"Мамо, там тривога": історії дітей, які ростуть під обстрілами у прифронтових регіонах

Діти війни: між небезпекою і домом

"Ми не хочемо нікуди їхати. Але й залишатись небезпечно", – так найчастіше формулюють свою дилему батьки з прифронтових міст і селищ. Одразу за цим постає ще одне запитання – чи взагалі можна дозволити дітям зростати в такому середовищі – і водночас чи можуть всі зібратися й поїхати?

З початку повномасштабного вторгнення евакуювали 1 мільйон 406 тисяч осіб, з яких близько 212 тисяч – діти. Водночас на підконтрольній території Донеччини досі перебувають 6 124 неповнолітніх.

За кожною із цих цифр – родина, яка вагалася, вичікувала, дитина, яка адаптувалася або не змогла адаптуватися. І батьки, які щодня ухвалюють неможливі рішення.

"Мамо, там тривога": Вероніка, 5 років

Наталія виховує доньку Вероніку, якій 5 років і 7 місяців. На початку повномасштабного вторгнення родина виїхала із Сум до Кременчука: на вулицю за кілька будинків від них прилетів КАБ. Однак через місяць родина повернулася.

"Було повідомлення про можливу небезпеку, тож ми з Веронікою та свекрухою спустилися в підвал. Чоловік не встиг сховатися, залишався на вулиці, коли стався приліт. Але обійшлося", – згадує Наталія.

На той момент Вероніці щойно виповнився рік, родина жила у приватному будинку й майже щодня ховалася в підвалі. Дівчинка ще не вміла говорити – лише показувала пальцем і по-своєму просила маму зачинити підвал.

"Відтоді в неї зберігся страх відкритого підвалу. Коли ми приїжджаємо до бабусі, Вероніка щоразу просить його зачинити", – розповідає мама.

Зараз Вероніка відвідує садочок. Може там залишатись на цілий день, проте Наталія забирає доньку після обіду, "щоб їй не доводилося спати в підвалі". Дівчинка також ходить до осередку “Голосів дітей", на підготовку до школи та на пілон.

"Для Вероніки найважливіше не те, чим вони займатимуться, а що поруч будуть діти", – каже Наталія.

Якщо дівчинку кудись кличуть, вона насамперед запитує, чи будуть там діти, – і якщо так, охоче погоджується йти. Дівчинка не боїться незнайомих, легко вступає в контакт і з дітьми, і з дорослими, а заняття в осередку сприймає передусім як розвагу.

"Їй особливо подобається ліпити з пластиліну. Одного разу діти розмальовували білу футболку – і вона так її полюбила, що цілий тиждень спала саме в ній", – розповідає Наталія.

За її словами, для доньки цінне не стільки саме заняття, скільки увага й час, проведений разом із дорослими та іншими дітьми.

Найбільше Вероніка боїться повідомлень про КАБи. "Коли чує "КАБи на місто", навіть на дитячому майданчику одразу кричить, що потрібно бігти й ховатися", – розповідає мама.

Вона намагається заспокоїти доньку, пояснюючи, що небезпека може бути не поруч і боєприпас може не долетіти, – але реакція все одно спрацьовує.

"Я не розумію, чому саме КАБи стали таким сильним тригером. На щастя, вона не потрапляла під подібні обстріли й не бачила наслідків ударів у своєму районі. Можливо, на неї впливають самі повідомлення про небезпеку та чоловічий голос з гучномовців", – припускає Наталія.

На повітряну тривогу дівчинка реагує коротко: "Мамо, там тривога". Вона вже розуміє, що триває війна, хоча ще не усвідомлює всієї небезпеки, пов'язаної із шахедами та іншими видами атак.

Єдине, що допомагає Вероніці заспокоїтися – думка про чоловіка хрещеної – Андрія, військового, який після поранення пройшов реабілітацію й повернувся до служби, зараз у тилу.

"Він вбиває поганих людей", – якось сказала дівчинка, хоча, за словами Наталії, дорослі ніколи не вели з нею подібних розмов.

