Два роки тому, 11 листопада 2022 року, ЗСУ звільнили від окупантів Херсон і частину правобережжя. З того часу місто живе під постійними обстрілами. РБК-Україна розповідає історії трьох херсонських волонтерів, які самі пережили окупацію, зберегли силу духу і продовжують допомагати рідному місту.
Ще влітку 2022-го ЗСУ активно завдавали ударів по Антонівському мосту: російська ППО не здатна була перехоплювати всі удари. У листопаді почали поширюватися обережні "натяки" на можливе звільнення міста.
Якийсь час російське командування намагалося демонструвати "контроль" над Херсоном, водночас поширювали новини про підготовку до евакуації цивільних. З окупантами на лівий берег перебралося немало колаборантів, частину людей вивезли примусово. За день до звільнення міста при відступі з правого берега Дніпра окупанти підірвали Антонівський міст, зруйнувавши кілька його прольотів.
11 листопада містяни з прапорами вже поспішали привітати і особисто обійняти хлопців з ЗСУ. Раділи херсонці, і разом з ними – вся країна. Ті події надовго залишаться в серці українців і увійдуть в історію як один з ключових етапів російсько-української війни. Сьогодні ж Херсон щодня стикається з великою кількістю викликів: від обстрілів до перебоїв зі світлом і водою.
Голова херсонської громадської організації "Місто Сили" Євген Гілін – активний громадський діяч, батько чотирьох дітей. Допомагав місту і під час окупації, і весь час після звільнення міста. 24 лютого різко розділило життя в мирному Херсоні на "до" і "після", згадує він.
Того дня над головами людей літали гелікоптери, були новини про висадку десанту (об 11:30 російський десант висадився з гелікоптерів біля Антонівського мосту та швидко взяв його під контроль – ред.), вибухи лунали все частіше. Мирне життя Херсона швидко перетворилося на воєнне – перші жертви серед цивільних, розбиті мости та вогонь уздовж узбережжя були свідченням того, що місто вже не буде таким, як раніше.
Залишатися чи виїздити? На ранок наступного дня Євген приймає важке рішення вивезти родину. О шостій ранку він із дружиною, дітьми та собакою швидко вирушили в дорогу на Захід України.
"Траса була порожня. Коли я побачив наших військових, які спокійно стояли біля бронетехніки, то подумав: якщо так триватиме, багато з них, можливо, не доживуть до наступного ранку", – згадує він ті хвилини.
Після евакуації родини Євген переключився на волонтерську діяльність: залучення якомога більшої допомоги та уваги світу до Херсону та області – стало основною ціллю його та команди.
В перші дні окупації люди сиділи по домівках, не розуміючи ситуацію, коротенькими перебіжками заносили сусідам продукти. З часом всі зрозуміли, що особливо після трагедії в Бучі окупанти хотіли показати, що нібито ставляться до херсонців лояльно.
"В Херсоні вони хотіли показати, що прийшла "гарна" влада, що нарешті все буде класно, що Херсон тепер під патронатом "великої Російської Федерації". Хотіли викликати бажання співпраці. Але добре, що херсонці не скорилися стратегії і почали виходити на мітинги, на пікети – протестувати проти російської окупації", – каже волонтер.
Багато людей, звісно, хотіли виїхати. Першими випробовували маршрути справжні відчайдухи.
Кращий друг Євгена, Антон Кушнін, який загинув 16 травня 2022 року, на початку окупації міста просто сідав у машину, їхав в Антонівку, Олешки. Він перший з області, кому взагалі вдалося виїхати до Миколаєва. Фактично на собі він випробовував ці нові дороги, передавав у штаб важливу інформацію про умови та правила проїздів і далі всі вирішували, як евакуювати цивільних і завозити в окуповану область допомогу.
Шукаючи можливості, як вивезти людей, волонтери часто розчаровувалися. Деякі водії просили за транспортування своїх же містян шалені гроші. Вартість була різна залежно від напрямку. Десь просили 5-6 тисяч гривень за місце. В якихось місцях доводилося проїздити 20-45 блокпостів.
Врешті знайшли чудових перевізників, які вивозили людей своїми автобусами. Їм пропонували гроші, але деякі відмовлялися, дехто погоджувався на покриття прямих витрат та зарплат водіям. І везли людей, ризикуючи всім.
"Це була двостороння кампанія: вивозячи людей, назад автобуси їхали наповнені гуманітаркою. З великою вдячністю я згадую тих перевізників, яких ми залучили до цієї роботи: Віталій Прокопов, Артем Присяжний, Олександр Демчук, Олексій Грибко, Олег Камінський, Костянтин Блізниченко, Євген Штопель та багато інших", – підкреслює співрозмовник.
