Теорія ігор. Чому Захід має не "зберігати обличчя Путіну", а допомагати Україні

Чому на Заході досі хочуть "зберігати обличчя Путіну" (або Росії), чим небезпечний такий підхід і чому допомога Україні, у тому числі постачання зброї – єдиний варіант досягти справедливого миру. Докладніше – нижче у колонці оглядача РБК-Україна Мілана Лєліча.

Спроби країн Заходу у тому чи іншому вигляді "зберегти обличчя Путіну" становили значну частину дипломатичного процесу перших місяців повномасштабної війни. Мабуть, найактивніше цим займався французький президент Макрон, чиї незліченні дзвінки до Кремля стали приводом для десятків мемів. У травневому інтерв'ю італійському Rai 1 президент Володимир Зеленський розповів, що Макрон пропонував Україні поступитися частиною свого суверенітету – саме для того, щоб "зберегти обличчя" російському диктатору.

Навіть лідер ключового союзника України, американський президент Джо Байден, і той журився в ті дні, що в Росії "не залишилося шляхів виходу" із ситуації, що склалася, і з цим треба щось робити.

Згодом про "збереження обличчя", особливо в публічному просторі, стали говорити набагато менше. Свою роль відіграло те, що Україна не лише вистояла, а й почала перехоплювати ініціативу у війні, повертаючи контроль над своїми територіями.

У недавньому інтерв'ю РБК-Україна глава українського МЗС Дмитро Кулеба розповів, що Путіну зберігати обличчя вже ніхто не збирається, але охочі "зберегти обличчя Росії" ще залишаються, хай і на маргінесі.

Тим не менш, серед західних лідерів і особливо в експертних колах весь час циркулюють ідеї про те, що остаточно рвати зв'язки з РФ все ж таки не варто, як і цілеспрямовано працювати на розпад Росії – словом, Москві залишають деякий простір для маневру, з прицілом на післявоєнну перебудову світу.

Той самий Макрон заявляє, що Росія також має "отримати гарантії" своєї безпеки. Німецький канцлер Олаф Шольц каже, що "громадянам Росії, які прагнуть іншого майбутнього для себе, також потрібен шанс на те, що в інший час можна буде знову почати економічне співробітництво".

Навіть екс-командувач військ США в Європі генерал Бен Ходжес, якого прийнято відносити до "яструбів" щодо Росії, говорить про те, що "російська держава існуватиме завжди" і "нам потрібно буде співпрацювати з нею з усіх важливих питань".

Путін та Макрон (Фото: GettyImages)

Зі спілкування з численними поінформованими співрозмовниками як з України, так і з країн Заходу РБК-Україна зробило чіткий висновок: значна кількість західних політичних та інтелектуальних еліт досі керується інерцією мислення і в принципі не може уявити "світ без Росії" чи хоча б світ , у якому Росії відведено роль третього плану . Можливо, тому що Росія, століття з 18-го, коли вона почала проявляти активний інтерес до європейських справ, стала своєрідною константою буття в західному розумінні: спершу як Російська імперія, потім як СРСР (в побуті нерідко званий "Радянською Росією"), тепер – як Російська федерація.

Отже, до цієї державного утворення треба ставитися якщо не з повагою, то хоча б з побоюванням – звідси й з'являються ці ідеї щодо "гарантій" .

Звісно, відіграють роль і суто раціональні моменти. На території РФ у будь-якому випадку залишаться величезні природні ресурси, країна являє собою великий і потенційно привабливий ринок (хоча цей аргумент вже менш актуальний). Багато хто боїться того, що РФ в останніх конвульсіях може таки застосувати ядерну зброю, а у разі розпаду – перетворитися на територію хаосу, куди більш небезпечну, ніж будь-які Іраки, Афганістани та Сомалі разом узяті. Та й гіпотетичного посилення Китаю, який виглядає очевидним патроном російських територій на схід від Уралу, у цивілізованому світі теж ніхто не хоче.

На практиці всі ці міркування проявляються в недостатніх (за українськими мірками, звичайно) поставках нам зброї, які часто камуфлюються під бюрократичну тяганину. Хоча варто зазначити, що списувати всі затримки виключно на відсутність політичної волі теж некоректно – багато західних країн справді виснажили свої запаси озброєнь за певними категоріями і давати Україні зброю тими темпами, якими вона її витрачає, просто не можуть.