Коли під час тривоги родина переходить у коридор, Вероніка часто запитує: "А Андрій на роботі?" Почувши, що він на службі, заспокоюється й каже, що тоді все буде добре, "бо він їх захистить".

Батьки – головний інструмент раннього виявлення проблеми, пояснює психолог Софія Стеценко.

"Дуже добре, коли батьки знають своїх дітей і можуть помічати зміни в характері, в спілкуванні… Це будуть якісь інші поведінкові прояви. У найменших дітей зміни помітні в іграх, ритуалах сну, тілесних реакціях: можуть бути знервовані рухи, сіпання від якихось звуків", – каже Стеценко.

Для Вероніки ключовим ресурсом стають інші діти й дорослі поруч – соціальні зв'язки, які допомагають тримати внутрішню опору навіть у тривозі.

Фото: психолог Софія Стеценко (надав БФ "Голоси дітей")

Ніч, коли прилетів шахед: історія Артема

"Я викладач Сумського державного педагогічного університету. Нашому сину Артему 12 років. Ми всі проживаємо складні безпекові ситуації. Місто постійно обстрілює ворог, тут постійно тривоги. Ми вже зверталися по допомогу раніше – постраждали після обстрілу", – розповідає Олексій.

У ніч на 4 квітня родина прокинулася від серії вибухів на сусідній вулиці – прильотів шахедів.

"Було дуже гучно. Ми не одразу зорієнтувались, що небезпека і для нас велика, і у безпечне місце вийти не змогли. Далі стався вибух біля нашого будинку. Спрацювала сигналізація, вибило вікно в кімнаті сина, посипалося скло. На нього впали уламки. Всі злякались, потім почули крики людей. Здійнявся великий стовп вогню – безпілотник влучив у газорозподільник у дворі", – розповідає він.

Практично не одягаючись, родина вибігла на вулицю: хтось із сусідів біг до своїх авто, хтось телефонував. Незабаром приїхали газовики, які перекрили доступ газу до будинку, а слідом – швидка та ДСНС.

"Дитину посікло склом. Слава богу, порізи були неглибокі, більше злякався психологічно. Він постійно тримався біля нас. Коли хтось із сусідів закричав про загрозу повторного вибуху, всі побігли у підвал", – розповідає батько.

За словами родини, у відновленні хлопчика допомагає домашній улюбленець – кролик, який дає Артему відчуття "відповідальності та любові", а також робота з психологом.

"Після таких подій спершу потрібна стабілізація – і дитини, і батьків та задоволення базових потреб: попити, зіграти…. А далі вже працювати, і наприклад, зараз психологи нашого центру та й інших наших осередків навчаються методиці РТМ-протоколу, яка є унікальною. Це робота з травмою без заглиблення, без занурення у травму", – пояснює психолог.

Вона додає: у шкільному віці наслідки часто проявляються через навчання – знижується продуктивність… дитина втомлюється більше, гірше вчиться, погіршуються пізнавальні процеси. Тому важливо не чекати, доки "само минеться", а звертатися по допомогу, коли помітні зміни.

Фото: Артем з батьками (надав БФ "Голоси дітей")

"Халабуда" для Слави, 8 років

Слава живе з родиною в Запоріжжі. Родина багатодітна – у квітні 2026-го дівчаткам-двійнятам виповнилося півтора роки. Мама зараз у декреті, тато працює повний день, але весь вільний час проводить із дітьми – родина дуже піклується про їхнє ментальне здоров'я.

Їхній будинок розташований поміж об'єктами, які регулярно атакують. Двічі поруч були прильоти: пошкодило сусідній під'їзд, вибило вікна, ще кілька влучань були зовсім поруч. Після двох найгучніших епізодів Слава дуже злякався. Молодші дівчатка щоразу плачуть, коли гучно.

Слава почав боятися спати сам, дуже тривожився і лякався сирен. Кілька місяців поспіль хлопчик спав у коридорі, обкладаючись подушками. Став дуже замкнутим.

