"Поки не перетнеш кордон та не побачиш прапори, не ведися": історія "азовця", який повернувся з полону

24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, Петро Супрун уже знав, що має робити. Ще до світанку він сів за кермо, щоб вивозити людей із Маріуполя. У нього була машина, досвід, знайомі серед військових і розуміння, що місто, у якому він народився і прожив усе життя, опинилося під загрозою.

"Я не міг просто залишитися осторонь. Маріуполь — моє місто. У мене довго було відчуття, що я щось винен своєму місту і тим людям, які там", — згадує Петро.

Так почалася його історія війни, яка зрештою розтягнулася на чотири роки. Вона включала оборону Маріуполя, Азовсталь, полон, роки ізоляції, катування, голод, очікування обміну — і, нарешті, повернення в Україну.

Але, мабуть, найважливіше в цій історії — те, що після всього пережитого Петро не хоче залишатися лише людиною, яка вижила. Він хоче продовжувати жити і служити.

Сам герой зауважує, що цьому сприяла робота з фахівцями центру ментального здоров’я "Повернення", які допомогли йому інтегрувати навіть найстрашніший досвід у життя та навчитися з ним жити.

"Повернення" — всеукраїнська мережа центрів ментального здоров’я, заснована Віктором та Оленою Пінчуками, де військові, ветерани та їхні родини безоплатно отримують професійну психологічну допомогу. На сьогодні таких осередків вже 17 по всій Україні.

Центр ментального здоров'я "Повернення" допомагає у психологічному відновленні військових (фото: пресслужба центру)

Маріуполь — рідний дім

Петро — корінний маріуполець. До повномасштабного вторгнення мав свій бізнес. Він разом із напарником організовував різні заходи — від весіль до великих концертів, міських свят і Днів міста. Саме робота поступово познайомила його з військовими "Азову".

У Маріуполі тоді не всі хотіли співпрацювати з підрозділом. Петро згадує, що багато хто побоювався азовців. Але для нього це було простіше: спочатку — організація заходів, музика, технічна допомога, а згодом — дружба і дедалі тісніший зв'язок із військовими.

Поступово Петро почав думати і про службу. Він не був кадровим військовим, не проходив строкову службу і взагалі не мав військового досвіду. Але йому не подобалася думка просто спостерігати за тим, що відбувається навколо.

"Я не служив, але було бажання не залишатися осторонь. Я люблю свою країну, наш народ", — говорить він.

Петро Супрун із родиною (фото з особистого архіву)

Спочатку Петро запропонував допомагати як цивільний — якщо потрібно, сісти за кермо, перевезти людей, знайти машину чи автобус, виконати будь-яке завдання.

У 2021 році, коли ставало зрозуміло, що велика війна може бути питанням часу, військові зателефонували йому і попросили бути готовим. Якщо почнеться — допомогти вивезти родини побратимів. Тож 24 лютого він уже був за кермом.

О сьомій ранку почав забирати людей, щоб везти їх у бік Запоріжжя. Разом із ними поїхали його дружина і маленька донька. Але родину він, зрештою, залишив за межами Маріуполя, а сам повернувся.

Петро розповідає про це спокійно, але між його словами чути, наскільки складним було це рішення. Доньці тоді було шість років.

Петро залишився в Маріуполі і виконував те, заради чого повернувся. Він допомагав із охороною, носив речі, працював із генераторами, займався їжею. А згодом почав працювати із загиблими.

Його завданням було прийняти тіло, роззброїти загиблого, за можливості знайти документи, щоб встановити особу. Медики оглядали й фотографували загиблих, після чого їх складали в рефрижератори. Це був його внесок у оборону міста, в якому він прожив усе життя.

Петро Супрун пішов захищати Маріуполь з цивільного життя, не маючи військового досвіду (фото з особистого архіву)

На "Азовсталі"

У середині березня 2022 року українські військові почали відходити до “Азовсталі”. Маріуполь поступово перетворювався на місто, в якому практично не залишалося безпечних місць.

Петро згадує цей період насамперед через постійні обстріли і нестачу їжі. На завод росіяни скидали все, що мали — артилерію, міномети, авіацію, корабельну артилерію, дрони. Але навіть у цих умовах в українських військових залишалося розуміння, навіщо вони там.

"Єдине, що залишалося в голові, — те, що ми не просто так там знаходимося. Те, що ми зараз робимо, воно допоможе в будь-якому разі", — говорить Петро.

Він каже, що найбільше тримали саме відчуття спільної справи і думка про родину.

Поки на "Азовсталі" залишався зв'язок із зовнішнім світом, Петро намагався дізнаватися, що відбувається за межами заводу. Особливо його цікавило одне: чи вдалося дружині та доньці вибратися.

У квітні родині вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Звідти вони через гуманітарну місію потрапили до Європи — до друзів сім'ї у Цюриху.

20 травня 2022 року Петро вийшов із "Азовсталі" за наказом Головнокомандувача.

Чотири роки, які не мали календаря

Спочатку Петра з побратимами привезли до Оленівки. Там він пробув близько чотирьох місяців. Попри важкі умови, саме там чоловік відчував звʼязок із зовнішнім світом, між полоненими передавали новини.

А 27 вересня 2022 року його перевезли до Таганрога.

"Там я вже відчув, наскільки нас як українців ненавидять і наскільки нас ненавидять як підрозділ. Нас шукали, нас вишукували. Наче вони створили ворога, якесь зло для всієї країни", — розповідає він.

Для "азовців", говорить Петро, було "особливе ставлення" - щодня відбувалися перевірки, часто навіть двічі на день. Кожна тривала лише кілька хвилин, але для полоненого це був момент, коли він не знав, у якому стані повернеться назад.

