"Відчуваю провину, бо я в безпеці". Як діти долають психологічні виклики війни

Зміст:

• Почути свої емоції: як подолати тривогу
• Втрачання орієнтирів майбутнього
• Зміни в дітях після онлайн-допомоги
• Як працює безкоштовна психологічна лінія онлайн

У 2014 році Ксенія Журба виїжджала зі Слов’янська у безпечну частину України до родичів, а після деокупації міста повернулася. У 2022-му їй довелося залишати дім вдруге.

"Усі ці роки ми постійно чули, що рано чи пізно росіяни повернуться", – каже психологиня. Нині Ксенія з двома дітьми живе у Німеччині і працює на онлайн-лінії психологічної допомоги.

"Дітей може хвилювати, що вони, перебуваючи у безпеці, не переживають того ж, що інші – ті, хто чує обстріли або іншим чином має загрозу від війни. Для них це ніби покинути тих, хто залишився під обстрілами. У таких випадках кажу: звісно, шкода, що є ті, які залишаються в небезпеці. Але важливо, щоб якомога більше людей перебувало у безпеці", – розповідає вона.

Почути свої емоції: як подолати тривогу

На початку евакуації родина Ксенії не мала чіткого плану – куди і як надовго їхати. Хотіли просто дістатися до кордону, у більш безпечні райони. Але навіть тоді робота психологині не припинялася. Ксенія допомагала онлайн іншим у готелі, в коридорах, між поверхами – скрізь, де могла.

"З професійної точки зору можна почути: для розмови має бути окреме приміщення, де можна усамітнитись. Тоді все це не діяло. Люди дзвонили і з бомбосховищ, і під час обстрілів. Хтось сидів у цей час у ванній кімнаті", – згадує вона.

Сама фахівець весь час була на зв’язку і казала їм: "не важливо, де ви зараз, головне – щоб ми могли поговорити".

"Найчастіше люди просто потребували бути прийнятими, почутими в емоціях, які тоді проживали. Ми пропрацьовували з ними стабілізаційні техніки: є спеціальні дихальні вправи, які сприяють заспокоєнню та заземленню", – каже співрозмовниця.

Через війну діти переживають безліч психогічних викликів (Getty Images)

Наприклад, це глибоке вдихання через ніс і видихання через рот – так задіюється діафрагма. Або ж техніка "4-7-8": треба повільно вдихнути, порахувавши до чотирьох, видихнути, порахувавши до семи, і затримати дихання на 8 секунд. Ця техніка може допомогти при нападах паніки або безсонні.

Ксенія згадує, що на початку повномасштабної війни багато людей мали гостру реакцію на стрес, яка могла проявлятись фізично – коли людину "трусить" або починаються складнощі у мовленні. Це природня реакція, при якій можуть допомогти ті ж техніки стабілізації. Зараз таких станів менше – психіка адаптується до нових умов.

Втрачання орієнтирів майбутнього

Серед тих, кому Ксенія допомагає, вона дедалі більше помічає тих, хто має накопичений стрес: у людей вичерпуються внутрішні ресурси і з’являється хворобливість, напруга, агресія, апатія, тривога за майбутнє.

Багато людей починає усвідомлювати, що їхні сподівання про швидке повернення додому не справдилися – минуло вже три роки повномасштабної війни. Вони втрачають орієнтири у майбутньому – можливість, на яку чекали, стає дедалі більш невизначеною.

Водночас тепер українцям, які опинилися за кордоном, треба глибше адаптовуватися у нових місцях та колективах – підсвідомо, можливо, робити їм цього не хотілося саме через бажання швидше повернутися додому.

"Останнім часом помічаю також більше звернень від релігійних людей. Якщо раніше більше панувало переконання, що лише "духовенство допоможе", то зараз віруючі розмежовують свої запити, обирають психологію на додаток до духовної підтримки, яку можуть отримувати – це цікава тенденція", – наводить вона приклад.

Також серед популярних запитів – люди можуть не розуміти власних реакцій.

"Здавалося б, скільки всього вже про це написано – про реакції на стрес, які вони можуть бути – все одно з цим ще треба працювати, – зауважує психологиня, – Люди можуть лякатися, не розуміти себе. Росіяни продовжують руйнувати міста, з цим пов’язані не менш складні емоції, ніж на початку повномасштабної війни. Ще вчора чиєсь житло було ціле і люди вірили, що повернуться – а сьогодні його немає, немає куди повертатися".

Вимушена міграція змінюж відчуття дому – вони перебувають у новому місці, але не мають відчуття стабільності (Getty Images)

Також багато українських дітей продовжують вчитися у двох школах одночасно – українській і місцевій, "тягнуть" дві програми одночасно, одна з яких – іноземною мовою. При цьому діти перебувають у постійній невизначеності: не знають, коли вдасться повернутися в Україну, аби вступити в університет – і чи це буде можливим, навіщо їм дві школи.

