Дороги життя: як екологічні коридори допомагають дикій природі – і чому це важливо

Головне:

• Природні маршрути: тваринам необхідно долати сотні кілометрів, щоб знайти їжу та пару. Для цього вони використовують "екологічні коридори" – невидимі шляхи через ліси та річки.

• Світ у клітці: розвиток інфраструктури дробить планету. Лише 7% суходолу залишилися відносно великими природними ділянками, решта – розрізані дорогами фрагменти.

• Масштаби потреб: територія однієї рисі може сягати 200 км², а ведмедя – понад 600 км². Коли дорога розрізає таку ділянку навпіл, популяція починає згасати.

• Загроза для людей: руйнування екокоридорів б’є і по нас. Ліси втрачають здатність очищувати воду та стримувати ерозію ґрунтів, що загрожує економічній безпеці.

• Розумні рішення: виходом є будівництво екодуків – спеціальних зелених мостів та тунелів над трасами, які дозволяють тваринам безпечно переходити дорогу.

• План для України: при відбудові країни важливо не просто класти асфальт, а проектувати "дороги майбутнього", які не стануть стіною для дикої природи.

У 2015 році польські науковці відстежували ведмедя бурого за допомогою GPS-нашийника. За одну лише добу тварина перетнула кордони одразу трьох держав – Польщі, Словаччини та України. Наступні кілька місяців ведмідь провів в Українських Карпатах, переміщуючись територією п’яти адміністративних районів, а згодом заліг на зиму у барліг поблизу Осмолоди на Франківщині.

Для чого тваринам долати такі відстані? Міграція є однією з ключових умов виживання диких видів і збереження їхніх популяцій. Долаючи великі відстані – іноді десятки або навіть сотні кілометрів, тварини шукають території, де достатньо їжі, безпечно жити і можна знайти партнера для розмноження.

Такі переміщення допомагають підтримувати природну рівновагу екосистем і взаємозв’язок між ними. А щоб дістатися до місць, де їм найкраще жити у різні пори року, тварини користуються так званими екологічними коридорами – природними маршрутами (лісові масиви, долини річок, гірські хребти тощо), які з’єднують різні оселища, дозволяючи їм безперешкодно і безпечно переміщуватися між ними.

Приклад з “ведмедем-мандрівником” яскраво показує, наскільки вирішальним є збереження так званої екологічної сполучності ландшафтів, тобто можливості для диких тварин вільно переміщуватися між різними природними територіями без штучних бар’єрів на їхньому шляху.

Чому тварини потребують простору та що таке екологічна сполучність?

Переміщення диких тварин між різними територіями (особливо періодичне, сезонне) має фундаментальне значення для їхнього існування, виживання, забезпечення життєвого циклу. Тварини мігрують, щоб:

• знаходити достатньо їжі;
• знаходити партнерів для розмноження і підтримувати генетичний обмін між популяціями;
• знаходити придатні місця для розмноження чи зимівлі;
• заселяти нові території.

Щоб дістатися до територій, де їм комфортно жити у певний період року, тварини й використовують екологічні коридори — часто невидимі для нас шляхи, завдяки яким тварини можуть долати великі відстані та підтримувати зв’язок між популяціями.

Так виглядає один з екокоридорів (wikipedia.org)

Мережа екологічних коридорів забезпечує екологічну сполучність у природі. Завдяки їй тварини на суходолі та у воді здатні вільно переміщуватися між різними територіями. Це основа функціонування природних систем. Безперешкодний рух тварин підтримує баланс екосистем, а отже – і життя на планеті.

Світ стрімко втрачає природну сполучність

На жаль, сучасний розвиток інфраструктури дедалі більше фрагментує природні ландшафти – тобто розділяє ліси, луки та річкові долини на окремі ізольовані один від одного “острівці”, між якими тваринам стає складно пересуватися. Дороги, залізниці, міста та промислові об’єкти розрізають колись цілісні природні території, створюючи бар’єри на шляху міграції диких видів.

У результаті великі природні простори дробляться на невеликі ділянки, які часто вже не здатні забезпечити виживання популяцій. Особливо вразливими у таких умовах стають рухливі тварини, особливо великі ссавці, яким для життя потрібні значні за площею території.

Рись євразійська (@Tomas Hulik/WWF)

Так, індивідуальна територія рисі може становити від 100 до 200 км², а за добу ця тварина здатна проходити 7–15 км, інколи й більше. Самці рисі на рівнинних територіях Полісся можуть долати до 25 км на день у пошуках їжі чи партнера для розмноження.

Ще масштабнішими є потреби ведмедя бурого. Індивідуальна ділянка дорослого самця у Східних Карпатах може сягати понад 600 км². Такі великі території необхідні тваринам для пошуку їжі, партнерів, безпечних місць для розмноження, гібернації та уникнення постійного турбування з боку людини.

Ведмідь бурий (@Keith Arnold/WWF-US)

Саме тому досвід природоохоронної діяльності показує: самих лише заповідних територій недостатньо, якщо вони існують ізольовано одна від одної. Щоб тварини могли вільно переміщуватися між такими територіями, знаходити їжу, відповідні оселища, партнерів для розмноження, між ними має зберігатися екологічна сполучність.

