Пішло не за планом. Що завадило Україні прорвати фронт та чого чекати від війни у 2024 році
Український наступ на Півдні фактично призупинений. Росіяни активізувались у Донецькій області та хочуть повернути ті території, що були втрачені ними влітку. Про підсумки війни у 2023 році і прогнози на 2024-й – у матеріалі журналістки РБК-Україна Уляни Безпалько.
При підготовці матеріалу використовувалися: матеріали Washington Post, заяви командувачів та військових спікерів, а також розмови з представниками українських військових та політичних органів на умовах анонімності.
Переоцінка – саме цим словом можна найбільш влучно описати рік війни. Великі сподівання, які Україна та її союзники покладали на літньо-осінню кампанію, не виправдилися. На основному напрямку нашого удару після трьох місяців лінія фронту змістилась до села Роботине, хоча за планом це мало відбутись ще в першу добу наступальної операції. На сьогодні бої все ще точаться у цьому районі, що знаходиться в десяти кілометрах від наших вихідних позицій.
Тепер у своїх заявах військове та політичне керівництво все менше обіцяє швидке повернення окупованих територій. Суспільство починає усвідомлювати, що війна може затягнутись ще на роки.
Членам НАТО стає все складніше конкурувати з Росією у постачанні озброєння та боєприпасів на фронт. На політичній арені Євросоюзу більшає симпатиків Москви. Намагаючись знайти точки дотику, європейські лідери стикаються з труднощами у виділенні допомоги Україні. Тим часом наближення президентських перегонів у США вбило клин у двопартійну єдність Конгресу. Фінансова підтримка для України стала заручником політичних торгів між Білим домом і республіканцями.
На противагу їм недемократичні терористичні режими та диктатури показують, що здатні більше контролювати ситуацію. Натовпи ворожих солдат – хто під примусом, хто за гроші – продовжують конвеєром надходити на фронт. Попри утилізацію тисяч росіян за одне українське село, невідоме нікому в Омську чи в Курську, ніхто в РФ не бажає протестувати проти війни. І навряд чи буде, навіть попри те, що Путін налаштований йти далі і посилати на убій ще більше людей.
Контрнаступ: переоцінка
Стрімкий успіх ЗСУ на Харківщині та Херсонщині змусив повірити в некомпетентність російської армії і можливість повторення таких же проривів і на інших ділянках. За даними видання, варіант наступу на Півдні обговорювався у владних кабінетах ще в 2022 році. Частина політиків та військових вважала, що пробиватись до Мелітополя потрібно було восени минулого року.
З іншого боку лунали застереження, що в української армії недостатньо для цього сил і засобів, а тому така операція неминуче завершиться численними втратами і крахом. Для багатьох це стало переконливим аргументом, щоб зачекати з наступом на Півдні, а тим часом обмежитись операціями на Харківщині та Херсонщині. Зараз же частина співрозмовників у військових колах вагається у правильності цього рішення.
Ворог повною мірою скористався отриманим часом. Поки країни НАТО намагались знайти достатньо озброєння і підготувати українські бригади, росіяни вибудовували ешелоновану оборону і облаштовували мінні поля.
Уже з січня Кремль націлився на окупацію Бахмута, де за п'ять місяців боїв, за словами Джо Байдена, росіяни втратили понад 100 тисяч військових. У результаті ПВК "Вагнера" фактично перестала існувати як потужна бойова одиниця. Українські політики та військові спікери пояснювали, що утримання Бахмута важливе для того, щоби сточувати і сковувати окупаційні сили перж ніж українські підрозділи розпочнуть свій наступ. У травні ворог повідомив про повне захоплення цього міста. Тому чи збільшили наші шанси у наступі кількамісячні бої за Бахмут чи навпаки – виснажили ресурси, як це розцінювали в США – насправді залишається відкритим питанням.
