"Не вірте, що під водою – хати". Репортаж РБК-Україна з туристичної Бакоти

"Історія у воді, душа у скелі": де шукати минуле Бакоти

Долина, де колись було село, зараз є Бакотською затокою. На дорозі до неї досі стоїть автобусна зупинка – тільки тепер тут імпровізований музей.

На стінах подільський розпис із яскравими квітами, десятки світин і документів із життя Бакоти: весільні фото, паспорти, дані про трудодні у колгоспі, списки померлих під час повоєнного голоду.

"Це життя села, якого вже не існує. У затопленій долині не тільки Бакота, а ще майже три десятки сіл. Ніхто колись не міг уявити, що вода тут підніметься на 40 метрів, але Радянському Союзу потрібно було побудувати ще одну ГЕС", – розповідає головний спеціаліст загального відділу Староушицької селищної ради Ігор Вишемірський.

Розглядаємо старі фотографії: на одній – наречена з короваєм, на іншій – весільне гуляння, де зібралося, певно, пів села, на третій – випускники школи 1953 року. Ще на одній – усміхнена жінка з групою діток.

"Це моя бабуся, яка працювала у Бакоті в дитячому садочку. Ось тут з нею на фото – маленькі бакотяни. Серед них наша місцева легенда – Тарас Горбняк – головний дослідник Бакоти, який вивчає її вже майже 30 років. Тут ще й не пахло туризмом, як Тарас Васильович вже проводив перші екскурсії", – каже Ігор, вказуючи на фото.

Тоді ми ще не знаємо, що всього за кілька годин нам пощастить зустріти Тараса Васильовича. А поки вирушаємо далі – тією ж дорогою, якою ще пів століття тому до рідного дому ходили бакотяни.

Фото: Зупинка-музей "Давня Бакота" (РБК-Україна)

Вперше Бакота згадується в літописах 1240 року як укріплене місто. Тривалий час вона була важливим центром Пониззя Дністра, а вже у XVI столітті в літописах її називають селом.

Сьогодні Бакота – одна з найвідоміших туристичних локацій Поділля. З оглядового майданчика на висоті 120 метрів відкривається панорама затоки: звивистий Дністер "розрізає" пагорби, а вода розливається на понад 1,5 тисячі гектарів. Бакота є частиною Національного природного парку "Подільські Товтри" та перебуває під його охороною.

Та головні хранителі пам’яті про Бакоту – люди, які застали її до затоплення. Серед них – Тарас Горбняк, якого ми зустрічаємо біля Білої скелі. Про Бакоту він написав вже сім книг.

"Мені було 27 років, коли відселили з Бакоти. Розмови велися ще з кінця 50-х років, людям казали: "Не спішіть будувати хати, бо село затоплять. Але чи зупиниш ти того, у кого 10 дітей?", – розпочинає свою історію Тарас Васильович.

Постанову про будівництво ГЕС на Дністрі підписали у 1972-му в Москві. Людям пообіцяли видати гроші для переселення.

"Це мало бути ніби безболісно, але коли люди дізнались, що за умовами мали самі зруйнувати свою хату, зрубати свій садок і самому знищити все, що надбала родина, – починали плакати. Тоді я, як молодий комсомолець, розумів, що країні треба електроенергія, але коли приїхав з батьком валити хату, в якій я народився…, – Тарас Васильович замовкає на мить, тоді розгортає папку і показує єдине фото своє хати. – Я зробив це фото за 3 години до зруйнування. Тоді зрозумів, що це єдиний шанс хоч якось її зберегти".

Фото: Дослідник Бакоти та працівник нацпарку "Подільські Товтри" Тарас Горбняк (РБК-Україна)

Родина Горбняків отримала за своє обійстя 8 тис. рублів. На той час добра хата ближче до Кам’янця коштувала від 12 до 20 тис., гіршу у селах можна було знайти за 5 тис. Виділених державою грошей часто не вистачало. Люди переселялись на нові місця цілими вулицями, щоб зберегти сусідство.

"За стару хату держава давала більше, ніж за нову. Бо з нових господарі ще забирали вікна, двері, а зі старих – вже не було чого забирати. Держава казала, що дасть позики, але під що їх брати, як грошей взагалі не було? Люди паралельно мали руйнувати хату, ходити на роботу і вже будувати нову. Навіть одного вихідного дня держава не виділяла тим, хто будувався", – додає Горбняк.

