"Головне, що без росіян". Як Херсон чекав на звільнення і чому в місті стало легше дихати

До початку великої війни при слові "Херсон" у жителів півдня, що не живуть там, були асоціації з бахчовими і новим торгівельним центром. У мешканців інших регіонів – з близькістю до Одеси, школою моряків та дорогою до Криму. З початку березня у всіх без винятку українців асоціація із Херсоном одна – російська окупація.

Вісім довгих місяців Херсон був під "російським ярмом". Вони встигли оголосити його "своїм назавжди", провести псевдореферендум, регулярно тероризувати населення та вкрасти все, що встигли покласти у вантажівки. 11 листопада до міста зайшли українські війська – херсонці стали вільними.

Відлуння орди

Дорога до Херсона пролягає через степи. Вони стеляться широким оксамитовим килимом далеко за обрій – жовтий ріпак влітку, зорана земля навесні. Сьогодні, у листопаді, цей вид такий самий чудовий, але його зрешетували міни та снаряди. Їхні чорні мітки розсипалися вздовж дороги, порвали на частини огорожі. Поки їдеш до Херсона, нерідко можна побачити спалений кістяк чиєїсь машини, шматок гусениці від бронетехніки, воронку. Тут були окупанти і це одні з їхніх численних слідів.

Нас підвозять спочатку до саперів. Ми зупиняємось, вивантажуємось на узбіччя та розподіляємось біля країв траси. Сапери повільно, метр за метром, встромляють у землю щупи, лопатки і шерстять траву миношукачами, які тривожно пищать. Раніше тут збирали врожай українського зерна, тепер збирають російські снаряди та міни.

Періодично один із саперів стає на коліна, риє землю, дістає снаряд, бере його двома руками і несе на спеціально обгороджене для цього місце. Там він знову стає на коліна і повільно кладе снаряд на землю, наче той живий і будь-якої миті може прокинутися. Порівняння моторошне, але певною мірою ці рухи схожі на турботу.

Рятувальники, які працюють на ділянках вздовж траси на Херсон, і в самому місті, кажуть цифрами – знешкодили 2,5 тисячі вибухонебезпечних предметів, розмінували 50 кілометрів залізничної колії, 200 кілометрів доріг, 189 будинків. За цифрами стоять життя як самих саперів, так і мирних людей.

– Замінованим може бути все, що завгодно – тіла, будинки, машини. Все, що людина може підняти, підійти та потягнути, – додає співробітник ДСНС Херсонської області Олександр Бондар.

Міни в будинках, підперті дверима, ящиками з необхідним, зариті біля порогів, міни в іграшках і навіть у трупах – фірмовий почерк російських окупантів. Поки проходило розмінування, у повітрі зависло питання: "Навіщо?". Адже територію відвойовано і "з Росією назавжди" вона вже не буде. Але на дев'ятий місяць війни питання набуває вже швидше риторичної форми.

Посад-Покровське, Клапая, Киселівка, легендарна Чорнобаївка – дорожні покажчики прострілено у решето. Мости підірвані, трава згоріла, замість дерев – вугілля на стовбурах. "Руській мір" пройшовся тут великим палаючим колесом.

Що ближче до Херсона, то м'якше повітря — зі степу виростає місто. Поки ми їдемо на місце, де загинули воїни ТРО, нас зустрічають херсонці. Вони бачать наші автобуси, зупиняються і махають нам руками, посилають повітряні поцілунки, розвертають жовто-блакитні прапори. Одна жінка похилого віку махає рукою і робить глибокий уклін. Дуже хочеться вийти і випрямити її, поклонитися самій, обійняти, назвати героїнею та розплакатися – у відповідь на її сльози.

Херсон зараз – це один суцільний контраст. На білбордах все ще видніються написи кремлівської пропаганди. Руській мір пропонував херсонцям "Свою квартиру", "Безкоштовну медицину" та "Соціальну стабільність та безпеку". Місцеві махають на білборди руками та кричать: "Якраз до приходу росіян у нас все це було!". Під плакатами на стінах написи: "ЗСУ йдуть!", "Слава Україні", "Херсон – це Україна". Усюди жовті стрічки, які більше не треба ховати. Партизани виконали свою роботу.

Біля невеликого парку, де в перші дні місцеві жителі, які записалися в тероборону, загинули у нерівному та жорстокому бою з окупантами, скупчуються херсонці. Вони бачать нас і розгортають прапори. Розповідають про смерті 17 людей, яких обстріляли з кулеметів.

– Місцевий священик не побоявся, поховав усіх 17 людей, які тут загинули. А вже потім, за згодою родичів, бійців доставили до судмедустанови, де провели розтин, – каже заступник начальника ГУ Нацполіції Херсонської області Микола Вербицький.

Поки нам розповідають про те, що відбувалося у парку, судмедексперти оглядають дерева та землю. На стовбурах зарубини від куль, як покажчики, де на початку війни гинули люди. На їхню честь перед парком поставили великий коричневий хрест. Він стоїть як пам'ятник неймовірній людській сміливості захищати своє.

