Що таке доказова медицина та чому поділ лікарів на “доказових” і "недоказових" є некоректним? Як поєднати наукові підходи з індивідуальними потребами пацієнта? Чому поради із соцмереж інколи шкодять, а досвід лікарів старшого покоління не завжди відповідає сучасним стандартам? Про це в інтерв’ю РБК-Україна розповіла кандидат медичних наук, сімейна лікарка Наталія Суслова.
Головне:
В епоху, коли медичні поради можна знайти в кілька кліків, тема доказової медицини стала як ніколи актуальною, а разом з тим - дискутабельною.
Чи можна довіряти медичним порадам з інтернету? Що не так із лікарями старшого покоління та молодими блогерами? І як розпізнати, що в аптеці вами маніпулюють і нав'язують зайві ліки? На ці важливі запитання в інтерв'ю РБК-Україна відповіла кандидат медичних наук, сімейна лікарка, терапевт, лейтенант медичної служби Наталія Суслова.
– Що таке доказова медицина і чим вона відрізняється від "недоказової"? Чому для лікаря важливо дотримуватися засад саме доказової медицини?
– Це поле для постійних дискусій у медичній спільноті, тож не дивно, що пацієнту буває вкрай складно зрозуміти, що робити саме йому.
Я хочу навести такий приклад зі свого життєвого досвіду. Коли я була студенткою третього курсу, вперше ввели систему тестування студентів. І перш ніж запропонувати тестуватися студентам, це тестування проходив професорсько-викладацький склад.
Завідувач кафедри, у якого за плечима вже тоді було понад 30 років досвіду, пройшов тестування і отримав у підсумку оцінку 2. І це не було здивуванням для нього - це було здивуванням для нас, студентів.
А суть полягала в тому, що для нас відповідь на кожне із запитань була лише одна - та, яка написана в підручнику. А у професора - лікаря з досвідом - варіантів відповідей було багато, тому що він дуже багато бачив у своїй лікарській практиці.
Тож можна говорити про те, що насправді поняття недоказовості в класичному розумінні не існує. Мені дуже прикро, що мої колеги-лікарі і надалі продовжують вживати термін "недоказова медицина".
Немає недоказових методів лікування. Є методи діагностики, лікування та реабілітації з різним ступенем доказовості відповідно до їх ефективності.
Ось так це трактується в Evidence-based medicine (EBM), де йдеться про 5 ступенів градації доказовості. У системах цих п’яти рівнів є ще своя градація. І найнижчий ступінь градації - це експертна думка без явної критичної оцінки або заснована на фізіології, стендових дослідженнях тощо. Відповідно, навіть терапія плацебо описана в доказових градаціях, і на неї інколи припадає близько 30% доказовості.
Тому некоректно говорити "доказово" і "недоказово". Звісно, має бути здоровий ґлузд, і ніхто не лікує листям подорожника - такі очевидні речі лікарі апріорі відкидають.
Водночас доказова медицина - це медицина, яка ґрунтується не лише на зіставленні даних медичної практики, а й на найкращих та найпереконливіших наукових даних для ухвалення клінічних рішень.
Засади доказової медицини означають і те, що лікарі повинні поєднувати дані клінічних досліджень, свій клінічний досвід із потребами, побажаннями та прихильністю пацієнта до лікування - це все в комплексі забезпечує оптимальну терапію.
Тобто доказова медицина - це не умовно папір, на якому написано, що потрібно робити саме це, тільки це і більше нічого.
Крім того, медицина постійно розвивається. Наприклад, 10 років тому виконували тест на антитіла до Helicobacter pylori (Хелікобактер пілорі) і вважали, що це - правильний підхід для виявлення хелікобактерної інфекції. Нині ж золотим стандартом є ендоскопічне дослідження, визначення антигену Helicobacter pylori в калі та уреазний дихальний тест.
Але й досі трапляються випадки, коли лікарі направляють пацієнтів на діагностику саме за антитілами. І призначають лікування, яке не передбачає антибіотикотерапію. Проблеми пацієнтів при цьому не вирішуються, люди й надалі страждають на залізодефіцитну анемію, а потім змушені змінювати лікарів.
Хелікобактерна інфекція - це бактеріальна інфекція, і лікувати її потрібно антибактеріальними препаратами. Тобто є безкомпромісні правила, яких лікар повинен дотримуватися у своїй практиці, особливо з огляду на ступінь ризику через неправильне лікування.