Сьогодні, два роки після звільнення, Херсон щоденно стикається з десятками викликів – місто стало справжнім південним форпостом України, підкреслює Євген Гілін.
"Зараз тут переплетено все: мирне життя та бойові дії. Містяни, лікарі, військові, комунальники, ООН, поодинокі волонтери – всі ці люди разом утримують місто. Приїхавши сюди, можна побачити двірників у бронежилетах, які метуть вулиці, попри обстріли. Можна побачити водіїв маршруток у касках. Вони виконують роботу, ризикуючи життям", – описує він ситуацію в місті.
Станом на 1 листопада, у Херсонській територіальній громаді проживає 158 тисяч людей. Деякі населені пункти залишилися зовсім без людей. У Вереміївці, Петрівці лише кілька жителів, а у Майському та Миколаївці немає нікого взагалі. У деяких селах проживає всього по 5-15 мешканців, і для них щоденні обстріли – просто надзвичайний психологічний тиск. Страждає від обстрілів і сам Херсон.
Зараз волонтери думають, де взяти броньовані карети швидкої допомоги для місцевих лікарень, бо на виклики медики їдуть в цивільних автівках, але ж Херсон – це зона активних бойових дій. Минулого тижня під обстрілами постраждали троє медиків. Один із них загинув дорогою на виклик.
Бригади швидкої допомоги ризикують життям, відвідуючи усі зони області, де є потерпілі. Фермери змушені розміновувати власні поля, бізнеси намагаються адаптуватися до нових податкових умов, купа викликів і у влади.
"Локальні організації, такі як наша, просто розриваються між великою кількістю потреб. Бо більшість людей, які залишилися – це літні люди, наприклад. І не можуть собі дозволити покинути своє житло і шукати інше. Локальні організації – на постійній каві, на сигаретах, на шаленому адреналіні. Якщо ви не курите, то в Херсоні є високий ризик, що почнете", – додає Євген.
Недавно місто сколихнуло розслідування щодо будівництва протирадіаційного укриття. Люди почали запитувати, навіщо це робити, коли місто щодня під обстрілами.
Навколо цього питання було вже купа скандалів, і міська влада не змогла стримати витік ситуації у публічний простір. Будівництво недавно почали, і туди відразу "прилетіло" два КАБи.
"Всі виконані роботи накрилися мідним тазом. Відповідно, і гроші теж пропали. І людей не запитали, чи потрібно їм це зараз. Також на будівництво школи в Херсоні, прямо у п'ятикілометровій зоні від лінії розміщення ворога, теж "прилітало". Повилітали всі вікна, у квартирах стіни завалилися. Причина для мене як для юриста зрозуміла – місцева влада не має діалогу з громадою, а в стані війни така конфронтація в тилу неприпустима", – каже Євген.
Попри всі складнощі, Євгена не перестає вражати херсонський бойовий дух. У місті літні люди не просто чекають на допомогу – вони теж активно включаються в підтримку. Вони готують страви для військових, плетуть маскувальні сітки, доглядають тварин, як можуть допомагають місту. Тут кожен відчуває свою важливість і намагається бути корисним.
"Херсонці, які виїхали до Одеси, Львова, Іспанії чи Америки, теж стикалися з небезпеками. Хтось постраждав від стихійних лих. Вони говорять: "Немає місця, де можна бути повністю в безпеці – ні тут, ні там. То навіщо їхати? Якщо залишимо Херсон, то отримаємо ту ж саму невизначеність, тільки без рідних стін і з додатковими труднощами", – каже він.
Ця логіка підкріплюється емоціями: для херсонців їхнє місто – це затишок, знайомі обличчя, атмосфера та любов до рідних місць на березі Дніпра. Херсон асоціюється з чудовими пейзажами, прогулянками біля моря, навіть з дельфінами на горизонті. Люди не хочуть полишати ці цінності, навіть попри ризики.
Повернувшись із інших міст, люди часто відчувають полегшення: "Все, я вдома, тут все стане на свої місця". Відчуття близькості й підтримки допомагає пережити обстріли.
"Для багатьох херсонців рішення залишитися – це вибір між рідними стінами й невідомістю. Невизначеність є всюди, але вдома, де поруч близькі люди, де можна відчути підтримку, вона здається менш загрозливою. Сусіди приносять пиріжки, діляться водою, молоком – це сповнює людей відчуттям єдності та тепла. Тож, навіть попри постійні обстріли, містяни залишаються разом, допомагають одне одному й продовжують боротися за своє місто", – підкреслює він.
