"У Києві війна закінчилась". Історія волонтера про вигорання, фронт та втому від війни
Журналіст та засновниця волонтерської організації VATRA Анастасія Рокитна по дорозі з Донбасу записала розмову з волонтером Андрієм Бобровським, який з перших днів широкомасштабного вторгнення допомагає з евакуацією цивільних та забезпеченням військових на фронті.
Їдемо по Донеччині, оминаючи ями на дорозі. Дощова погода додає східно-військового колориту. Навколо бруд, розбиті після прильотів будівлі та військова техніка. За кермом автомобіля Андрій Бобровський, який до повномасштабного займався медіааналітикою, був головою комітету протидії незаконним забудовам в Києві, а тепер роз’їжджає по вулицях східного регіону.
Одразу з початком повномасштабної війни почав допомагати армії та взяв на себе логістичні задачі. Себе називає "комбатантом", але для українського суспільства ближче статус "військовий волонтер". Про війну в Україні, дві реальності та волонтерське вигорання він розповів РБК-Україна. Далі – пряма мова.
Про військове волонтерство
24 лютого. Перша половина дня була в намаганні зрозуміти, куди бігти та що робити. Я вивіз свою родину в Черкаську область і близько опівночі повернувся назад до Києва. Пам’ятаю ці величезні кілометри авто, які стояли на виїзд з Києва. Я тоді пробував пробратись до столиці.
Від самого початку допомагав формувати блокпости та інші споруди. Зв’язався зі своїм другом Ігорем Луценко та поїхав за Лютіж. На той момент там стояла 72-га бригада та зустрічала російську армію, яка намагалася прорватися по столиці.
Я займався постачанням: привозив авто, квадроцикли та необхідні речі, в тому числі їжу, воду та інші речі, а також займався постачанням для аеророзвідки. Від самого початку я був волонтером.
Після закінчення київської кампанії, ми поїхали в Харківську область. Заїхали за Харків ближче до кордону з Російською Федерацією. Потім Ігор поїхав в Лисичанськ, Сєвєродонецьк, а я приєднався до своїх побратимів під Бахмутом. До початку серпня ми були в місті, яке сьогодні називають фортецею. Потім нас перекинули в Курахове, Вугледар.
Про бойові умови під Києвом та Бахмутом
Як на мене, найскладніша кампанія була київська. Тоді я тільки звикав до всього, до повномасштабної війни. У Бахмуті було більш адаптовано до бойових умов. У Вугледарі – не дуже, бо дуже складні умови.
В кінці березня я закидав десант в Ірпінь, паралельно в мене попросили забрати людей з Ірпеня. Тоді ще тільки звільняли це місто, а цивільних потрібно було забрати з іншого кінця населеного пункту, майже під Бучею. Я приїжджаю до їх будинків, починаю їм говорити, що потрібно евакуйовуватись, а над головою міни свистять. Стріляють з обох сторін. Тут війна.
Цивільні запитують, скільки в них є часу на збір. Я відповідаю, що 5 хвилин, не більше. Вони кажуть, що нікуди не поїдуть. Але врешті решт я їх змусив поїхати. Йдемо ми по вулиці, бо я припаркувався трішки далі, щоб мати змогу оперативно виїхати. А в цей час міни над нами літають, валять дерева поруч. Тотальні бойові дії. От це я запам’ятав на все життя.
Крім Ірпеня, ще була історія за київської каденції, коли корегувальники підказали російським солдатам, куди бити та потрапили поруч з нами. Але над нашою позицією була сітка і на підльоті осколки просто не пройшли через неї.
В Бахмуті ми жили в районі Забахмутки, яку першу окупували. З боку сміттєзвалища виїхав російський танк, під'їхав до нас на декілька кілометрів і просто навісом стріляв по нас. В радіусі 200-300 метрів були прильоти. А потім наш танк приїхав стріляти у відповідь. А ми тільки слухали. Це було моторошно, але я залишився без травм.
Про волонтерство в Харкові
Перша моя евакуація цивільних була 1 березня з Харкова. Я вивозив родину військового, що залишився там обороняти місто. За дві доби з Києва до Харкова, потім через Полтаву, Кременчук, Умань і до Луцька, і потім одразу в Київ. Я подолав без зупинок і сну майже 3000 км. Це було саме в той день, коли обстріляли Харківську облдержадміністрацію.
Я під’їжджав до Харкова майже по порожній трасі у моєму напрямку, тільки були каравани машин назустріч. На одній з заправок я зупинився, там були велетенські черги людей, змушених покинути рідне місто. Почав розпитувати, як краще зараз пересуватися по Харкову, на що мені відповідали, що я зійшов з розуму і в це місто зараз не можна їхати. Я був в центрі міста десь через годину після обстрілу Харківської ОДА.