"Я звернувся до "Голосів дітей". Син ставиться з пересторогою до незнайомих, але психологиня змогла розкрити його вже з другої зустрічі. Після роботи з Анею хлопчик став спокійнішим", – каже тато.

За її порадою, вдома для Слави облаштували "халабуду" – невеликий укритий простір біля дивана, з подушками, столиком і коробками.

"Коли тривожно або перевтомився, він іде туди, часом малює, заспокоюється", – розповідає тато.

Попри пережите, Слава лишається активним і допитливим: займається дзюдо – має жовтий пояс і називає це "братством". Ходить на англійську та різьбу по дереву. Цікавиться машинами, добре розбирається в деталях і вже просить тата знайти гурток робототехніки.

"Коли дитина не може визначитись, що вона зараз хоче робити, чи хоче вона взагалі пити воду, чи яким кольором малювати, то це можлива ознака, що в дитини ПТСР. (Але варто відрізняти це від гіперопіки батьків). І такі рішення, як "халабуда" для Слави, є важливою внутрішньою опорою – простором, де дитина може сама регулювати свій стан", – пояснює психолог.

Що бачать фахівці у 2026 році: вербування, мовленнєві розлади, ранній ПТСР

"Коли говоримо про зміну запитів станом на 2026 рік, перше, що спадає на думку – вербування дітей і підлітків. Йдеться не просто про вербування неповнолітніх, а й про те, що робити суспільству з цим", – говорить Стеценко.

За її словами, зараз почастішали звернення про те, як дорослим комунікувати з дітьми, які вже мають установлені вироки суду і затверджені програми.

"Не можемо міряти, де велика шкода, а де менша. Однак – це однозначно шкода. І для цієї дитини, і для суспільства, в якому вона живе. Сюди може потрапляти найменший віковий діапазон – з нашого досвіду, це було 10 років", – попереджає психологиня.

У групі ризику – діти, з якими батьки не встановили довірливі стосунки і не розвивають у них критичне мислення.

"10 років - вік, коли батьки мають дитину навчити вчитися, і тут також про основи критичного мислення. І коли ці основи закладені і батьки працюють над ними, то воно йде далі. Це нерозірваний ланцюжок, який закладають батьки", – каже експерт.

Стеценко зазначає, що ПТСР стає більш раннім, навіть з малими дітьми батьки звертаються з цією проблемою.

"Це і про страхи, які вони воліють забути, і про проблеми зі сном, і інші види травм, які пов'язані з війною. У нас теж є родини, які до останнього тримались, але все ж таки змушені були виїхати. Як правило, це вже після кризових подій, коли прилетів КАБ поруч, коли це проявляється на зовсім критичному рівні у дитини. У нас звертаються через логоневрози, мутизм. Взагалі мовленнєва сфера дуже страждає. І це теж пов'язано з війною, і це теж новий запит", – додає психолог.

Укриття в школах: опора, якої так бракувало

Стеценко наголошує, що створення підземних шкіл та укриттів навіть для малих навчальних закладів є дуже позитивною тенденцією.

"Як мінімум, це про адаптацію, комунікацію, співдію. Соціальні зв'язки, соціальні контакти – це один із стовпів для стійкості. І коли у нас його вибили – спочатку ковід, потім війна, то люди втратили одну із потужних опор. Тому я тільки за, щоб вони ходили в укриття. Це про опору внутрішню, створення ресурсу – це про спокій. Про те, що легше буде і в пізнавальній сфері, навчання теж, комунікація та налагодження дружніх стосунків", – підсумовує Стеценко.

"Мені потрібно їхати заради майбутнього": історія Анни

Анна прожила в Запоріжжі більшу частину життя – і зрештою переїхала.

"Останні місяці для мене були дивним поєднанням людей – і відсутності людей. Закривалися магазини, змінювалися люди, змінювалося саме відчуття міста", – згадує вона.

Дівчина дедалі більше спілкувалася онлайн з людьми з інших міст, їздила на заходи, форуми, табори, конференції – і бачила, наскільки сильно відрізняється життя за межами Запоріжжя.