Ірина Ільїна з громадської організації "Тарілка-Херсон" до великої війни працювала вчителем початкових класів та реабілітологом. Надавала безкоштовні послуги дітям з інвалідністю від організації. Так і почався її шлях волонтерства – за пару років до вторгнення РФ в Україну.
"Пам'ятаю, ще тоді небайдужі херсонці допомагали жителям області та місту. Ми мріяли привити волонтерство кожному. Це швидко сталося, але зовсім не при таких умовах, як ми хотіли. Наша місія була забезпечувати людей продуктами, допомагати людям та дітям з інвалідністю. Було багато проєктів та планів. Але 24 лютого у всіх українців на секунду зупинилось серце і подих", – згадує вона.
Дзвінок рідним на Лівобережжя: "мамо, прокидайся, війна". Страх, переживання, неконтрольований психологічний стан, тривога - все це було в перший тиждень. Але підтримка команди і згуртованість дозволили опанувати себе.
У волонтерів був "Банк одягу" – місце, куди можна було принести речі або взяти їх безкоштовно. Всі 8 місяців Ірина кожного дня проводила саме там. Багато переселенців, мами з новонародженими – всі або приносили, або забирали речі.
"В перший місяць окупації слово "волонтер" ми забули, бо це було небезпечно. Я говорила, що у мене секонд-хенд, а підпільно ми роздавали ліки, які ще отримували з підконтрольної Україні території, та продукти. Коли везли на села продукти, говорили на блокпостах, що їдемо продавати на магазин. А заїжджаючи в село, швидко фасували по пакетах і розносили по дворах", – додає Ірина.
Траплялося в окупації й кумедне. Для Ірини цим моментом було, коли буряти прийшли в "Банк одягу" і запитали, де продаються магнітофони.
"Ми довго сміялися. А потім вони запитали, де можна купити взуття. І я їх направила до дитячого магазина. Сміялись не довго. Бо прийшли колаборанти, які погрожували, що підуть в комендатуру бо в мене на лобі написано, що я за Зеленського. Я посміялася, піднімаючи волосся. І сказала: "Що, так видно сильно?", – згадує вона.
Волонтери розвозили продуктові набори нужденним по селам і місту. Розуміли, що деякі люди, яким вони допомагали, могли різко "змінити свій напрямок патріотизму".
Заїхавши в одне село, яке зараз досі в окупації, вони дуже швидко розносили набори. Швидко тому, що волонтерів тоді в буквальному сенсі ловили і відвозили на підвали: росіяни розуміли, що ці люди мали звʼязок з підконтрольною Україні територією, яка постачає нам фінансування. І хотіли, щоб волонтери працювали на окупантів.
"В пакеті деякі продукти з тимчасово окупованого Криму. Запамʼятався дідусь в тому селі, який кричав, щоб я вийшла з двору, бо він не хоче брати русняву гуманітарку. Я благала його не кричати і казала, що ми наші. І доказом було в тому пакеті пляшка олії. Саме пляшка, на якій написано українською "олія". Він заспокоївся і сказав: "Добре, олію візьму, все інше брати не буду". Такі люди мене тримали морально. Бо відчувала, що я не одна", – каже волонтер.
В тому селі після роздачі гуманітарки окупанти влаштували обшук і запитували, хто приїжджав. Ірина місцевим просто говорила, що вона з Херсону. Так і шукали біляву дівчину з Херсону…
У день звільнення міста Ірина з самого ранку стояла в черзі – робила закупку картоплі людям. Зв'язку, світла і води не було.
"Продавець прошепотів: "ти бачила наших?" Я тільки кивнула головою, бо хто його знає, хто в нього "наші". Вже і спілкуватись було небезпечно. Але проїжджаючий повз нас пікап з українським прапором пояснив усе. Сльози щастя. Емоції, які я б хотіла пережити не один раз. У те, що так буде, я вірила до останнього. А віра – це найсильніше почуття, яке є у людини", – згадує Ільїна.
Батьки Ірини залишились на лівому березі. Вона піймала зв'язок біля Антонівського мосту, подзвонила мамі та встигла сказати "нас звільнили, скоро зустрінемось". Але наскільки скоро – вона не розуміла.
Ірина постійно хвилювалася за батьків, бо ворог і далі продовжував відстежувати її діяльність, а батьки залишалися в окупації. Вона весь час казала мамі: "Чекайте, скоро все закінчиться". Але війна мала свої плани.
