо треба працювати, а травматолог каже, що два тижні має бути зафіксовано. Тут те саме, треба відновитися.
Але мають бути рамки – танцювати на кладовищі чи запрошувати вдову з собою на дискотеку – це поза рамками. Просити напитися ветерана, який поїхав зі мною – це поза рамками. Тобто тут треба поважати кордони інших. Я із задоволенням би поїхав в Італію, випив якийсь алкоголь, з'їздив на море. І повернувся би щасливий.
Є хибна штука, що зроблю багато що після війни: запишусь у тренажерний зал, куплю сукню. Нема чого чекати "після війни" – уже зараз можна це робити. Війна – це не смерть всього суспільства. Солдатам в окопах все одно, що хтось собі у чомусь відмовляє чи розважається.
Хтось не схвалює чи засуджує? Коли у людини немає сил змінити себе, вона проектує це на суспільство і пробує ним проманіпулювати. Я своїх хлопців запитую: як ви на це реагуєте? Ніяк не реагують. Приїхали до мене у Київ, я їх повів у прекрасні місця, їм дуже сподобалося, але сказали, що самі ніколи у житті би не пішли. Бо це не їхнє соціальне коло, але я в їхні генделики пішов би.