"Ти виходиш як на бойове. Розумієш, що можеш повернутися з цієї перевірки людиною з інвалідністю. Хоча сама перевірка триває три-п’ять хвилин. Вийшов, забіг — а іноді не забіг, іноді заповз, іноді в крові", — говорить Петро.

У Таганрозі, за словами Петра, давали воду з олією, трохи каші, хліб. Останні пів року — гнилу картоплю кілька разів на день. Чоловік схуд зі 115 кіло до 70.

"Ніхто вже не говорив про смак. Ніхто не говорив про наявність солі. Говорили просто про кількість", — розповідає він.

У вересні 2024-го його перевезли до Кізілу в Пермському краї.

Але найважчою для нього була не тільки фізична сторона полону, а й психологічна. Петро заборонив собі думати про сімʼю, бо такі думки могли просто зламати.

"Я особисто закрив для себе всі ці думки, повністю абстрагувався. Я просто вирізав цей шматок, щоб не думати про них. Хтось казав: "Може, хочете зв’язатися?" Якщо в них усе добре — слава Богу. А якщо в них усе погано — мені краще про це не знати", — говорить Петро.

Бо якщо з родиною щось сталося, він нічого не міг зробити.

Іншим полоненим іноді вдавалося отримувати звістки від рідних, комусь навіть дозволяли відеозв'язок. Але Петра це не стосувалося. У квітні 2025 року він отримав лист від Червоного Хреста - це був перший і останній лист за весь час полону. В ньому йшлося про те, що дружина та донька в безпечному місці.

Обмін, а не провокація

Коли почали забирати людей на обмін, Петро не дозволяв собі радіти. Він уже чув історії про тих, кого привозили до літаків, а потім повертали назад, тому вирішив не вірити до останнього.

Спочатку його сфотографували. Потім перевели разом із групою з 13 людей. Петро помітив, що серед них він єдиний із "Азову". Для нього це означало потенційну небезпеку: він знав, як проходили "прийомки" полонених, і готував себе до найгіршого.

Але дорогою щось змінилося - їх перестали бити, стали реагувати на прохання надати допомогу або відвести до туалету. Для людини, яка роками жила за зовсім іншими правилами, навіть це виглядало підозріло.

"Поки не перетнеш кордон та не побачиш прапори, не ведися. Не вір", — фактично повторював він собі.

І тільки коли вийшов з автобуса та перейшов до української сторони, зрозумів: це справді обмін. А остаточно повірив уже тоді, коли український автобус рушив і жінка із супроводу дала телефон, щоб він міг зателефонувати родині.

Після повернення Петро згадує не тільки лікарів чи процедури, а найперше, про що він говорить - це люди.

"Таке відчуття, що на нас реально чекали. Реально кожен, хто нас бачив, радів тому, що ми повертаємося. Це було дуже приємно. Дуже людське ставлення", — говорить він.

Петро Супрун повернувся в Україну після 4 років полону в РФ (фото з особистого архіву)

Після чотирьох років полону люди повертаються різними: хтось має фізичні травми, хтось — емоційні, а хтось не одразу розуміє, що з ним відбувається. Петро каже, що спочатку теж практично нічого не відчував. Адреналін, емоції — і здається, що все нормально, а потім поступово починають проявлятися наслідки.

"До кожного лікаря заходиш, тобі кажуть: “Подихай, згадай, не поспішай”. І поступово, поступово, поступово рухаєшся", — розповідає він.

Обстеження, МРТ, КТ, медкомісії — усе проходило не за принципом "треба швидше", а навпаки: людині давали час згадати, що з нею відбувалося, і поступово повертатися до звичайного життя.

Повернення додому, до себе, до сім’ї

Окремою частиною цього повернення стала психологічна допомога. Петро не приховує: до війни він практично не спілкувався з психологами, а після полону сам зрозумів, що йому це потрібно.

"Я розумів свій стан і те, що мені потрібно розмовляти, потрібно спілкуватися, потрібно розповідати, не тримати все в собі, тому що мені це тільки на користь. Я спілкувався з усіма психологами, з якими тільки міг", — каже він.

Для нього психологічна допомога була не про те, щоб забути пережите. Навпаки — про те, щоб навчитися жити з тим, що вже сталося.

Психологи з центру ментального здоров’я "Повернення" допомагали йому знову спілкуватися з цивільними людьми, які не бачили війни і полону. Пояснювали, як реагувати на їхні погляди, як повертатися у суспільство, як переключатися, як не застрягати в окремих переживаннях. Поступово Петро почав сприймати психологів не як людей, до яких його "відправили лікуватися", а як людей, із якими можна говорити.

"Є травма, яка періодично повертається. Зрозуміло, що я нічого не можу змінити. Але я можу змінити своє ставлення до того, що відбулося", — пояснює він.

Терапевтична робота у "Поверненні" допомагала повертатися до конкретного спогаду вже з позиції людини, яка перебуває тут і зараз. Не щоб стерти пам'ять, а щоб вона перестала щоразу приносити той самий біль.

"Я хотів би подякувати керівнику центру ментального здоров'я Ігорю та клінічним психологам Анастасії і Ірині", — додав військовий.

Полон закінчився не в той день, коли Петро вийшов із літака. Він закінчується поступово — коли людина знову вчиться спати, говорити, спілкуватися, довіряти, згадувати без болю і будувати плани.

"Я не відчайувався. Я не загубився. Я вірив. Я до останнього вірив у свою країну, у свою сім’ю. Що, як мінімум, моя сім’я мене не залишить, а наша країна не кине нас там", — говорить Петро.

Він додає, що після пережитого йому все одно хочеться продовжувати службу задля збереження незалежності України.