– Що таке клінічні дослідження? Як лікарі розуміють, що на результати дослідження можна покладатися?
– Клінічні дослідження - це дуже маніпулятивна сфера.
По-перше, маніпуляції трапляються тому, що багато лікарів не мають доступу до оригінальних досліджень, оскільки це платні ресурси. І не всі мають змогу заплатити за доступ.
По-друге, щоб прочитати дослідження, треба досконало володіти мовою оригіналу і коректно розуміти термінологію.
По-третє, в наших медичних університетах, на відміну від багатьох світових, немає предмета, який би навчав майбутніх лікарів читати клінічні дослідження.
Важливо розуміти дизайн клінічного дослідження - якою була вибірка пацієнтів, як їх поділили на групи, чи це було сліпе рандомізоване плацебо-контрольоване дослідження тощо.
Якщо лікар не може розібратися в дизайні дослідження, то він не зможе зрозуміти його суті. Лише вміння прочитати дизайн дослідження дає лікарю право інтерпретувати його результати.
Клінічних досліджень проводиться багато, і вони є різні. Доказова медицина "збирає" підсумовані дослідження - найбільш когортні, найбільш великі, найбільш глобальні, і закладає їх у рекомендації для підготовки підручників із внутрішньої медицини.
– А чи може пацієнт запитати лікаря, чи він читає клінічні дослідження?
– Щодня у світі публікується понад дві тисячі нових досліджень. Лікар їх усі точно не читає. Лікар не може навіть відвідувати всі вебінари та лекції - це фізично неможливо. А пацієнт некомпетентний, щоб ставити такі запитання. Відповідно, він не може оцінювати компетентність лікаря.
Під час консультації некоректно запитувати лікаря, чи читав він дослідження. Це не етично, і ніде у світі пацієнти цього не роблять.
Клінічні дослідження - це внутрішні матеріали, які лікарі між собою колегіально обговорюють, діляться думками й дискутують.
– А що таке лікарська інтуїція? Чи допомагає вона у практиці? Чи буває таке, що наукові дані і досвід лікаря "не збігаються"?
– Ні, такого, щоб не збігалися, не буває.
Інтуїція лікаря формується у процесі практичної діяльності та набуття досвіду. І лікарська інтуїція полягає в тому, що багато захворювань мають різні маски.
Чимало симптомів можуть "перехрещуватися" в межах різних діагнозів. Наприклад, у пацієнта ще немає яскравої симптоматики, аналізи на межі - сумнівні або навіть негативні. Але лікар розуміє, що з огляду на скарги пацієнта є висока ймовірність, наприклад, ревматоїдного артриту.
Тобто аналізи ще можуть "мовчати". І в таких випадках інтуїція та досвід лікаря дають йому право діяти off-label, тобто поза межами протоколів. Лікар може призначати пробну терапію, наприклад гормональну чи протизапальну.
Якщо є позитивна динаміка щодо самопочуття пацієнта, це дає підстави запідозрити, наприклад, серонегативний тип аутоімунного ревматологічного захворювання. Воно не перебігає з істотними змінами в аналізі крові, але при цьому є виражена клінічна картина.
Або, наприклад, є певні зміни в загальному аналізі крові, але цього ще недостатньо, щоб говорити про якийсь діагноз. І лікар, спираючись на свій досвід, може направити пацієнта, наприклад, на біопсію кісткового мозку та "спіймати" початок, дебют хронічного гематологічного захворювання.
У людини може бути інтенсивний головний біль, періодична лихоманка, мігруючий біль у суглобах. Досвідчений лікар знає, що такі симптоми можуть свідчити про інфекційне захворювання, яке переноситься умовно бореліями чи бабезіями.
Тобто йдеться про вміння мислити в межах свого досвіду, і тоді вмикається тонка інтуїція - клінічне мислення.
Звичайно, така інтуїція формується впродовж років лікарської практики. І не кожен лікар має таку інтуїцію.
Лікарю, до речі, часто комфортно використовувати тільки протоколи і спиратися винятково на них. Однак трапляється і таке, що лікар покроково дотримується протоколу, а в протоколі, наприклад, написано, що для встановлення якогось умовного діагнозу має бути висока швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ). І якщо ШОЕ невисока, отже, за висновком лікаря, це якась інша проблема, тоді як у пацієнта саме це захворювання, тобто лікар помилився. Він спирався тільки на протокол, а мав підключити ще й досвід, в ідеалі - ще й лікарську інтуїцію.
