Дніпро за три роки великої війни став не лише логістичним центром, а й містом, яке щодня приймає поранених із найгарячіших ділянок фронту. Один із військових шпиталів міста працює цілодобово: тут оперують, реабілітують, вчать заново жити і навіть – ходити. Репортери РБК-Україна провели день у цьому госпіталі і побачили, як проходить шлях від болю до надії.
У Дніпрі розташований один із ключових військових госпіталів, що приймає поранених захисників України із зони бойових дій. Щодня медики рятують десятки життів, працюючи безупинно у надскладних умовах. Тут працюють професіонали з усієї країни – лікарі, медсестри, волонтери – об’єднані однією метою: повернути до життя тих, хто ризикував на фронті, захищаючи країну.
"Щоденно сюди прибувають тисячі пацієнтів, які отримували ампутації або ж різні травми. І тут від операційного столу і аж до шляху своїми ногами або ж новими ногами вони проходять місяцями реабілітацію. Ми є друга лінія Донецького напрямку і Запорізького напрямку", – розповідає очільниця лікарні Наталія Бут.
У госпіталі впроваджено сучасні методи лікування, зокрема телемедицину, систему сортування поранених, швидку евакуацію та реабілітацію. Попри важкі умови, персонал не втрачає людяності – кожен пацієнт отримує не лише медичну, а й психологічну підтримку. Цей госпіталь – не просто медична установа, а місце сили, де українці виборюють другий шанс на життя.
"В лікарні існує велика діагностична база апаратів, які нам допомагають обстежити хлопців своєчасно і виявити у уламки. Адже зараз дуже багато мінно-вибухових травм. У нас щоденно працює реанімація хірургічного напрямку і реанімація токсикологічного напрямку. Десь в середньому це 20-30 військових на день, які отримують оперативні втручання за допомогою анестезіологічних способів", – зауважує Наталія Бут.
У стерильному білому коридорі пахне антисептиком, у палатах нічого зайвого, але затишно. На стінах – дитячі малюнки з написами "Дякую, Герою!" й "Повертайся додому". У коридорі – ходунки, милиці, інвалідні візки.
Кожна палата оснащена всім необхідним для тривалого перебування у лікарні. Для багатьох військових ці кімнатки стають домом на довгі місяці. До того ж лікарня петс-френдлі, в одній із палат разом із пацієнткою проживає її киця.
Один із пацієнтів - високий, спортивної статури військовослужбовець 12 бригади НГУ "Азов". Сьогодні він на велотренажері намагається повернути повну працездатність кінцівки. Його поранило під час обстрілу під Торецьком.
"Міна впала десь за два метри. П’ятка просто розлетілась. Сухожилля пошкоджені. Це багато уламкове поранення. Вважається вогнепальним. Тому що уламок пройшов на виліт. Шматок п'ятки відколовся, там багато було шматочків. На даний момент вона повністю зрослася і тут я проходжу реабілітацію", – каже військовий.
Хлопець – бойовий медик 3-го рівня. Під час виходу разом із піхотою у них було завдання забрати інших побратимів, які отримали поранення, та зрештою довелося надавати самому собі допомогу.
"У нас рота вогневої підтримки піхоти, тобто це робота з великими калібрами. Але на той день у нас було бойове завдання, ми мали дістати побратимів з оточення, з-під завалів. Тобто я в той момент був як піхотинець, штурмовик", – розповідає він.
Тепер вже протягом кількох місяців "азовець" відновлюється у Дніпрі в лікарні. Робить все можливе для того, аби швидше повернутись до побратимів на фронт. І більшість військових, які тут проходять лікування, мають намір повернутись до служби. В іншому залі ми зустрічаємо усміхненого чоловіка – Юрія. У нього ампутація однієї кінцівки.
"Я командир піхотного взводу. У нас був вихід і мені майже відірвало ногу. Я наклав турнікет, попускав, коли нога німіла. Повз до своїх. Чотири години. На колінах. По копанці", – каже Юрій.
Піхотинець згадує дорогу з поля, як справжній жах. Біль був скажений, але бажання вижити перемагало, тому він рухався далі. Згодом йому ампутували кінцівку, після чого були довгі місяці відновлення. А вже зараз Юрій вчиться ходити на новій сталевій нозі та мріє повернутися до військових справ.
Після хірургії кожен з бійців проходить місяці відновлення. Тут діє повноцінне реабілітаційне відділення: фізіотерапія, роботизовані тренажери і навіть ігрові симуляції. Все це потрібно, щоб змусити тіло згадати, як рухатись, а мозок – як керувати новими обставинами. Алла Півник працює лікарем-реабілітологом багато років, та зізнається, що війна внесла багато коректив у розвиток реабілітології.
"П’ять років тому почалась реформа і в заклади охорони здоров'я зайшла реабілітація за "золотим стандартом" – це надання допомоги мультидисциплінарної реабілітаційної команди. Нас цікавить все. Як людина жила, скільки метрів до маршрутки ходила, чи їздила машиною власною, де працювала, хто її родичі, скільки сходинок є в будинку", – наголошує Алла.
Уся ця інформація вкрай необхідна для того, аби максимально наближено повернути людину до її звичного життя. Щоб людина після поранення, навіть на сталевих кінцівках, почувала себе повноцінною.
"Коли ми починаємо працювати, це якесь надзавдання. Щоразу виходиш не з того, що зробити, а з того, щоб не зашкодить. А потім вже більше, і йдемо на життєвий компроміс", – зазначає лікар.
Лікарня також обладнана мультимедійним кабінетом для відновлення як моторики рук, так і мозкової діяльності. Ерготерапевт Анна Тоцька демонструє нам свої гаджети, за допомогою яких допомагає пацієнтам відновлюватись.
"Це інтерактивний стіл. Перед пацієнтами ми вибираємо рівень, також ми можемо вибрати нахил. Наприклад, ми можемо пограти з вами в теніс або ж аерохокей. Можемо з вами помалювати, когнітивно попрацювати або використовувати різні додаткові гаджети, які ми використовуємо в своєму житті", – розповідає Анна.
Цей кабінет зовсім не схожий на кімнату в лікарні, більше подібний на сучасну геймерську. На перший погляд, здавалось би, звичайні ігри, проте вони допомагають пацієнтам зовсім у невимушений спосіб відновити функції організму. Лікування перетворюється на приємну гру.
На одній зі стін висять десятки бойових прапорів. Кожен із них – історія. Кожен боєць, якого лікарі бачили без свідомості, з інфекцією, без надії. А потім – він повертався. Посміхався. І дякував. Тут не забувають жодного.
"Це люди. Це наші пацієнти. Це ті люди, з якими перетиналися наші долі. І це дуже щимить насправді, тому що це настільки близько і це просто наше життя".
Для усіх лікарів цей госпіталь став другим домом, а їхні пацієнти – справжньою сім'єю, в якій кожен дбає та віддає частинку душі один одному. "Відновиш людину – людина відновить країну", – підсумовує очільниця лікарні Наталія Бут.
Цей госпіталь у Дніпрі – не просто медзаклад. Це місце, де ті, хто пройшов пекло війни, отримують шанс на нове життя. І дуже часто самі стають тими, хто рятує інших.