Між поганими та складними рішеннями: чому Україна не має права на помилку у 2024 році

Українці мали великі надії на 2023-й рік. Але він не став ні роком перемоги, ні роком великих військових успіхів. Україна не змогла досягти значного прогресу на полі бою. Контрнаступ, на який покладалися великі очікування як у нашій країні, так і на Заході, закінчився визволенням десятка сіл. До кінця року росіяни підсилили атаки по всій лінії фронту і повернулися до масованих ракетних обстрілів міст. Росія накопичує ресурси і не має наміру відступати від своїх планів захопити Україну, повернувши країну під свій контроль.

Неясність із військовою та фінансовою допомогою від партнерів на 24-й рік, туманні перспективи американської підтримки через вибори президента (читай – фактор Трампа), а також внутрішні виклики, пов'язані з мобілізацією, посилюють побоювання від майбутніх подій. Хоча рік тому навряд чи ситуація виглядала краще. Країна була на межі блекауту, темпи та обсяги постачань зброї пригнічували (ще не було прийнято рішення ні про танки, ні про літаки), а на фронті росіяни вели "м'ясні штурми" під Соледаром та Бахмутом, впритул підбираючись до цих міст. Але в пам'яті, щоправда, був ще свіжий прорив ЗСУ на Харківському напрямі та звільнення Херсона, що все ж таки залишало простір для оптимізму.

Очікування перемог зростали разом із прогресом у постачанні зброї, посиленням ППО та анонсами великого наступу. Політики та топ-військові, говорячи про майбутній наступ, мріяли заходом до Криму влітку, прогулянками ялтинською набережною та виходом ЗСУ на кордони 1991 року чи не цього року. Успішні атаки по Кримському мосту, дрони в Москві і прильоти ракет по об'єктах у глибокий російський тил, як було зі штабом чорноморського флоту, виглядали досить багатообіцяючими.

Український політикум, здається, і сам перейнявся очікуваннями і раніше повірив у перемогу. На Печерські пагорби повернулася велика політика, а в тилові міста – місцями безтурботне життя. Новини тилу затьмарювали фронтові, все більше даючи військовим та волонтерам привід говорити про байдужість цивільних до війни. Моментами ми забували, хто наш справжній ворог, спрямовували агресію один на одного та шукали чужих серед своїх. Тил, здавалося, десь був готовий до компромісів і не розумів слів військових про те, що війна надовго.

Очікування перемог в українців зростали разом із прогресом у постачанні зброї (фото: Getty Images)

Скандали із закупівлями для армії, топ-хабарники в особі заступників міністрів та голови Верховного суду остаточно загострювали градус напруги в суспільстві. Помітним був запит на боротьбу з корупцією та справедливий підхід у питаннях мобілізації, виїзду за кордон, фінансового забезпечення військових тощо. Відповідь на цей запит – одне з небагатьох, що влада через брак перемог у широкому значенні могла дати швидко.

Натомість суспільству показали нову бруківку в центрі Києва і далекі від військових потреб закупівлі по всій країні. Серед чиновників і надалі були охочі дати/отримати хабар, полетіти у відпустку на Мальдіви або купити новий елітний автомобіль. На цьому фоні майже не дивували вечірки у столиці в комендантську годину за явного потурання поліції, щоденні новини про ухилянтів, яких чиновники за гроші вносили до системи "Шлях", та корупцію у ВЛК.

Війна, як могло здатися, почала відходити на другий план. Якийсь час у владі навіть серйозно розглядали ідею проведення виборів президента. Назовні почали вилазити деталі можливих розбіжностей Володимира Зеленського та головнокомандувача Валерія Залужного, який, за версією владних еліт, маючи високий рівень підтримки, і сам нібито не проти знайти себе в політиці. Час від часу запускалися чутки про відставку уряду – політичні гравці як у владі, так і в опозиції придивлялися до прем'єрського крісла.