@Hannah Cole/unsplash.com

Глобальні дослідження демонструють масштаб цієї проблеми:

• Поверхня суходолу Землі вже розділена значними бар’єрами на понад 600 тисяч фрагментів, причому понад половина з них має площу менше ніж 1 км². Лише 7% територій планети залишаються відносно великими і мають площу понад 100 км² (Ibisch et al, 2016).
• Передбачається, що до 2050 року у світі буде збудовано ще 25 мільйонів кілометрів доріг. Це означає приблизно 50% збільшення довжини існуючої дорожньої мережі за наступних 25 років (Laurance et al, 2014).
• Водночас популяції диких тварин уже скоротилися на 73% із 1970-х років, згідно зі Звітом WWF Living Planet Report 2024.

@ Emmanuel Munoz/unsplash.com

Таким чином дороги та залізниці часто стають для тварин непрохідними бар’єрами: вони розділяють середовища існування, блокують міграційні шляхи, підвищують смертність тварин на дорогах і ізолюють популяції одна від одної.

Найбільше від цього страждають великі ссавці – зокрема ведмеді, вовки та рисі, адже для виживання їм потрібні великі природні території. Коли ж такі території дробляться на дрібні ділянки, популяції поступово згасають і можуть зникати цілком.

Водночас порушення природної сполучності руйнує і ті процеси, від яких залежить добробут людства.

Чому екологічна сполучність важлива й для людей?

Ландшафти Європи і України, зокрема, змінюються швидше, ніж природа встигає до цього пристосуватися. Ліси, річки та гірські хребти, якими колись вільно переміщувалися дикі тварини, дедалі частіше розділяє транспортна, енергетична, промислова, урбаністична інфраструктура.

Коли ці природні зв’язки зникають, екосистеми слабшають, а разом із ними – і важливі природні блага, від яких залежать люди: чисті повітря і вода, родючий ґрунт, стабільне забезпечення харчами тощо.

Наприклад, греблі змінюють природний плин річок і впливають на громади нижче за течією. Вони порушують сезонні потоки води, які переносять осадові породи та поживні речовини, необхідні для родючості заплавних земель і продуктивності рибних ресурсів.

Ліси, які зазнають фрагментації через вирубування або інфраструктурний розвиток, також втрачають здатність виконувати свої ключові функції:

• поглинати вуглець;
• зменшувати ерозію ґрунтів;
• підтримувати стабільність водних екосистем;
• забезпечувати людей природними ресурсами.

Тобто, екологічна сполучність – це питання не лише збереження диких тварин, а й економічної та екологічної безпеки суспільства.

Як інженерні рішення можуть допомогти природі

Одним із ефективних рішень сьогодні є дефрагментація ландшафтів – створення спеціальних інженерних споруд, які дозволяють тваринам безпечно долати інфраструктурні бар’єри, такі як дороги, залізничні шляхи, інші фізичні перепони.

Тобто, екологічні коридори, окрім своєї сполучної сутності, на найбільш вразливих своїх ділянках спрямовують тварин до штучних дефрагментаційних споруд (екодуки, екоестакади, біотунелі тощо). Ці інженерні рішення дають тваринам можливість безпечно долати такі перепони, відновлюючи зв’язки між розірваними оселищами.

Такі рішення включають:

• екодуки або зелені мости через автомагістралі;
• тунелі для земноводних і дрібних ссавців під дорогами;
• рибоходи, які дозволяють рибам долати греблі;
• сенсорні системи, що відлякують тварин від небезпечних ділянок доріг.

У країнах Європи, США та Канаді подібна екологічна інфраструктура вже стала стандартною практикою. Одним із найбільш ефективних, хоча й дорогих рішень є будівництво екологічних естакад, які дозволяють зберегти природні міграційні маршрути практично для всіх груп тварин водночас.

Екодук або “міст для дикої природи” в Сінгапурі, який з'єднує дві частини тропічного лісу, розділеного швидкісною автомагістраллю (@ Benjamin P. Y-H. Lee (University of Kent)

Екодук для диких тварин на Трансканадському шосе в національному парку Банфф (@ wikipedia.org)

Екодук для диких тварин над трасою B 31 між Юберлінгеном та Штокахом, Баден-Вюртемберг, Німеччина (@ wikipedia.org)

Інфраструктура майбутнього має враховувати й потреби диких тварин

У Центральній та Східній Європі, де збереглися одні з останніх відносно недоторканих природних територій континенту, питання збереження природної сполучності стає особливо нагальним. Однією з найбільших загроз залишаються дороги та транспортна інфраструктура загалом.

Україна має унікальні природні території – зокрема Карпати, які є важливим осередком біорізноманіття в Європі. Але разом із розвитком транспортної, енергетичної та туристичної інфраструктури зростає ризик того, що ці природні системи будуть істотно фрагментовані.

Тому сучасне планування доріг, залізниць та інших інфраструктурних проєктів має обов’язково враховувати екологічну сполучність ландшафтів.

Це не лише природоохоронний підхід. Це інвестиція у довгострокову екологічну стабільність, безпеку громад і сталий розвиток країни.

Адже дороги майбутнього мають не лише з’єднувати міста – вони мають залишати простір для життя дикої природи.