Ми підходимо до жінки з невеликим прапором у руках. Її вже знімають оператори, а вона говорить уривчасто, майже карбує слова. Прапор вона то притискає до грудей, то розвертає – під час окупації вона сама пошила його зі старого намету.

– Я не ховала! Я не ховала прапор. З чого б я мала? У мене на підвіконні всю окупацію стояли фігурки козака та козачки. Я їх теж не ховала.

Біля неї стоїть її сусідка, вона киває у такт словам жінки і додає, що окупанти кілька разів їздили їхньою вулицею, яка пролягає вздовж приватного сектору. Одного разу до них заїхав БРТ.

– Зранку відчиняю фіранку на вікні, а на мене дивиться дуло.

Її мама пішла дивитись, звідки шум, встала біля воріт і намагалася крізь щілину між дверима роздивитися, що відбувається. Жінка побачила матір у вікно, вибігла і швидко затягла її до хати.

– Вона в мене маленького зросту, її просто не помітили над брамою, вони там проглядали. Пощастило, що не помітили.

Жінки розмовляють з нами захлинаючись, тримаючи нас під лікті, одна історія перетікає в іншу. Спроба зловити зв'язок на даху однієї з багатоповерхівок, спішне освоєння соціальних мереж, щоб читати новини, та постійний, практично побутовий героїзм херсонців.

– У нас тут магазин за рогом, у ньому працює продавчиня. Так ось вона всю окупацію носила шпильку з жовто-блакитними квітами. Говорила, що це росіяни мають боятися, а не вона. Красуня наша!

Ми їдемо до ізолятора. На кожній вулиці, яку ми проїжджаємо, видніються жовті та блакитні кольори. Люди тримають прапори в руках, махають ними над головою, кутаються в них, як у найулюбленіший плед, вкривають плечі. Український прапор – як оберіг від російського світу, символ, найбажаніший і найнеобхідніший предмет, який нарешті можна витягнути, вирити, дістати з-під матраців і підняти над собою — на знак визволення.

В ізоляторі нас заводять у внутрішній дворик і представляють голову Херсонської прокуратури Володимира Калюгу. Він, зважаючи на все, не звик до такого напливу камер, диктофонів і фотоапаратів. Ми, штовхаючись, постійно звужуючи коло, стаємо біля нього.

– У цьому місці окупанти тримали цивільних осіб. Найчастіше з вигаданих мотивів – їхні родичі, можливо, служили у ЗСУ, можливо, вони думали, що ці люди сприяють ЗСУ. Вони хапали цивільних, привозили їх сюди, катували. Нам відомо про 43 потерпілих, але ми розуміємо, що їх буде набагато більше.

Людей били кийками, били струмом, зв'язували, одягали протигази, перекриваючи дихання. В основному, полонених змушували "зізнатися" у партизанській діяльності або наклепувати на інших.

Максим – один із колишніх полонених. У березні він просидів тут кілька тижнів. Росіяни забрали його, дізнавшись, що чоловік воював у АТО. Одягнули мішок на голову його повезли до ізолятора.

— Коли мене привезли до камери, зняли мішок із голови, я зрозумів, що я в ізоляторі. Завезли, зняли все, що можна – шнурки, взуття тощо, кинули до камери. Я впізнав її зараз. З ранку почалися допити, і вони були майже щодня.

На добу полоненим давали всього 300 грамів їжі – це був маленький пакетик каші, але потім і його обполовинили на кілька днів. Чоловік не хоче розповідати про тортури, журналісти не наполягають. Натомість пропонує запитати людей, які живуть біля ізолятора, що вони чули.

— Люди, які вийшли звідси, не були поламані. Вони продовжували чинити опір.

Він погоджується пройти із журналістами до камери, де його тримали. Біля неї він розповідає, що читав одну книгу, в якій не вистачало сторінок. А потім до нього підсадили чоловіка, у якого були відсутні саме ці листи. Не чекаючи на закінчення "інтерв'ю", він спішно покидає ненависні стіни.

Нам показують кімнати для тортур. Це довгий вузький коридор з приміщеннями з обох боків. Деякі обладнані під камери, інші виглядають як кабінети. В очі впадає величезна кількість сміття. Ми запитуємо одного з присутніх поліцейських.

– Як ви вважаєте, чому так багато сміття? Вони тікали поспіхом?

– Я думаю, їм так просто було звичніше жити – як свиням.

У камерах лежать книги, порожні пачки з-під цигарок. У деяких немає нар, є лише туалет та столик. На стінах кількох кімнат написано «Слава Росії», валяються аркуші паперу, де від руки написаний гімн РФ. У коридорі стоїть запах гару, сміття та відчаю. Ми піднімаємось на другий поверх, там також брудно, але камер немає, кімнати світлі, стоять ліжка з кількома матрацами. Тут, судячи з усього, жили самі окупанти.

У їхніх кімнатах розкидано пляшки з-під алкоголю. У когось дешеве пиво, хто зумів добути коньяк "Коблево" чи американський віскі. Сміття дає можливість уявити, хто тут мешкав – ось тут, у кімнаті з порожніми пачками з-під "Прими" та одним брудним матрацом, напевно, жили прості солдати. А ось тут – у великій світлій кімнаті з шафами, книгами та дорогим алкоголем, напевно, "квартирувалися" командири.