Каже, найбільше "виграли" люди похилого віку та з інвалідністю – їм давали ключі від готового житла, просто треба було написати заяву.

"Не вірте нікому, хто каже, що під водою можна побачити хати, церкви і могильні хрести. Все було знищено: селяни самі зруйнували хати, дерева вирубали. Кілька років зеки викопували цвинтарі і переносили їх. Це було жахливе видовище. Цілісне переселення мало тривати 8 років, по факту відбулося десь за 5. На 1981-й рік долина вже була гола, восени її почали затоплювати", – додає дослідник.

Село Бакота назавжди зникло під водами. Але побачити, як жили люди в цьому краї можна у 100-літній хатині-музеї в сусідній Грушці. Там зберегли місцевий побут і речі, що розповідають про культуру Пониззя Дністра.

Фото: Краєвид на Бакотську затоку із оглядового майданчику (РБК-Україна)

Скельний монастир: духовна історія Бакоти

Місцеві кажуть, що історія Бакоти сховалась під водами, а от її душа живе у скелі – печерному монастирі ХІ-ХV ст. Його витесали у Білій горі, що височіє на 120 метрів над водами Дністра.

"Християнський етап монастиря – це десята частина діяння цього місця. Раніше тут було місце поклоніння язичників. Під час розкопок у ХІХ ст. на березі знайшли витесену стопу на камені, камінні статуї, жертовники. Взагалі спосіб видовбування цих печер датують від 1750 до 2000 років до нашої ери. Монахи ж сюди прийшли тільки в ХІ ст. Це підтверджує тогочасний напис на печері кирилицею: "Благослови Христос Григорія ігумена, давшому силу святому Михайлу", – каже Горбняк.

Достеменно невідомо як тут осіли християни, але вони прийшли з півдня, вважає дослідник. А все, що тут є – запозичене з Візантії: спосіб поховання, спосіб життя.

"Бакота тоді була духовним центром – це доказує хрест-енколпіон двобічний, який знайшли під час розкопок. Його мали право носити лише священнослужителі високого рангу. Монастир проіснував десь 400 років, жодної згадки чи предмета після ХV ст. тут вже не знайшли", – каже дослідник.

Сьогодні ж монастир має статус пам’ятки національного значення. За реєстраційними документами він не належить жодній церкві, однак тут дозволено проводити відправи представникам різних релігій.

Заходимо у витесані печери: звідусіль на нас "дивляться" ікони – більшість із них принесли віряни. Одна із центральних – із зображенням Бога-отця. Це велика рідкість. Біля ікон – записки від вірян. Під ногами у нас – могили монахів.

"Сюди приїжджають віряни різних конфесій, цілителі, екстрасенси. 15 років тому у нас був монах з Тибету. Я тоді запитав його: звідки знає про Бакоту, бо нашого села нема з 1981-го, монастиря – взагалі 600 років. Він сказав, що існує світ не тільки матеріальний, а й духовний, енергетичний. Бакота одне із таких місць, і навіть у Тибеті знають про неї", – каже Горбняк, показуючи спільний знімок із тибетцем.

Поки ми розглядали монастир, похід туристів не зупиняється: тільки відійшла одна група, одразу підходить інша. Дехто фотографує дітей на тлі могильних ніш, витесаних у скелі. Дехто просто зайшов сюди дорогою до пляжу, який розташований у підніжжі Білої гори. Пан Тарас довго спостерігає за цим мовчки. Тоді, зітхаючи, додає:

"Картаю себе, бо я багато доклався, щоб популяризувати монастир. Дуже хочу, щоб він залишився духовним місцем. Щоб люди пам’ятали про його святість, а не перетворили на прохідний двір", – додає дослідник.

Фото: Бакотська затока (РБК-Україна)

Надвечір вирушаємо на прогулянку катером вздовж скелястих берегів Бакоти. Після серпневого спекотного дня величезна затока і скелі чимось нагадують Крим.

Вдивляюсь у темну воду, боячись таки побачити могильні хрести й інші сліди "бакотської цивілізації". Марно. Сонце вкотре сідає над водами Дністра, де поховане село.