"Щоденні обстріли дуже сильно змінюють людей. Навіть якщо ти цього не помічаєш свідомо, постійний стрес усе одно залишається десь на підсвідомому рівні. Люди стають важчими, агресивнішими, втомленішими. У них просто менше енергії", – говорить Анна.

Фото: Анна переїхала із Запоріжжя у Вінницю (надав БФ “Голоси дітей”)

Особливо яскраво вона відчула це, коли її друг повернувся з-за кордону після восьми місяців: він став енергійніший за більшість людей у Запоріжжі. Натомість люди у місті, за спостереженнями Анни, наче сповільнилися від постійного виснаження.

"Я спостерігала, як "згасала" знайома, з якою іноді ходили на активності, – і помічала подібне у собі. При цьому життя нікуди не зникало: навчання, підготовка до НМТ, конкуренція, портфоліо, мотиваційні листи, різні активності. Усе це потрібно було продовжувати, навіть коли сил майже не залишалося", – розповідає вона.

Нормального безперервного навчання в Анни не було ще з середини 4-го класу: спочатку ковід, потім повномасштабна війна, через яку вона навчалася дистанційно.

"Навчання не зривалося через тривоги, але обстріли сильно впливали на мене. Коли навколо вибухи, важко змусити себе думати про освіту. Концентрація – нуль, бажання – нуль, сил – нуль. Буває, що 10 хвилин дивишся в текст, але нічого не запам'ятовуєш", – описує Анна стан, у якому їй доводилося готуватися до НМТ, конкуруючи з ровесниками з регіонів, де навчання останніми роками було стабільнішим.

Вона з любов'ю говорить про Запоріжжя, хоча зізнається, що бачила, як місто поступово слабшає.

"Запоріжжя завжди було містом інженерів, заводів, великих промислових підприємств. Це ніколи не було моєю сферою, але саме вона формувала характер міста. Але я дуже люблю Запоріжжя – його історію, Хортицю, Дніпро, людей і місцевий характер. Залишати його було сумно. Але я зрозуміла, що мені потрібно їхати заради майбутнього – щоб потім просто було кому повертатися туди", – пояснює вона.

Зміна рішення відбулася майже непомітно: вона знала, що колись поїде із Запоріжжя заради освіти, але в якийсь момент зрозуміла, що треба їхати заради самого життя.

"Соціальне життя в місті звужувалося. Хтось виїхав, хтось залишився без сил підтримувати спілкування, якісь компанії просто розпалися. Деяких людей забрали до ТЦК. Здавалося, що місто повільно втрачало не тільки людей, а й самі зв'язки між ними", – каже Анна.

Дівчина переїхала у Вінницю спонтанно, страху вона майже не пам'ятає.

"Мабуть, постійні обстріли трохи атрофували здатність боятися дрібних речей. Якщо тебе не присипало землею після вибуху – ну, значить, не страшно", – припускає дівчина.

Натомість про переїзд вона думала практично: скільки треба буде надолужити в навчанні, як складеться соціальне життя, де працюватимуть батьки, якою буде квартира.

"Я почувалася чужою, ніби останній пазл, який випадково поставили не на своє місце. Місто зовсім інше. І тільки коли напруга, яку я роками носила в собі, трохи відпустила, я зрозуміла, наскільки сильно втомилася. Організм ніби нарешті дозволив собі перестати триматися. Мене й батьків фізично трусило від цієї втоми. Потім почалося безсоння, яке більш-менш почало відпускати лише через місяць", – розповідає Анна.

Проте адаптація триває й досі.

"Я залишаюся тут білою вороною, бо відрізняюся за поведінкою, реакціями й характером. Навіть трохи боюся втратити те внутрішнє щось, що сформувалося в Запоріжжі. Не шкодую про переїзд, шкода лише втраченого часу на навчання. Навпаки, я дуже вдячна батькам, що вони на це наважилися. Переїзд дав мені другий шанс на життя", – каже Анна.