2023 рік цілком може стати роком кульмінації війни – якщо Збройні сили зроблять ще низку успішних контрнаступів і підійдуть, а десь, може, і перейдуть лінії контролю, що склалися на 23 лютого минулого року.

Чітке бачення закінчення війни у країнах явно відсутнє. Поки що цю проблему можна відкладати, концентруючись на тактичних завданнях: допомогти Україні конкретним видом озброєнь, вирішити ситуацію із Запорізькою АЕС тощо.

Але чим ближче українська армія буде до повернення повного контролю над усією територією України, чим більше істерик це викликатиме в Кремлі, тим актуальнішим стане питання: як має закінчитися війна і що буде далі. Сценарій, за якого Україна акуратно витискає окупантів з останнього квадратного метра своєї території в рамках 1991 року, зміцнює цей кордон, а російська влада втирається і розповідає населенню про перемогу в "спецоперації" – явно утопічна.

Зокрема, гостро стоїть питання щодо Криму, який нинішній режим у Москві вважає своїм головним трофеєм за весь час після розпаду СРСР. Чи почне Путін знову, як минулої осені, розмахувати ядерною палицею, коли українські танки наблизяться до Армянська? Цілком ймовірно. Принаймні такий варіант, за інформацією РБК-Україна, серйозно розглядається західними союзниками з обох боків Атлантики. Але про можливі сценарії реагування поки що невідомо – можливо їх просто немає.

Тим більше будь-які багатоходові комбінації Заходу можуть розбитися об позицію самої України, як за останні 10 з половиною місяців бувало неодноразово. Своїми заявами про неготовність до жодних територіальних компромісів українська влада цілком очевидно і навмисно спалює за собою мости.

Путін та Байден задовго до повномасштабного вторгнення РФ до України (Фото: GettyImages)

Поки що перед Заходом є один можливий варіант – і далі інвестувати у перемогу України. Той самий генерал Ходжес у своїх інтерв'ю зазначає, що для України цілком реально "по-старомодному" перемогти Росію на полі бою – грубою військовою силою, як за часів Другої світової.

Ця думка, очевидно, досі не вкладається в голови багатьох представників європейського та американського політичного істеблішменту. Втім, якщо 10 місяців тому формула "єдиний шлях до миру – перемога України" звучала здебільшого у Києві, зараз про це часто говорять і на Заході. Але слова про "поразку Росії" (хоча це де-факто синонім української перемоги) говорять порівняно рідше.

Велика помилка, яку Захід за останні десятиліття неодноразово припускався у відносинах з РФ – думати, що росіяни здатні до раціонального діалогу, до зрозумілої поведінкової моделі, за якої всі сторони намагаються максимізувати свій дохід. Але win-win стратегія для Москви завжди була чужою і навіть в ігри з нульовою сумою там грають не завжди.

Оптимальний варіант для Росії – lose-lose стратегія: якщо можна завдати західним ворогам якихось збитків, ціною власних втрат, Москва завжди розгляне таку опцію. Найкращий приклад – російське "самоембарго" на постачання газу до Європи, від якого не виграв ніхто, натомість це стало постійним приводом для гордості російської пропаганди: мовляв, ми втрачаємо від цього, але подивіться, що західникам ми ще гірше зробили (насправді, навряд чи, але про це російська пропаганда вже не розповість). Будь-яка поступка, будь-який компроміс для Москви – завжди, без винятків є ознакою слабкості та стимулом вимагати ще.

Звичайно, і позиція Заходу щодо "збереження обличчя Путіну" за останні місяці дещо змінилася.

"Я неохоче реагую на все, що говорить Путін. Мені здалося це цікавим. Він був готовий бомбардувати лікарні, дитячі садки та церкви 25-го числа і на Новий рік. Тобто, я думаю, він намагається знайти кисень", – прокоментував Байден ідею Путіна про "різдвяне перемир'я". Контраст із травневими переживаннями про те, що "у Росії не залишається виходу" вражає. Але поки що й цього недостатньо.

Чим частіше "ні", сказане на Заході на прохання поставити Україні ту чи іншу зброю, перетвориться на "так", тим швидше у наших союзників почне зникати бажання турбуватися про те, як РФ переживе поразку у війні. Нові поставки американських систем ППО, як Patriot, а також французьких танків і німецьких БМП, стануть найкращою відповіддю західних політиків на критику в їхній бік.