Це було моє перше знайомство з наслідками рашистського "асвабаждєнія". Я забрав людей і за півгодини по нашому маршруту вже були прильоти, пам’ятаю – Харківське танкове училище і ще щось.
Потім приїхали в Полтаву, яка лише в 150 км від Харкова, і вже зовсім інша ситуація, наче там війни немає взагалі, дуже сильний контраст, важко усвідомлювати, що такі різні світи – мирний і воєнний – так поруч. Далі були тянучки на блокпостах, перед Кременчуком, потім година сну під Олександрією, і далі до нових заторів під Уманню.
Доводилося шукати шляхи, альтернативні звичайним. Нашою метою було проскочити населенні пункти до настання комендантської години, бо на трасі вже простіше, так я ледь проскочив Сквиру. Вже не пам’ятаю, як звали тих людей, кого я вивозив. Там була дівчина школярка, яка займалася ковзанами і мала потрапити в олімпійський резерв, і я сподіваюсь, у них все склалося добре.
Про евакуацію цивільних з Чернігова
Мабуть, найважча евакуація була з Чернігова, за день до того, як розбомбили міст. Останні кілька кілометрів дороги до Чернігова прострілювалися росіянами, тому доводилося їхати полями. В якийсь момент попереду мене залишилося тільки дві автівки, позаду нікого. І тут раптово (вони на відстані десь кілометра від мене були) вони розвернулися і на високій швидкості поїхали назад повз мене.
Я призупинився, відкрив вікно, щоб розпитати, що сталося, водій однієї з автівок пролетів повз мене з витріщеними очима. Я прислухався чи немає обстрілів, поїхав далі. Досі не розумію, що сталось, бо доїхав нормально. В Чернігів тоді віз медикаменти з Луцька, Львова на прохання друзів з розвідки для медроти.
Розвантажившись, поїхав забирати людей, їх виявилося більше, ніж було заплановано. Тим більше, що жодна з двох груп не підтвердила евакуацію. Довелося везти людей навіть у багажнику. Одні хотіли брати з собою 3 літри олії, ковдри. На що я сказав, що зараз всі люди не вмістяться і мені доведеться викидати ці речі прямо на вулицю.
Назад повертались по "зеленому" коридору, часто обминаючи колони транспорту. Коли приїхали, одна з жінок сказала, що треба було слухати мене і брати речей ще менше.
Про волонтерство після року повномасштабної
Раніше кошти можна було зібрати на що завгодно. На космічний корабель – будь ласка. Люди активно скидали кошти. І волонтери могли купити що завгодно. Зараз ситуація така, що на звичайний Mavic складно зібрати. Люди втомились скидати кошти та й взагалі... Але вони не розуміють, що військовим немає коли втомлюватись, триває жорстока війна.
Щодо волонтерського вигорання. Я думаю, воно з’являється в момент розслаблення, коли ти в теплій ванні та в теплому оточенні. А коли ти десь по полях чи в роздовбані міста їздиш та працюєш, то це тримає в тонусі. Звісно, ми всі не роботи, втомлюємось, і треба відволікатись, перезавантажитись і знову працювати. Але коли я на фронті, то не відчуваю цього вигорання.
Про життя українців "у двох світах"
Є контраст між прифронтовими містами та, наприклад, тим самим Києвом. Різниця велика, бо в Києві війна закінчилась і цей контраст дуже вибиває з колії. Цивільним треба бачити, що там відбувається та якою ціною здобувається перемога. Що машини та дрони є розхідним матеріалом, вони завжди потрібні.
Зараз в соціумі, зокрема в соцмережах занадто багато хейту, не проти сусіда-ворога, а між собою. Таке враження, що ми вже перемогли й відбувається якась політична конкуренція.
Я не підтримую ці чвари, крім тих моментів, коли ці ситуації перешкоджають нашій перемозі, тобто коли це стосується дійсно резонансних питань, наприклад, корупційних скандалів. На жаль, дуже багато бюрократичних моментів, зокрема щодо закупівель. Інколи складається враження, що ці перешкоди навмисно створені для нашої поразки. На мою думку, мають бути максимально спрощенні процедури, для отримання нашої перемоги.
Про майбутнє України
Я хочу бачити Україну україномовною. Це для мене принципова позиція. Ми маємо відійти від цього принципу "Какая разница" і стати все ж повністю україномовним суспільством.
І звісно, я хочу, щоб Україна після перемоги над Росією убезпечила свої кордони та економічно виросла до рівня європейської країни. У нас для цього є все.
***
Усі, хто бажають підтримати ініціативу волонтерів VATRA та допомогти військовим, долучайтесь фінансово.
Реквізити: Моно - 5375411506472781 (Анастасія Рокитна)
Банка: https://send.monobank.ua/jar/2VA3WZvt1G
PayPal: a.rokytna@gmail.com
ГО Ватра UA173052990000026008015024247