Франція у вогні: які висновки з вуличних протестів для України

Хоча у Франції протести є частиною політичної культури, нинішні акції мають багато відмінностей від попередніх виявів громадської непокори.

Що зассвідчують нинішні події і які висновки слід зробити з них в Україні – читайте в колонці заступника гендиректора "РБК-Україна" Володимира Куренного.

Франція має одну з найбагатших історій масових протестів у Європі. Стільки, скільки їх було у Франції, не було в жодній іншій країні континенту.

Починаючи з революції 1789-1799 років, французи постійно беруть свою символічну Бастилію. Падають монарші голови, змінюються уряди, відходять з посад президенти й міністри – усе це супроводжується вуличними протестами та народними повстаннями.

Уже за Великою французькою революцією були революції 1830 та 1848 років, Паризька комуна 1871 року, студентські бунти 1968 року, протести так званих "жовтих жилетів" у 2018-2019 роках.

Спільна риса всіх цих протестів французів – соціальне невдоволення. Усі протести так чи інакше мали чіткі вимоги та цілі. Не всі з цих вимог досягалися, але певний компроміс знаходився, і на якийсь час ситуація стабілізувалася.

Сучасні жовтневі заворушення мають ключові відмінності.

По-перше, почавшись з учнівських демонстрацій, вулична хвиля розширилася так, що на сьогодні дуже важко сформулювати всі вимоги мітингувальників.

По-друге, склад учасників. У цих протестах переважно бере участь молодь. Причому зокрема й шкільного віку. Поліція повідомляє, що в деяких акціях беруть участь діти 12–13 років.

Типовим є і национальний склад демонстрантів. Як правило, це французи – вихідці з країн Азії та Африки, діти емігрантів. Скільки б ми не говорили про толерантність, для всіх очевидців зрозуміло, що титульних французів серед протестувальників – меншість. Кістяк учасників – молодь французьких передмість, які заселені колишніми мігрантами.

Третя відмінність – ультрарадикалізм учасників, радикально ліві гасла, готовність порушувати закон та вуличний порядок. Причому якщо раніше ліва молодь звертала свій гнів проти, наприклад, представництв великих транснаціональних компаній і брендів (страждали в основному магазини крутих міжнародних мереж, таких як Louis Vuitton, Gucci, Prada, Hermès – символів багатого світу), то зараз ситуація змінилася: ворогами оголошені всі крамниці, кав’ярні, автівки.

Радикальний натовп спалює все на своєму шляху. І це свідчить про подальшу радикалізацію лівої вулиці. Олії до вогню підливають радикали-політики. Чого варті заяви кандидата в президенти від ультралівих Меланшона.

Політика мультикультуралізму у Франції демонструє слабкість. Молоді вихідці з інших континентів не асимілюються, не сприймають французький спосіб життя. Це факт, який можна побачити на вулицях Парижа, Бордо, Ліона, Марселя вже сьогодні. Вони нагадують місця бойових дій. А країна отримала від цього мільйони євро збитків. І це не кінець.

На 5 листопада призначена наступна акція. Багато парижан із жахом очікують цього судного дня.

Українці в Парижі, з якими вдалося поговорити, у розпачі. Вони, бачивши, як проходила Помаранчева революція і Революція Гідності, з їхньою культурою співіснування з міською інфраструктурою, не можуть повірити, що такий вандалізм можливий в одній із провідних європейських демократій.

Мені розповідали, як протестувальники навмисно спалюють усе на своєму шляху і грабують крамниці провідних брендів. А наступного дня буквально на сайті французького аналога OLX з’являються у продажу нові модні речі від Dior та Hermès…

Французька держава виявилася не готовою до такого розмаху протестів і такого безглуздого насильства. Це факт, який не прикрашає останні часи президентства Макрона.

До речі, багато хто з французів був обурений тим, що, поки на вулицях Парижа та інших міст палали крамниці й автівки, школи й префектури, президент Макрон із дружиною сидів на концерті Селін Діон…

Ліві радикали Меланшона підігрівають національну та соціальну ненависть. Ставка на молодих радикалів очевидна. Це самовбивча ставка, але французькі політики в цьому плані мало чим відрізняються від українських. Недалекоглядність, політична сліпота, егоїзм – усе це сьогодні характеризує послідовників Меланшона та його прибічників.

З іншого боку, у політичному виграші опиняються й ультраправі. Вони потирають руки та кажуть: "А ми вас попереджали: мігранти – небезпечні, треба повернути Францію французам". І ця спекуляція працює.

Багато спостерігачів кажуть, що вуличні хулігани підіграють усім ультрас – і лівакам, і правим. Хтось уже передрікає, що після такого Франція приречена на президентку Марін Ле Пен.

Отже, те, що крайнощі завжди сходяться, – не порожній звук. І про це треба замислитися мислячій частині суспільств. Не тільки у Франції.

Прості рішення, примітивні рецепти, сірники та кувалди не вирішують проблем. Навпаки – вони породжують нові й затягують суспільства у кризові ями.

Чомусь мені здається, що ця істина скоро буде дуже актуальною і для українського суспільства.