Розвідник батальйону "Вовки Да Вінчі": У Бахмуті ми зламали хребет імперії

Доброволець у першій фазі війни та вчитель історії згодом – український військовий Георгій з розвідгрупи "Дике поле" у складі батальйону "Вовки Да Вінчі" сьогодні підкорює дороги Донбасу.

Пішов воювати на початку російсько-українського протистояння, а потім став керівником одного з осередків організації "Сокіл". Проводив вишколи та ділився з молоддю досвідом бойових дій. Його підрозділ сьогодні стоїть на найгарячішому напрямку лінії фронту – Бахмутському.

Про тактику росіян, другий день народження під Соледаром та психологічний стан в мирних умовах Георгій розповів РБК-Україна. Далі – його пряма мова.

Про початок російського вторгнення

24 лютого я довго не спав, майже до другої ночі і слідкував за новинами. Різні мілітарі-чати вже публікували інформацію про те, що о першій годині військові, які пов'язані із повітряними силами, були в стані бойової готовності. Потім до цього підключились танкові та піхотні частини. Я вже тоді зрозумів, що це була не тренувальна тривога.

Друг мені зателефонував о 4:30 і сказав, що почалася війна. Я зібрав речі і поїхав додому. Приїхав до матері, допоміг купити продукти і ліки на перший час. Ну й пішов до військкомату. Там вже були мої побратими з "Соколу". Було дуже багато людей, великі черги. Я отримав зброю одразу. Вже мав досвід бойових дій, бо був добровольцем з 2015 року.

Ми почали чекати та готуватись до оборони Полтави. Підрозділ, в якому я на той момент був, брав участь у "гадяцькому сафарі", коли в лютому місцеві з теробороною розбили російські колони техніки на півночі Полтавщини.

У мене тоді були сильні емоційні коливання: від розпачу до відчуття, що я маю зробити гідний вчинок і забрати з собою якомога більше ворогів, а не просто померти. Росіяни ж прийшли по нас, по таких як я. Але після того, як хлопці на острові Зміїний сказали ті вже легендарні слова, я відчув потужний приплив сили. Їхні слова, їхні дії були дійсно героїчні. І вони дуже надихнули.

До 25-го січня я служив у підрозділі територіальної оборони, потім перевівся в розвідувальну групу "Дике поле", що у складі батальйону "Вовки Да Вінчі". Беру участь в обороні дороги на Хромово, що під Бахмутом. Ми стримуємо ворога з великими зусиллями.

Про Бахмут та тактику росіян

Росіяни направили в Бахмут дуже велику кількість своїх сил та резервів, які могли б відправити на інші напрямки. Для них завоювання міста стало принципом. Але наша оборона була стійкою, і ми були в більш вигідному положенні, ніж противник.

Зараз я не можу сказати, що ми їх перемогли, але ми їх виснажили. І зробили все, аби вони втратили набагато більше, ніж досягли в ході свого наступу.

Щодо Бахмута – це логістичний центр сходження двох доріг: одна дорога йде на Костянтинівку, інша на Слов'янськ. Він географічно розташований в зоні, де є спуски та підйоми. Наразі там ведеться піхотна війна.

Я слідкував за всією Бахмутською операцією. І тактика у ворога була різна. Спочатку вони робили основну ставку на те, щоб швидко увійти в місто, але не вийшло. Рівень навченості піхоти "Вагнера" був недостатнім, щоб закріпитись у місті. Тому їх декілька разів вибивали на околиці.

Потім вони почали працювати більш професійно – із застосуванням артилерії та літаків. Але це також не спрацювало.

Далі вже план змінився – почали "різати" фланги: це Соледар та Кліщіївка. Десь з цього моменту відбулась заміна з "вагнерівців" на регулярну армію та десант. Після успіху (у росіян, - ред.) по цих флангах основний удар припав на Бахмут, а відволікаючий – на Соледарський напрямок.

Зараз тактика стандартна: "м'ясні хвилі "вагнерівців", але прикриті артилерією та дронами. У самому ж Бахмуті тактика ворога – штурмова. Штурми "Вагнера" відбуваються будинок за будинком. Вони йдуть по 7-10 осіб, агресивно рвуться вперед та зачищають, закидаючи квартали, де є наші війська, артою. Знищують будинки, що можуть слугувати фортецею, за допомогою літаків, які вже давно скидають керовані бомби.

Дорога на Хромове, яку ще називають "трасою життя", була спочатку майже захоплена "вагнерівцями", але наші відбили її, та знову контролюють. Наш підрозділ зробив багато для цього.

За Бахмут росіяни боролись дуже довго. На сьогоднішній день місто не впало. Бо це горда фортеця, за утримання якої ми втратили тисячі життів, але зламали хребет цій імперії. Вона все ж впаде повністю в своїй останній війні. І зупинить її саме Україна.

Про бій під Соледаром

Коли я ще був у ТРО, нас відправили в Благодатне, село на околиці Соледара. "Вагнерівці" штурмували від самого ранку. На підсилення до нас відправили взвод із іншого батальйону ТРО. Були запеклі бої, бійці чинили потужний опір, але це було дуже складно. Їх розбили, було багато втрат.

От 20-го січня вранці ми йшли на позиції змінювати хлопців і побачили, як люди з цього підрозділу тягнуть пораненого. Раптом прилетіла міна, був один "трьохсотий", а стало чотири.