Іноді підлітки наважуються повертатися додому самостійно для навчання у вишах, коли решта родини лишається в евакуації. Але і це непросто для них:

"Діти перебувають вдома, але не мають відчуття дому. Бо воно пов’язане з родиною, якої немає поруч", – відзначає фахівчиня.

Українські діти за кордоном часто сумують і тужать за домом, розповідає Ксенія. Їм складно адаптуватися у нових середовищах і колективах, іноді вони відчувають, що не можуть досягти таких же результатів у навчанні, як удома, через мовний бар’єр.

Ксенія радить батькам говорити із ними про право на смуток та інші негативні емоції, пов’язані з евакуацією. Також важливо намагатися відновити буденність, стабільний розклад і наповненість дня – і вже тоді поступово пробувати щось нове у новому для дитини місті чи країні.

Навіть її 5-річний син, який на момент евакуації був малюком, пам’ятає, які іграшки лишилися вдома, у Слов’янську.

"Крокодил, конструктор, лего… Він пам’ятає, хто і що йому подарував, і час від часу питає: а вони там ще є?. Іноді починає спогади зі слів: “Коли я був маленьким в Україні…", – каже психологиня.

І додає: іноді дорослі думають, що якщо дитина під час травматичних подій, обстрілів, евакуації тощо була маленькою, то менше про них пам’ятатиме, і переживатиме цей досвід легше.

Але з особистого досвіду свого сина Ксенія знає, що це не завжди так. Вона пояснює: те, що він пам’ятає про свої іграшки, про життя в Україні – це його ступінь проживання втрати.

Він, можливо, не може усвідомити вповні втрату дому, але від цього його емоції не стають менш важливими чи простішими: "Коли син питає мене про це, я кажу, що його іграшки досі там. Ми не знаємо, скільки вони самотньо лежатимуть у замкненій квартирі, але якщо буде можливість їх забрати – ми це зробимо".

16-річна донька Ксенії досі прагне повернутися в Україну. Нещодавно вона разом з друзями знайшла колишніх однокласників та зробила з ними онлайн-зустріч.

Спогади про довоєнне життя в Україні стають для них важливими та часто болісними (Getty Images)

Зміни в дітях після онлайн-допомоги

Зміни у дітей, які з’являються після роботи з психологом, можуть бути на позір невеликими, але вони важливі. Хтось почав спати сам, хтось перестав тремтіти під час тривоги, менше плаче. Хтось почав обійматися, дає взяти себе за руку; вперше самостійно йде до школи чи навпаки – залишається сам удома, поки дорослі йдуть у магазин.

Часто дорослі говорять, що дитина стала більше ділитися тим, що відбувається у неї в житті. Одна з маленьких клієнток Ксенії, Ірма, сказала психологині про це так: "Ти передаєш мені свої знання".

"Загалом діти починають більше комунікувати, розпитувати, розповідати про себе, – додає психологиня. – Більше говорять про свої потреби, звертаються з проханнями. Важливо, коли діти приходять до цієї цінності – відчувати когось поряд, проводити час із близькими. Коли замість комп’ютерних ігор обирають, наприклад, настолки, і просять дорослих пограти разом".

Діти, яким фахівчиня допомагала впоратися з почуттям провини через перебування у безпеці, намагалися допомагати Україні – донатили кишенькові гроші, робили окопні свічки для військових:

"Активність підлітків і дітей мене вражала. Їм не страшно взяти зброю до рук, але страшно втратити того, хто буде в цей момент поряд. І ці тенденції продовжуються. Зараз ми багато говоримо про те, що на фронті гинуть найкращі, цвіт нації. Але та молодь, яка підростає зараз – вона така ж. Ці поклики є і в молодшому поколінні", – ділиться Ксенія.

Як працює безкоштовна психологічна лінія онлайн

Люди звертається по психологічну допомогу до за номером 0800 210 106 з України або у месенджерах за номером +380991985795 – з-за кордону. Далі запити надходять у спеціальну CRM-систему.

До психологів онлайн-лінії потрапляють запити, погоджені адміністративною командою, а далі вони розподіляють їх між собою відповідно до власної спеціалізації та досвіду. Ксенія обирає серед запитів ті, з якими буде працювати. Після цього узгоджує з людьми час.

"Часто у нас можуть бути різні часові пояси, – розповідає психологиня. – Я не можу стежити за кожним, тому ми завжди призначаємо зустрічі за українським часом. І це своєрідний символічний момент прив’язки до України, до відчуття себе українцем".