Українська мова понад століття була під забороною. Валуєвський циркуляр, Емський указ і сталінські постанови - усе це мало одну мету: змусити народ забути рідне слово. За книжки чи вистави українською карали конфіскаціями, арештами й навіть розстрілами.
Як саме забороняли українську мову, чим це аргументували і які були практичні санкції проти видавців, учителів, акторів і інтелігенції, розповідає РБК-Україна.
Що це. Таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Петра Валуєва (30 липня 1863). Забороняв друк "малоросійською" навчальних, науково-популярних та релігійних книжок.
Художні твори формально не забороняли, але проходження цензури різко ускладнили. Офіційна теза - "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може".
Чому видали (офіційні мотиви). Реакція імперії на Січневе повстання 1863 року і на спроби друкувати Євангеліє українською (справа Пилипа Морачевського). Влада трактувала український рух як політичну загрозу.
Як карали:
Що це. Акт імператора Олександра II, підписаний у німецькому бальнеокурорті Бад-Емс (18/30 травня 1876).
Фактично це була повна заборона українського друку (книг, брошур), заборона ввезення українських видань із-за кордону, сценічних вистав, публічних читань та викладання українською. Пізніше заборони деталізували й розширювали (зокрема, на сцену та освітню сферу).
Як це мотивували. "Українофільство" трактували як політичну небезпеку та "польську інтригу"; держава декларувала необхідність єдності імперії.
Як карали:
1880 рік. Продовження заборон і розпоряджень на місцях (театральні вистави, офіційне діловодство тощо).
1905 рік. Революція частково пом’якшила цензуру, але практика заборон і контролю зберігалася (дозволи/заборони для видань, сцен, курсів).
1914 рік - на тлі війни. Заборона української преси та відзначень (ювілей Шевченка), посилення русифікаційних заходів.
Санкції - закриття газет, арешти активістів, заборона мітингів і читань.
1920 роки. Короткий перервний період українізації - і згортання
Після утвердження радянської влади почалися кампанії "коренізації/українізації" - розширення сфери української в освіті та установах.
Наприкінці 1920-х - різкий розворот до згортання, ліквідація організацій і наступ на інтелігенцію.
Механізми тиску - ліквідація інституцій, звільнення, арешти у справах про "націоналізм".
1932-1933 роки. Злам політики та нівеляція української норми
Постанови ЦК ВКП(б)/РНК СРСР 1932-1933 згортають українізацію; 1933 - кардинальний перегляд українського правопису ("зближення" з російською), політичне таврування "націоналістичних викривлень".
Санкції - чистки у вишах і Наркомосі (народних комісаріатах), арешти мовознавців/письменників, самогубство Миколи Скрипника на тлі цькування.
1937-1938 роки. Великий терор і "Розстріляне Відродження"
Знищення покоління українських митців та науковців: Курбас, Куліш, Зеров, Підмогильний та ін. Масові вироки "трійок" НКВС - табори, а потім розстріли (зокрема в урочищі Сандармох, 27.10-4.11.1937).
Покарання: арешт за "антирадянську агітацію/націоналізм", табори ВТТ, страта.
1938 рік. Обов’язкова російська в школах СРСР
Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік" (1938) - російська стає обов’язковою в усіх школах, що системно звужує сферу української.
Не "кримінальне" покарання, але інституційний тиск - мовні "порушення" трактували як дисциплінарні проступки для вчителів/директорів, а культурний опір легко підпадав під політичні статті (антирадянська агітація).
Заборони української мови були не лише проблемою для письменників чи інтелігенції. Вони торкалися й простих людей - селян, учителів, студентів, акторів, робітників. Для багатьох рідна мова ставала "клеймом неблагонадійності".
У школі та повсякденні
Учнів карали за українську мову - змушували писати твори російською, приниженням чи зниженням оцінок.
Учителів, які продовжували викладати українською, могли звільнити й навіть віддати під суд за "націоналістичний ухил".
Селяни на ярмарках чи в побуті наражалися на поліційні переслідування за виконання українських пісень або організацію аматорських вистав.
В армії та на службі солдати й чиновники мусили переходити на російську, інакше це вважали "неповагою до імперії".
На початку XX століття українську часто прирівнювали до прояву нелояльності. Тож селяни й робітники, які читали газети чи книжки рідною мовою, могли отримати обшук або виклик до поліції за "підозрілу" мову.
Заслання. Павло Чубинський, автор гімну, був висланий за українську культурну діяльність; подібних справ - сотні.
"Розстріляне Відродження". Сотні українських митців, науковців і вчителів стратили 1937–1938 рр. (Курбас, Куліш, Зеров та ін.).
Звичайні селяни та робітники - найчастіше отримували табори (5-10 років) за зберігання українських книжок, спів пісень чи публічні висловлювання українською.
Вас також може зацікавити:
Для написання цього матеріалу були використані такі джерела: Інститут історії України НАНУ, Енциклопедія українознавства, Український інститут національної пам’яті, BBC Україна, Радіо Свобода.