Коли трапилася трагедія з підривом Каховської ГЕС, Ірину знову охопили ті страшні відчуття, як і 24 лютого. Тоді вона втратила зв’язок із рідними, а Херсон затопило. Волонтери працювали вдень і вночі, без відпочинку.
За кілька тижнів Ірині вдалося умовити батьків виїхати, і вона безмежно вдячна, що вони погодилися. Адже нині перша лінія на лівому березі зруйнована. Зараз вона вірить, що вони повернуться і відбудують рідний дім.
"Зараз я продовжую допомагати ЗСУ, працюю над проєктом із ГО "Місто сили". Створили центр розвитку матері та дитини "Зростаймо разом", де тренери проводять заняття з логопедії, лікувальної фізкультури, майстер-класи, кіновечори і багато іншого для батьків та дітей. Це не просто дозвілля. Це маленька сім’я, що дає тепло і дитинство малюкам, особливо зараз, коли ситуація у Херсоні надзвичайно важка”, – каже Ірина.
Свій день народження у травні 2022-го Ірина провела під окупацією. Вона загадала одне бажання – щоб наступний відзначити вже у вільному Херсоні. І воно здійснилося.
"Це нагадало, як багато важить єдність. Ми, як і тоді, робимо все можливе, щоб підтримувати одне одного. Сьогодні у місті важко. Херсон живе одним днем, адже обстріли стаються кожну хвилину, атаки дронів кожну ніч. Коли тихо пару днів, ми розуміємо, що від цієї тиші ще страшніше. Але ми не здаємось. Я вірю у краще так само, як і тоді, під час окупації", – додає співрозмовниця.
До широкомасштабної війни херсонець Сергій Кіндра був ведучим на святах. З 24 лютого війною почав волонтерити. Вже після окупації потрапив із сином під обстріл, той загинув буквально у нього на руках. У Сергія залишився молодший син. Він, попри все пережите, залишається жити в Херсоні і допомагає військовим.
"Родинам зниклих безвісті захисників я кажу: "моліться, у вас є надія, що він десь в полоні. У вас є надія, що чоловік чи син вам зателефонує". А у мене надії, що син подзвонить і скаже "Пап, привіт" – немає. Кажу дівчаткам, щоб допомагали побратимам, посестрам зниклих. Важливо людину, яка стикнулася з нещастям, вивести зі стану горя в стан помічника. Це важливо робити хоча б для того, щоб не збожеволіти. І робити добро – це єдине, що їх ще якось тримає", – каже Сергій.
Херсон зараз – це чиєсь скалічене життя щодня. Жахливо думати про те, що до постійних обстрілів звикаєш. Сергій не може змиритися з обстрілами цивільних: в якихось містах це резонанс, а в Херсоні – буденність.
Ті, хто в місті чимось займається активно, живе практично під землею. У сховищах проводять робочі збори, якісь заходи. Там само збирають гуманітарну допомогу. Звучить страшно, але на сигнал тривоги вже мало хто звертає увагу: часто вона гуде постійно.
"Я б сказав, що у місті залишились трошечки чокнуті люди. Є кілька місць, де ці люди перетинаються, всі ці обрані, шалені люди. І концентрація така насичена. Ми один одного практично всі знаємо. Ми знаємо, хто яким ресурсом володіє, до кого за чим можна звернутися", – розповідає волонтер.
Коли о 4 ранку 24 лютого сталися перші "прильоти" по Чорнобаївці, мало хто розумів, що відбувається. І мало хто вірив у те, що насправді почалася війна. Згодом почалися обстріли Антонівського моста.
У перші дні волонтер обійшов сусідні двори свого приватного сектора, роздав номер телефону сусідам і домовився про сигнали на випадок небезпеки. Вулиця швидко згуртувалася, і люди почали допомагати одне одному. Інші масово виїжджали, залишаючи будинки, собак, котів. Передавали йому ключі від своїх домівок і просили доглядати тварин.
"Важко було тим, хто не мав запасів їжі. Тоді річка Дніпро і риба стали справжньою допомогою: люди, які раніше не знали, як готувати рибу, тепер вчилися її смажити та робити котлети. Черги до місцевого маслозаводу були величезні. Але навіть у такій ситуації ми з друзями знаходили ліки і допомагали один одному. Проблема з медичними засобами стала дуже серйозною, і ми намагалися доставити їх людям",– згадує Сергій.