Але війна змусила тил звернути увагу на поле бою. Ситуація там виявилася далеко не такою, як її описували в анонсах наступу. До проблеми зі снарядами додалася нестача людського ресурсу – військовим стало все складніше комплектувати бригади, поранених та бійців з передової банально нема на кого міняти. Під кінець другого року повномасштабної війни вже немає черг до військкоматів, тенденція тут має швидше зворотний ефект. ТЦК (колишні військкомати) не справляються з планом мобілізації, що зв'язує військовим руки за їхніми планами. При цьому соцмережі повняться роликами про силове вручення повісток, побиття цивільних людьми у військовій формі та інші епізоди, які явно не мотивують до служби в армії. Просте рішення звільнити всіх "старих" військкомів, мабуть, виявилося не таким ефективним, як могло здатися на перший погляд.

Влада та військові, ймовірно, маючи розбіжності через підходи до мобілізації та використання новобранців на полі бою, винесли цю тему на публіку. Президент Зеленський заявив про запит Генштабу на 500 тисяч нових солдатів, а головнокомандувач Залужний буквально за кілька днів цей запит, по суті, спростував. У сум'ятті та перепасуванні між Банковою та Генштабом під кінець року з'явився скандальний урядовий законопроект про мобілізацію з низкою спірних норм, який тут же розкритикували в Раді та пообіцяли якусь альтернативу. Але фактично жодних чітких відповідей суспільство не отримало, крім того, що мобілізацію все одно потрібно проводити.

У 2023 році перед українцями постало питання змін у мобілізації (фото: Getty Images)

Реальність поки що така, що ні політики, ні військові, попри складну ситуацію на фронті, не готові публічно комунікувати жорсткі заходи, необхідні для забезпечення обороноздатності країни. Брати на себе відповідальність у складний час – украй непопулярна для української політики річ. І, втрачаючи дорогоцінний час, усі уникають складних рішень, які, втім, може не схвалити суспільство, враховуючи список незакритих владою запитів на справедливість та рівний підхід до всіх.

Ніхто не знає, чи війна закінчиться у 2024 році, про що сказав і президент Зеленський. Але 2024 рік точно несе Україні багато незручних питань, від відповідей на які в прямому розумінні може залежати виживання держави і нації. Чи ми готові пожертвувати частиною громадянських прав і свобод для перемоги у війні? Чи політики перестануть бути популістами і чи зможуть приймати складні рішення, не перекладаючи на інших відповідальність за них? Чи є у нас люди, які мобілізуються та дадуть перепочити військовим, які вже два роки тримають фронт? Чи приймемо ми як суспільство понівечених війною молодих людей, чи отримають вони потрібне лікування, психологічну допомогу та шанс на гідне життя? Чи будуть українці й надалі прикладом для світу як нація, яка не здається і бореться за своє майбутнє?

У найближчі тижні та місяці відповіді на ці та інші питання можуть визначити майбутнє України та сильно вплинути на перебіг війни. У пошуку вірних рішень можна скільки завгодно звинувачувати в наших проблемах чиновників, що прокралися, дорікати в малодушності чоловіків, що втекли за кордон, і нарікати на нерішучих західних партнерів. Але головне – не забути, хто наш справжній ворог і чим усій країні загрожує його перемога.

Останні обстріли напередодні Нового року з десятками жертв серед цивільних показали, що росіяни не відмовляються від своїх планів і мирні переговори їх не цікавлять. Лише прихід війни на їхню територію може змусити агресора задуматися про ризики для свого режиму. Коли й у російських містах звучать сигнали тривоги, які вже майже два роки тримають у напрузі нашу країну.

І серед українців є ті, хто, наприклад, після обстрілу Бєлгорода публічно шкодував щодо жертв серед мирних росіян. Але й у цих смертях у РФ можуть звинувачувати лише самих себе та кремлівську верхівку, якій населення дозволяє безкарно творити зло, вбиваючи тисячі та тисячі людей у чужій їм країні Україні.

Після реакції ООН та інших “миротворців”, котрі засудили загибель цивільних у РФ, нам залишається знову повторити, що у питанні нашого виживання та захисту країни ми можемо розраховувати лише на себе. Жодні навіть найближчі партнери на Заході не відчувають і частини того болю та страждань, які випали на долю українців.

Кажуть, що лікування тяжкої хвороби починається з ухвалення діагнозу. Українському суспільству, здається, настав час припинити сперечатися про причини недуги та розпочати активну терапію для якнайшвидшого одужання. За нас із вами цього ніхто не зробить.