Приблизно в середині цієї весни інформовані джерела РБК-Україна у військових колах стверджували, що наш наступ розпочнеться в травні на Півдні та Сході і, напевно, матиме лише частковий успіх. Проте навіть такі помірковані прогнози виявились значно оптимістичнішими за реальність.
Українська операція розпочалась не в травні, а в червні, хоча наші бригади прибули на позиції за кілька тижнів до цього. Операція пішла не за планом ще з перших днів. Вся територія, якою мали пройти українські підрозділи з бронетехнікою, була встелені мінними полями. Їхня щільність перевершувала усі радянські методички – до п'яти мін на квадратний метр. Чимало з них були так глибоко закопані в землю, що їх не могла зафіксувати повітряна розвідка. Засобів для розмінування, які були в розпорядженні, виявилось недостатньо.
Окупанти зайняли позиції на висотах і почали накривати вогнем протитанкових засобів, артилерії, авіації та безпілотників наші бригади, що згуртувались у колони, аби йти вперед по відкритих запорізьких степах. Першою під удар потрапляла техніка для розмінування, що рухалась на чолі колони. Бронетехніка у намаганнях вийти з-під вогню ризикувала підірватись на мінах, що оточували розмінований прохід. Розміновувати зони проведення операції часто доводилось вручну і вночі. Однак нерідко бувало й так, що вже на очищені території росіяни знову дистанційно розкидали нові міні. За даними OSINT-оглядачів, у перші дні наступу українські бригади втратили до 20 машин Bradley та близько шести танків Leopard.
Частина західних чиновників та військових вважає, що саме ці тижні очікування у другій половині весни дали окупантам час на підготовку, а тому варто було починати наступ ще у квітні. Хоча в наших владних колах переконують, що росіяни почали готувати оборону ще з листопада і станом на кінець квітня в українських бригад все ще не було всього необхідного озброєння.
До того ж не всі у Вашингтоні, про що вже писало Washington Post, були згодні з вибором наступу на трьох напрямках – Мелітопольському, Бердянському та Бахмутському. Мовляв, це лише призвело до розпорошування сил.
"Не маючи кількісної переваги ні в особовому складі, ні в зброї, ні в техніці наш наступ ударним кулаком на одному напрямку міг би призвести до ще більших втрат. І закінчитись навіть ще меншими територіальними здобутками, ніж є зараз. Тому точно не можна казати, що рішення йти відразу на три напрямки було хибним", – розмірковує у розмові з виданням один із впливових українських військовопосадовців.
Ще один момент, на який звертає увагу Washington Post – у США не поділяли рішення України залишити більш досвідчені бригади обороняти Схід. Тоді як новосформовані – відправити на навчання, а потім - в наступ на Півдні. Зрештою, це мало свою логіку, пояснюють джерела видання. Якби на час підготовки вже досвідчених бригад взимку та весною на захист Сходу залишили малонавчені підрозділи, росіяни ще до початку нашого наступу могли би підходити до Краматорська.
Десь з середини літа командування таки вирішило зосередити наступ лише на Мелітопольському напрямку, змінивши тактику. Замість загальновійськового бою був обраний наступ малими групами піхоти, які крок за кроком відбивали ворожі позиції. Західні посадовці та аналітики вважають, що українські військові не змогли повністю опанувати загальновійськовий підхід та скоординований бій на рівні бригад. З іншого боку, складно вести повноцінний загальновійськовий бій, не маючи ефективного повітряного прикриття та засобів ураження, що стріляють більш ніж на 80 кілометрів.
Зміна тактики забезпечила рух вперед, однак все одно не допомогла досягти поставлених завдань. Наші підрозділи дійшли до району Роботиного, Новопрокопівки та Вербового на основну лінію російської оборони. Окупаційні війська підтягнули туди резерви і регулярно намагаються нас контратакувати.
Переоцінка власних сил та недооцінка противника – ось ключові фактори, які визначили результат цьогорічної кампанії України на фронті. Зрештою, історія не знає умовного способу. Тому цей досвід, за який сплачено велику ціну, варто використати для того, щоби проаналізувати власні помилки і більш реалістично оцінити нашого ворога.