Щодо наукових даних, то їх дуже багато і вони постійно змінюються. Якщо лікар прагне отримувати нові знання, то він шукає інформацію. Наприклад, періодично з’являються нові дані щодо препаратів, і препарат, який раніше вважався безпечним, згідно з оновленнями уже може вважатися умовно безпечним. Такі зміни лікарям треба відстежувати.
Лікар повинен не лінуватися, а шукати атипові випадки, так звані кейс-репорти (case report), коли в медичній літературі описують незвичні та нестандартні симптоми певного, вже всім знайомого захворювання.
Тому наукові дані і досвід лікаря мають завжди йти поруч. Наука не може існувати без практики, і навпаки.
– Як лікар поєднує наукові рекомендації з індивідуальними потребами пацієнта? Чи бувають ситуації, коли доводиться відходити від протоколів? Наприклад, з огляду на супутні захворювання, анамнез, уже наявні призначення та взаємодію ліків тощо.
Протокол - це зручно, коли йдеться про невідкладну терапію. У таких випадках відходити від протоколу немає часу. Є чіткий алгоритм, що робити і як діяти.
Що стосується інших ситуацій, то під час прийому лікар повинен детально розпитати пацієнта про анамнез, історію життя, попередній досвід прийому лікарських засобів, наявність супутніх хронічних захворювань та перелік препаратів, які пацієнт приймає на цей момент. Це потрібно для того, щоб не було "конфліктів" у призначеннях.
Лікарі повинні читати інструкції до препаратів. У кожного препарату є побічні ефекти, і це прописано в протоколах. Там описана і перехресна дія препарату з іншими лікарськими засобами.
Доказовий лікар повинен це враховувати, призначаючи пацієнту ліки. Не можна "прикриватися" протоколом, якщо у пацієнта виникли небажані реакції внаслідок неврахування лікарем індивідуальних факторів. Цим лікар, власне, і компрометує сам протокол.
Буває, звісно, і таке, що пацієнт під час прийому забув щось повідомити лікарю, а потім згадав і сказав - це нормально, усі ми люди. Якщо таке трапляється, схему терапії лікар за потреби коригує.
– А що таке персоніфікована медицина?
– Персоніфікована медицина та доказова медицина - це не різні і не паралельні поняття. На сьогодні чітко визначено, що підхід до призначення пацієнту терапії має бути персоніфікованим.
Лікар повинен враховувати всі нюанси, тому що препаратів є дуже багато. І лікар, керуючись засадами персоніфікованого підходу, підбирає той препарат, який підійде саме цьому пацієнту.
Наприклад, у пацієнта не тільки підвищений артеріальний тиск, а є ще й хронічна хвороба нирок і цукровий діабет. Відповідно, лікар персоніфіковано підбирає препарати, які мають і кардіозахисну, і нефрозахисну дію, а також дадуть змогу контролювати рівень глюкози у крові.
Поняття доказової і персоніфікованої медицини сьогодні звучать дедалі частіше. І їх не можна роз’єднувати.
Однією з перших про це почала говорити світова кардіологічна спільнота, запропонувавши робити генетику деяких препаратів (йдеться про фармакогенетику - як генетичні особливості людини впливають на дію лікарських препаратів - Прим. ред.) для того, щоб краще підібрати лікарські засоби для розрідження крові.
– А щодо ургентної допомоги в контексті дотримання протоколів можете розповісти ширше? Тобто якщо людина викликала бригаду екстреної допомоги, медики виконали всі необхідні дії згідно з протоколом - вони далі вже ні за що не відповідають?
– В ургентних випадках медики чітко дотримуються вимог протоколів і діють оперативно.
Вони усувають гострий стан, за потреби - госпіталізують людину або рекомендують госпіталізацію, також рекомендують звернутися до лікаря згідно з їхнім висновком, залишають офіційний лист. І це все, на цьому їхні повноваження закінчуються.
– Чи доводилося Вам виправляти помилки колег, які не дотримуються засад доказової медицини?
– Є багато різних випадків, але йдеться не про те, що пацієнти приходять від "поганих" лікарів.
Іноді справді є і поліпрагмазія (невиправдане й безпідставне призначення великої кількості лікарських засобів одночасно - Прим. ред.), і поліфармація (застосування великої кількості лікарських засобів одночасно у межах схеми терапії - Прим. ред.).