Коли росіяни прийшли, багато місцевих взагалі їх не боялися. Хтось навіть поводився сміливо, відчайдушно.
"Ми поводилися на правах господарів міста. Казали, що їх тут не чекають. Коли вже почалися випадки віджимання приватних автівок, я казав хлопцям, щоб були обережніші", – згадує чоловік.
Після заходу в місто Росгвардії та інших підрозділів окупантів, хлопців і дівчат почали затримувати і допитувати. Багато знайомих Сергія, які були "на підвалах", тепер одне одного називають "підвальний брат" і "підвальна сестра".
В листопаді 2022-го у те, що Херсон звільнено від окупантів, Сергій спершу не повірив. Навіть у моменти, коли в мережі вже з'являлися перші кадри, як військові ЗСУ на БТРах потроху наближаються до міста. А далі були радісні зустрічі херсонців з нашими захисниками. Ці кадри які облетіли весь світ.
"Багато людей бачили військових, але я думав, що це може бути якась провокація. Ми чекали сигналу від своїх, бо росіяни підготували велику кількість техніки, БТРи стояли на вулицях, і були маленькі блокпости по всьому місту. Я не знав, де чия техніка. Коли прийшли наші, відразу це не було так помітно, але ми вже розуміли, що ситуація змінюється. Росіяни, здається, просто панічно тікали, не витримавши наступу наших сил", – каже він.
Дев'ять місяців окупації дуже скалічили Херсон. У багатьох було відчуття, що вони відстали від життя.
"Коли вже українські Збройні Сили зайшли в Херсон, всі раділи зустрічі з ЗСУ. Це була радість, щира радість. Але, знаєте, з якимось елементом "я не вірю, що це сталося". Насправді це були щирі емоції. І навіть деякі наші хлопці військові ніяковіли від того, як їх зустрічали. Цілували, обіймали, годували. У деякі моменти приходила думка: все, війна закінчилася”, – відзначає чоловік.
Перших п'ять днів обстрілів міста не було. Настала повна тиша. У Сергія було враження, що в ті дні росіянам було просто не до того: вони панічно тікали з міста. Всі вільно пересувалися вулицями, на кожному кутку були наші військові на пікапах, на цивільних автомобілях.
А далі стало відбуватися все те, що ми щодня читаємо в новинах: обстріли, загибель людей, теракт на Каховській ГЕС, порятунок людей. І – знову обстріли.
Зараз Сергій, як і багато інших херсонців, хотів би до міста більше уваги.
"Ось в Києві на Охматдит зібрали мільйони. Це добре, безперечно. Але в Херсоні не залишилося жодної лікарні, яку б не обстріляли. І таких масштабних зборів коштів на них немає. Нікуди не поділися й потреби військових. Міжнародні фонди за своїми принципами дітям і цивільним допоможуть, а військовим – ні. Тому допомога ЗСУ залишається на всіх нас", – каже він.
Поки йде широкомасштабна війна, з Херсону виїхало більше 60% мешканців. Але, попри все, частина людей повернулася у місто. За три літні місяці цього року кількість населення міста збільшилася на 12 тисяч людей.
Але тут зовсім не йдеться про повернення в місто, бо тут стало безпечно. Багато хто повертається через зневіру і неможливість адаптуватися на іншому місці. Хтось не знайшов роботи, комусь треба доглядати за родичами.
"Торік скасували виплати більшій частині ВПО. Це теж дуже вплинуло. Були кілька тисяч гривень, які якось допомагали покривати витрати на житло. І такі люди поверталися назад. Бо не мали грошей, не мали дому. Бували історії, коли люди поверталися, а потім прилітала ракета і вони гинули", – з сумом каже волонтер.
Небезпека для цивільних і в тому, що деякі території з сусіднього окупованого берега так близько, що вони можуть роздивитися обличчя перехожих. І, навіть прекрасно бачачи цивільного, росіяни ведуть по них прицільні обстріли. Їм все одно, чи це авто швидкої, дитина або бабуся.
До війни Сергій завжди казав, що Херсон – це туристичне місто, в якому варто побувати всім. Мальовничі Херсонські плавні, Олешківські піски, острів Джарилгач, Арабатська стрілка. На жаль, все це залишилося на окупованому лівому березі.
Волонтер додає: коли місто звільнили, херсонці плакали від щастя. Це давало надію, що ось скоро звільнять і інші міста й села. Зараз, через два роки, Херсон живе на межі депресії, відчаю та зневіри, але водночас чекає і сподівається, коли закінчиться війна. Так само, як колись чекали звільнення самого Херсону.