Що далі
З осені противник розпочав наступ, який теж поки не наблизився до своїх стратегічних цілей. Ворог не зміг ні вирівняти лінію фронту по річці Оскіл, ні дійти до Лимана чи Куп'янська. Паралельно окупанти активізувались на флангах Бахмута, намагаючись зупинити наші наступальні дії і захопити Часів Яр. З жовтня Кремль, вочевидь, сфокусувався на взятті Авдіївки.
Початковий задум Москви був схожий на операцію в Бахмуті. Противник хотів оточити місто з півночі та півдня, перерізавши основну дорогу, якою йде постачання. Зараз окупанти намагаються протискатись у саме місто з околиць через промзону. Тільки за перший місяць цієї операції, за словами начальника Авдіївської МВА Віталія Барабаша, було ліквідовано до 4 тисяч російських солдат та знищено близько 400 одиниць техніки.
Попри колосальні втрати ворожі війська все ще зберігають здатність наступати та атакувати відразу на кількох напрямках. І річ не лише в тому, що росіян просто кількісно більше, а й у тому, що в їхній армії діє дуже сувора система покарань, як у період Другої світової – штрафбати, загороджувальні загони і таємні катівні, куди кидають за відмову йти в атаку. Крім того, чимало в'язнів воліють йти служити в армію, аніж виживати в нелюдських умовах російських в'язниць.
Джерела видання у спецслужбах кажуть, що російське командування хоче до президентських виборів Путіна у березні захопити якомога більше територій у Донецькій області, щоби він міг відзвітувати про якісь здобутки своєму електорату. Зараз росіяни вже майже зайняли вщент зруйновану Мар'їнку, б'ються за Авдіївку і можуть активізуватись в напрямку Вугледара.
Німецьке видання Bild з посиланням на джерела у власній розвідці нещодавно написало, що Кремль хоче до кінця 2024 року захопити всю Донецьку та Луганську області, а також дійти до річки Оскіл у Харківській області. Далі у 2025 та 2026 році Москва має намір окупувати значні частини Запорізької, Дніпропетровської та Харківської областей, включаючи місто Харків.
Джерела РБК-Україна у спецслужбах та військових колах стверджують, що це справді один із сценаріїв, що лежить на столі у Путіна. І ця мета відповідає нинішнім діям окупаційних військ на фронті. Один зі співрозмовників видання уточнив, що такі завдання спершу стояли у російської армії до кінця 2023 року, проте через умови на фронті плани коригуються, а терміни зсуваються. І попри будь-які публічні заяви Кремля, там не налаштовані на жодні перемовини та мир.
Що ж стосується планів України на 2024 рік, то зараз у владних кабінетах обговорюють два варіанти. Або проводити виключно оборонну операцію, обмежуючись ударами по території противника, нарощувати власне виробництво і накопичувати сили для наступу у 2025 році, що зокрема підтримують і в США. Або ж готувати нову наступальну операцію на 2024 рік, можливо – знову на Півдні.
Яка стратегія візьме в кінцевому рахунку верх – поки достеменно невідомо. Але який би не був вибір, він все одно потребуватиме нових асиметричних рішень, підходів та, безумовно, збереження підтримки Заходу. Інакше, в кращому випадку ми зможемо лише прогризатиме десяток кілометрів на рік.
Зараз будь-який горизонт прогнозування обривається в листопаді 2024-го, коли пройдуть президентські вибори в Штатах. Що чекати у разі перемоги Байдена приблизно зрозуміло. Однак прихід у Білий дім Трампа більше схожий на рулетку. Його позиція багато в чому буде визначатись військовою ситуацією весною, влітку та восени. Якщо фронт застигне або ж ми продовжимо втрачати території – це може підштовхнути Трампа виступити за кінець війни – не на українських умовах.