Я - не прихильник такого підходу. Я завжди намагаюся оптимізувати лікування. Але при цьому ніколи не критикую колег - це некоректна поведінка. Я лише говорю пацієнту, що трохи "полегшу" терапію чи, наприклад, поєднаю препарати між собою. Це потрібно для того, щоб було комфортно і зручно приймати ліки і при цьому досягти ефекту.
Звісно, є й абсурдні призначення. Навіть якщо вони й не нашкодять (хоча буває таке, що і шкодять), вони не вирішують проблему.
Трапляється і таке, що лікар призначає недостатнє дозування. Людина приймає ці ліки, але мета лікування не досягається. У таких випадках особисто я "дотягую" або корекцією дозування, або замінюю препарат, або доповнюю терапію. Або ж оптимізую лікування, призначаючи замість трьох препаратів один із фіксованим дозуванням трьох діючих речовин. Комбіновані препарати з фіксованим дозуванням діючих речовин, до речі, працюють ефективніше, ніж якщо приймати кожну діючу речовину окремо.
– Щодо надання допомоги в первинній ланці, коли в сімейного лікаря є лише 15 хвилин на прийом. Чи може лікар за 15 хвилин належним чином проконсультувати пацієнта і призначити правильне лікування?
– Якісно проконсультувати пацієнта, а надто якщо це первинне звернення щодо певної проблеми, за 15 хвилин здебільшого неможливо.
Лікар повинен розібратися з анамнезом, з’ясувати, які хронічні захворювання має людина, палить вона чи ні, визначити, чи належить пацієнт до певної групи ризику, врахувати побічну дію препаратів, які призначає.
Яку оплату мають лікарі, беручи на себе таке навантаження і потік із 30-50 пацієнтів, - взагалі окреме питання.
Але при цьому в державній медицині працює багато чудових лікарів.
Система доказової медицини має чіткі протоколи, в яких написано, що людина, яка звернулася до лікаря через підвищення артеріального тиску, але в неї немає щоденника тиску та ліпідограми, повинна прийти на наступну консультацію з таким щоденником із результатами вимірювань за 10-14 днів, а також із результатами ліпідограми. На підставі цих даних наступного разу за 15 хвилин лікар уже може зробити коректні призначення.
Втім, багато залежить від досвіду лікаря та знання засад доказової медицини. Тож бувають випадки, коли вкластися в 15 хвилин цілком реально.
Я працювала і в державних закладах, коли мала 15-хвилинні прийоми. Потім стала займатися власною практикою і маю можливість проводити консультацію тривалістю 1 годину.
Крім того, я як військовий лікар їжджу на схід нашої країни, де маю в гуманітарному автобусі 10-15 хвилин на пацієнта, а оглянути необхідно 50 людей, яких бачу вперше в житті. При цьому я повинна їм допомогти.
Власне, саме досвід та знання покрокових алгоритмів доказової медицини і допомагають проконсультувати цих людей, зробити правильні призначення і зі спокійною душею поїхати, знаючи, що ці люди дочекаються мого наступного приїзду через 2-3 місяці.
– Чому навіть деякі лікарі не вірять у доказову медицину? І що може бути не так із лікарями "старшого" покоління? Адже пацієнти схильні довіряти лікарям із великим досвідом і шукають саме таких фахівців, а молодих уникають, хоча якраз молоді лікарі переважно і позиціонують себе як "доказові".
– Комусь із лікарів старшого покоління зручно працювати так, як він звик, і керуватися в роботі тим, що він вивчив 20-30 років тому. Це категорія лікарів, яких уже не змінити. Такі лікарі навіть собі не можуть пояснити, чому вони й досі не призначають пацієнтам, наприклад, статини. Вони бояться то за печінку, то ще за щось.
Я бачу це так: лікар насправді сам не знає, як діє цей препарат, зокрема на ту ж печінку. Він не знає, що робиться у світі і у світовій медичній спільноті, і щодо впливу статинів також.
Серед таких лікарів є ті, що "застигли" на місці. Їм достатньо виміряти артеріальний тиск у пацієнта під час прийому, щоб уже зробити якісь висновки.
Проте з 2024 року ми маємо рекомендацію просити пацієнтів вести щоденник артеріального тиску. Одноразове вимірювання тиску не дає підстав встановлювати пацієнту діагноз "артеріальна гіпертензія".
Щодо молоді, то їхні твердження, що вони саме доказові лікарі, може навіть викликати посмішку у більш досвідчених колег. Адже, повертаючись до попередніх запитань, у контексті доказовості треба говорити і про досвід, і про клінічне мислення, і про інтуїцію.