Я підбіг з побратимом, ми покликали ще одного і почали допомагати. На жаль, один боєць загинув від втрати крові. Інших ми донесли до місця евакуації поранених. Завантажили їх на броневик. Я стояв за ним і раптом в машину влітає заряд зі станкового протитанкового гранатомету. Ракета влітає в цю броню і від сили удару просто стискається, але не вибухає. А я – на місці, де цей снаряд міг здетонувати. Якби це сталось, то мене цими осколками просто б розірвало.

Так я залишився живий. Цей броньовик поїхав, а я пішов далі виконувати поставлені завдання. Через тиждень дізнався, що машина так і не виїхала з Благодатного: удар протитанкової керованої ракети просто посеред дороги. Більшість людей, які були в броневику, загинули.

Про недоречні питання "на цивілці"

Найбільше тригерять запитання типу "Скільки ти вбив?", "Чи стріляв ти по людях?". А ще постійні запитання цивільних про контрнаступ. Хоча звідки я можу знати, не я ж його організовую. Військовим важливо спілкуватись, звісно, але не про все. Ми говоримо, але тільки те, що можемо. А допитуватись краще не потрібно.

Для мене війна як спосіб життя. Беручи участь в запеклих боях, ти починаєш розуміти, що життя – доволі швидкоплинна штука. Саме тому я намагаюся жити сьогоднішнім днем, робити максимально справ, за можливості спілкуватися з рідними.

Хочу завершити цю війну. Зробити так, аби наші нащадки пишалися тим, що ми змогли зробити те, що було не в змозі зробити попереднє покоління. Що ми змогли перемогти ворога.

Про війну та мир

Коли ти місяці проводиш на війні, то забуваєш, що таке цивільне життя. Коли я приїжджав додому у відпустку, то заходив до будинку, скидав речі, сідав на диван і не знав, що мені робити. Там в мене були завдання, я їх виконував, спав і знов їхав їх виконувати. Там більш зрозуміло.

А в мирному житті начебто і не складно, але емоції інші. Багато думаю про побратимів, які загинули. Завжди коли повертаюся "на цивілку", то йду до них на могили. Покласти квіти, поспілкуватися, розповісти, що ми продовжуємо боротись і не забули про них.

Мені хотілося б, щоб цивільним частіше нагадували про війну. І щоб вони пам’ятали, що вона триває. А для їхнього захисту щодня гинуть сотні героїв.

Перше, що я хочу – аби ми завершили війну перемогою, а друге – хочу жити. Хочу, аби життя перемогло смерть, а не навпаки. Я борюсь за життя моїх рідних, друзів, знайомих, побратимів, борюся за пам'ять тих, кого ми вже не повернемо. Часто їх згадую, хотів би поспілкуватись, хотів би зробити по-іншому, можливо когось врятувати. Але, на жаль, це не в моїх силах.

Про українську армію 2014 та 2022 років

Армія 2014 року від армії 2022 року відрізняється своєю адаптацією та майстерністю. Зрозуміло, що сьогодні не такі бої, як були в АТО. Тут справжня м'ясорубка. Але за ці роки ми навчилися воювати і не боятись.

Бути добровольцями сьогодні – це не бути добровольцями в 2014 році. Тоді ми були першими, і не знали, куди і на що йшли. Так, я бачив бойові дії, а потім навчав інших. Розповідав, що таке війна, вчив тримати зброю, ми тренувались.

Втім, насправді до першого бою хлопці не усвідомлювали, що таке війна, не розуміли, що можна не повернутися.

Про тил та волонтерів

Я не засуджую нікого. Кожен має право займатися своєю справою. Якщо людина не хоче йти до армії, то хай внесе певний податок (плату), який вона готова заплатити за свою свободу. Ці кошти підуть на те, щоб якомусь військовому купити бронежилет чи дрон.

Ніхто не змусить йти до армії, але це все одно буде робити інша людина. Та що хоче чи та що вміє. На мою думку, армія не має бути "каторгою". Вона має бути прикладом, гордістю нації. Хтось має займатися бізнесом, хтось – ходити на роботу. Ми, військові, обрали такий шлях.

Я знаю багатьох людей, які готувалися до війни. Знаю багатьох людей, які зараз готуються до війни, бо чекають мобілізації чи повістки. Або навіть вже знайшли свій підрозділ і воюють. Молодці. Бо все ж таки війна ще не закінчилася.

Чесно кажучи, військовослужбовці, як правило, покладаються тільки на волонтерів. З перших днів повномасштабного вторгнення і зараз вони продовжують забезпечувати нас необхідними для війни речами. Наші волонтери можуть все, і я вважаю, що з таким сильним тилом ми точно переможемо.

Взагалі, якби не волонтери, то армії в 2014 році напевно і не було б. А в 2022 році не було б і такого опору. Я пам'ятаю як в перші дні війни люди віддавали все для бійців. Рятували нас від голоду та холоду.

Про майбутнє без Росії

Україну бачу на місці однієї з найкращих країн Європи. Бачу її економічно привабливою, сильною, красивою і, що головне, вільною. Такою, в якій я хотів би жити, та хотіли б жити наші наступні покоління. Щоб не було Путіна, не було Росії і страждань від них.