Ми виходимо з ізолятора з полегшенням. Біля похмурої будівлі бігають діти – найменший попереду всіх з іграшковим автоматом. Ми підходимо до них та кричимо: "Слава Україні!". Вони обертаються, біжать до нас і кричать: "Героям слава!"

– Чого ви зараз найбільше хочете?

– Солоденького.

– А у вас не продається?

– Та поки що все російське, не хочемо.

Діти розмахують великим прапором, один хлопчик на ім'я Ростік каже, що хоче купити собі балаклаву, а коли виросте, стане військовим. Ще діти дуже хочуть отримати шеврони. Багато хто з них влаштував справжнє полювання за нашивками – побачивши українського військового, вони біжать до нього і просять віддати шеврони. Цукерки, які чоловік простягає хлопцям натомість, їх так не тішать.

Жовто-блакитний Херсон

Нас везуть у центр і ми гуляємо вулицями. Зазвичай люди неохоче йдуть на контакт із журналістами, але тут все інакше – херсонці із задоволенням розповідають про те, як зустріли визволення та що пережили.

– Все було таке сіре. Ти дивишся на цю "Zетку" і тебе нудить. Дивишся на військових і, даруйте, тобі вже сниться, як вони вмирають. Ну, приїхав до нас якийсь Ванька із Саратова, йому дали автомат, тобто дали владу і він такий: "Віддай машину", – каже місцевий житель Олександр.

Його дівчина Олена згадує перші дні визволення. Каже, що 11-го мало хто зрозумів, що сталося, адже ні зв'язку, ні інтернету херсонці не мали.

– 12-го ми виходимо на зупинку та бачимо, що летить пікап "Toyota", звідти лунає "Червона калина", український прапор і військовий наш. Ми стоїмо і не знаємо, нам підходити чи ні. Він нам махає, а у нас перше запитання: "Це провокація?"

Коли стало очевидно, що місто звільнено, люди кинулися на вулиці, інтуїтивно потягнулися до центру. У перші два дні площа не вщухала ні на мить.

Біля мобільного ЦНАПу неподалік головної площі стоїть натовп людей, але їм потрібно не стільки відновити документи, скільки зарядити телефони і зв'язатися з рідними. Про це нам говорить поліцейський усередині самого Центру адмінпослуг. Поруч кілька жінок привітно посміхаються і одразу означають свої пріоритети.

– У нас зараз немає ні води, ні світла, ні опалення. Це складно. Але з росіянами жити було набагато складніше. А це переживемо, головне, що без росіян.

Про це говорять усі, з ким ми спілкуємось. Відсутність побутових благ не применшує їхньої радості. "Головне, що без росіян" – це фраза, якою закінчує свою промову ледве не кожен, хто до нас підходить.

До центру під'їжджає машина канадських медиків-волонтерів із червоним хрестом. Автомобіль оточує натовп людей, які потребують ліків. Але мовний бар'єр заважає налагодити комунікацію. Жінка шукає у мобільному телефоні, як перекладається словосполучення "для серця" і, знайшовши, кричить з натовпу волонтеру "from heart". Волонтер із розгубленим виглядом відповідає англійською: "Ви повинні сказати мені, що саме у вас із серцем". Жінка мотає головою на знак нерозуміння, хтось у натовпі перекладає їй фразу канадця. Свої ліки вона отримує.

На центральній площі Свободи атмосфера нарешті відповідає її назві. Місто звільнили 11 листопада, але й за кілька днів люди продовжують тут збиратися. Біля кінотеатру "Україна" на мангалі смажать м'ясо та варять каву, тут є зв'язок, волонтери роздають продукти та ліки, а військові ставлять автографи на прапорах херсонців.

Але, очевидно, це не все, за чим приходять місцеві сюди. Насамперед, вони шукають тут своїх – тих, хто за часів окупації навряд чи виходив з дому, а якщо й ходив вулицями, то швидко і з опущеною головою. Тут, у вільному Херсоні, можна підвести голову, подивитися один одному у вічі, сміятися та жартувати. Можна сфотографуватись біля порожнього постаменту, де колись стояв Ленін, з кавуном, який як символ Херсона лежить на парапеті. Можна, зрештою, жити без страху бути схопленим за національну приналежність.

Українські військові припаркувалися біля площі та роздають дітям банани та вафлі. Згадуються численні відео, як у перші дні окупації, коли херсонці виходили до центру на знак протесту проти росіян, ті кидалися в них гранатами та автоматними чергами.

Ми сідаємо в автобуси та їдемо з міста, а нам продовжують махати городяни. Херсон явно втомився, його полегшений видих можна відчути буквально фізично. Це видихають місцеві у такт місту, вітаючи один одного, підбігаючи до нас, беручи нас за руки.

– Розумієте, коли вони втекли, – каже жінка з мокрими від сліз очима, – Тут навіть повітря інше стало! І ми нарешті дихаємо.