І що більше лікар має такого досвіду, то глибше він розуміє, де має бути чітке покрокове виконання доказових засад, а де потрібна персоніфікована допомога.
Тож "хизуватися" доказовістю - це не найкраща риса лікаря.
Щодо молодих лікарів, то є досить грамотні фахівці, але деякі з них працюють "агресивно", категоричні в багатьох моментах. Це не завжди правильно.
– А щодо щоденника артеріального тиску - з якого віку і за яких скарг людина має його вести? Чи це треба робити за рекомендацією лікаря?
– Раз на три місяці-півроку кожна людина повинна кілька днів поспіль вранці та ввечері виміряти артеріальний тиск. Це потрібно для того, щоб відстежити, чи є епізоди високого артеріального тиску, що є передумовою для розвитку артеріальної гіпертензії.
Якщо в людини вже було кілька епізодів підвищеного тиску, необхідно запланувати візит до лікаря. Особливо це важливо, якщо людина вже кілька разів викликала бригаду екстреної допомоги через підвищений тиск.
І якщо епізоди підвищеного артеріального тиску повторюються, то варто ще до візиту до лікаря впродовж 7 днів вести щоденник артеріального тиску.
Лікар під час прийому також виміряє артеріальний тиск, паралельно він проаналізує динаміку в домашніх умовах на підставі щоденника. Якщо є ознаки артеріальної гіпертензії, лікар одразу ж призначає лікування.
І після того, як підібрали терапію, раз на півроку ми просимо пацієнтів робити контрольні вимірювання протягом кількох днів, щоб зрозуміти, чи є ефект від лікування.
– А що можете сказати про численні акаунти в соцмережах лікарів із неодмінною приміткою "доказовий"?
– Нещодавно був випадок, коли молодий лікар, який позиціонував себе як доказовий, опублікував допис щодо того, що препарати для зниження рівня холестерину - фібрати та ніацин - є абсолютно недієвими та недоказовими.
Проте згідно зі світовими протоколами і засадами доказової медицини ці препарати застосовують нарівні зі статинами.
Цей лікар фактично написав речі, які дезінформують людей і вводять їх в оману.
Коли я втрутилася в цей допис у коментарях, лікар відповів, що радить те, що вважає за потрібне, і пише на своїй сторінці те, що він хоче. І для нього головне, щоб його почула аудиторія.
Тобто "доказовий" лікар фактично заявив, що соцмережі - це місце, де можна говорити що завгодно.
Тому для мене медичні акаунти в Instagram, Facebook та інших соцмережах - це часто джерело інформації, яку варто ретельно перевіряти через велику кількість некомпетентних дописувачів.
Звичайно, це стосується не всіх лікарів, але, на жаль, нерідко йдеться саме про некомпетентність та дезінформацію.
І якщо лікар виходить зі своєї практичної діяльності в популістичну площину, стає блогером, набирає підписників і забуває, що він насамперед є лікарем, то він і пише неправдиву інформацію, а люди при цьому йому довіряють.
Після таких дописів дуже складно достукатися до здорового ґлузду людини. Часто буває абсолютно марно наводити пацієнту аргументи, детально "малювати" конкретно його клінічну ситуацію тощо.
– Інформацією із соцмереж багато людей "замінюють" повноцінну консультацію лікаря. Але ж компетентність лікаря ми ніяк не можемо оцінити - це ж не робиться за кількістю підписників та вподобайок. А нині, в умовах повномасштабної війни й обмеженого доступу до медичної допомоги, люди і йдуть по інформацію в інтернет. А чи не було б правильним взагалі заборонити акаунти лікарів у соцмережах?
– Люди мають розуміти: за те, що написано в Інстаграмі, відповідальності ніхто не несе. І це при тому, що інформація звідти може зашкодити.
Якби у нас лікар ніс за свої дописи відповідальність, дезінформація туди б не просочувалася. У всьому світі такі акаунти в соцмережах якраз і заборонені.
Якщо говорити про зміст публікацій, то якщо це нейтральне питання, наприклад, розбір препарату, при цьому лікар наголошує, що не дає жодних порад, а лише повідомляє інформацію, то шкоди в таких дописах немає.
Лікувальні рекомендації давати не можна, але просто інформувати - це прийнятно. При цьому треба наголосити на необхідності індивідуальної консультації в лікаря.
Клінічні випадки на засадах анонімності також можна розбирати, а як це сприймати - це відповідальність пацієнта, який це прочитав.
Різноманітні "марафони" в соцмережах - це дуже тонке питання, до якого в нашій країні руки точно дійдуть не скоро. А судових приводів у цьому контексті, на жаль, бути не може.
– Як лікарі пояснюють пацієнту важливість лікування, що базується на засадах доказової медицини? Чи часто пацієнти не дотримуються призначень?
– Відповідальність за власне здоров’я лежить на плечах пацієнта. А пацієнти, до речі, часто намагаються перекласти цю відповідальність на плечі лікаря.
Лікар повинен чітко розповісти людині про її діагноз, прогноз, про всі сценарії розвитку подій залежно від того, яке лікування буде обрано. Пропонуючи різні варіанти, лікар повинен розповісти і про те, які є наукові дані щодо кожного варіанта.
Треба пояснити, в яких випадках лікування безапеляційно має бути складним, тривалим і пожиттєвим.
Якщо людина вже була в інших лікарів, вона приходить з певним арсеналом запитань і з власним досвідом, зокрема й медикаментозної терапії. Це теж впливає на комунікацію лікаря та пацієнта.
Є й певний психотип пацієнтів, які приходять до лікаря з мішком БАДів та кількома упаковками валеріани. Є пацієнти, які дуже начитані і схильні дискутувати. Є й такі, які багато всього вже випробували, їм нічого не допомагало, і тоді вони пробували якісь екстремальні методи.
Але все це - відповідальність пацієнта. І рішення щодо лікування - завжди за пацієнтом. А лікар відповідальний лише за свої призначення.
– А чи є таке явище, як "тиск" фармацевтичних компаній та аптечного бізнесу на медицину і на пацієнтів?
– Давайте розмежуємо поняття "фармація" у розумінні "фармацевтичні компанії" та "аптеки". Це два різні світи.
Аптека - це чистий бізнес і чистий маркетинг. Завдання аптек - заробити, при цьому байдуже, що продавати.
В аптеках є й ліки, які вони продають під власними торговими марками (ВТМ).
Тобто для мене аптека - це певною мірою місце, де можуть нав’язати ліки, де є політика щодо навчання провізорів, а також політика взаємодії з покупцями.
В українських аптеках трапляються грубі порушення, яких немає ніде у світі. Фармацевт не може "лікувати" пацієнта в аптеці, так само, як і не має права заміняти призначений препарат на аналогічний іншого виробника.
Фармацевт не має права коментувати призначення лікаря і говорити, що цей препарат "поганий", візьміть ось цей, бо "він кращий".
Аптечні мережі порушують дуже багато законів. Йдеться і про офіційне законодавство, і про "людські" закони.
Це суцільна біда, і часто ми з колегами б’ємо на сполох, тому що пацієнти приходять із претензією, що лікування не допомагає. А коли починаємо розбиратися, що пацієнт приймав, то з’ясовується, що він приймав не те, що лікар призначив, а те, що в аптеці запропонували як кращу альтернативу.
Якщо ж говорити про фармкомпанії, то вони виробляють препарати, які входять у протоколи і мають найвищий ступінь доказовості, містять діючу речовину, яка працює.
І я наголошую: відповідальність за те, що людина кладе собі до рота, лежить тільки на ній самій. Якщо людина за порадою фармацевта починає приймати не той препарат, який їй призначив лікар, то за це відповідати має тільки вона сама.
Адже якщо щось піде не так, то пацієнт не піде з претензією в аптеку. Він йде до лікаря.
– І насамкінець - щодо атестації лікарів. На період воєнного стану вона призупинена, але набір балів безперервного професійного розвитку триває, причому зараз він обов’язковий не лише для лікарів, а й для середнього медичного персоналу. Чи має пацієнт право запитати лікаря про проходження ним БПР, щоб переконатися, що лікар підвищує свою кваліфікацію?
– Так, атестація призупинена, проте і лікарі, і середній медичний персонал зараз зобов’язані набирати бали БПР та подавати щорічні звіти.
Наскільки сумлінно лікар проходить навчання, перевірити складно. Він може лише суто формально пройти тестування. Може зареєструватися, але взагалі не відвідати навчальний захід.
Чи слухав він курс тривалістю 6-8 годин, чи був фактичним учасником 4-денного курсу - це тільки на совісті лікаря.
Сертифікат із балами у лікаря може бути, але гарантії, що він належним чином пройшов навчання, немає.
Проте реалії такі, що пацієнт не має права вимагати від лікаря надати інформацію щодо БПР.