Після завершення війни Україна зіткнеться з масштабним викликом – поверненням військових до цивільного життя. Йдеться не лише про медичну та психологічну реабілітацію, а й про працевлаштування, житло, освіту та адаптацію до суспільства, яке за час їхньої служби суттєво змінилося. Міністр у справах ветеранів Віталій Кім в інтерв'ю для РБК-Україна розповів, чому колишні військові досі просять допомоги на вулицях, які проблеми виявив аудит ветеранських програм, як планують змінити систему супроводу ветеранів та чому держава не повинна просто виплачувати всім однакові суми.
Головне:
– В Україні вже закінчується п'ятий рік активної фази війни, але ми досі бачимо на вулицях військових на милицях, які просять гроші. Коли підходиш до них, вони кажуть, що не знають, куди звертатися по допомогу. Це поодинокі випадки чи системна проблема?
– Я хотів би, щоб усі ці питання були вирішені. Здебільшого проблема в тому, що люди не знають про існування програм допомоги та куди звертатися. Це насправді проблема не військових, а наша. Ми маємо доводити до них цю інформацію.
Гарний приклад для мене – США, де є близько 45 тисяч громадських організацій. Багато з них невеликі, по дві-три людини. Вони забирали ветеранів додому, одягали, взували, допомагали знайти роботу, коли держава не могла впоратися.
Я сподіваюся, що ми теж вирішимо це питання. Наша стратегія – починати з тих, кому найважче: хто не знає, не вміє, не розуміє і потребує допомоги. Багато ветеранів та військових уже забрали з вулиць, але цей процес постійний. Тому, на жаль, ви ще зустрічаєте їх там.
– Що робити цивільній людині, яка побачила такого військового й хоче допомогти?
– Звернутися до нас, розібратися, як допомогти, і передати його туди, де можуть надати необхідну підтримку. Є державні програми, громадські організації, Міністерство соціальної політики. Але в будь-якому випадку це можливо лише за згодою самої людини.
Питання в тому, щоб знайти того, хто може фізично приїхати та вирішити проблему. Це може бути фахівець із супроводу ветеранів або представник відповідної організації.
– Чи є вже єдиний номер або зрозумілий алгоритм, за яким можна звернутися?
– Ми плануємо зробити єдине вікно. Ще не всі сервіси, послуги та процедури узгоджені.
Я не хочу відкривати його, щоб потім люди казали: 90% працює, а решта – ні. Ми допрацьовуємо маршрути, щоб система запрацювала повноцінно.
– Ви перейшли з посади голови Миколаївської ОВА на посаду міністра у справах ветеранів. У Миколаєві вас поважали, ви мали налагоджену роботу. Як вам такий соціальний ліфт, якщо це так можна назвати?
– Я б не сказав, що це соціальний ліфт. Для мене це соціальна відповідальність. У Миколаєві все добре, як кажуть: згадали моє керівництво, хлопець сидів, усе зробив правильно, усе виходило, його люблять і поважають. Навіщо йому це потрібно?
Для мене це якраз відповідальність. Я не очікую вдячності. Навпаки, розумів, що буде певний негатив, але хтось повинен це робити.
Це було свідоме рішення, яке для мене особисто було в мінус, але в плюс для державних інтересів. Немає Міністерства ветеранів у світі, яке було б позитивним. Ти можеш вирішити 90% питань, але все одно залишаться 10%, які не можеш розв'язати.
– Коли вас призначили, частина суспільства поставила під сумнів таке рішення. Зокрема, звучала думка, що міністром у справах ветеранів має бути ветеран. Як ви до цього ставитеся?
– Я навіть не проти. Але ветеранська політика для мене почалася не з цієї посади, а ще з Миколаївської області, де вона була частиною нашої роботи.
Я б не погодився з тим, що міністр обов'язково має бути ветераном. У моїй команді із шести людей четверо – ветерани. Не хочу банально відповідати, що не кожен лікар має бути міністром охорони здоров'я. Але це справді так працює.
Це питання державного управління в будь-якому напрямку. Мені не байдуже, що відбувається з ветеранами, тому я погодився на цю роботу.
– Ви вже понад 100 днів на посаді. Чим робота в міністерстві відрізняється від управління областю? Чи вдалося вже вирішити конкретні проблеми?
– В обласній адміністрації все простіше. Є завдання, ти його вирішуєш і за це відповідаєш. Є конкретні люди та конкретний результат.
Київ і міністерство – це взаємодія між органами законодавчої та виконавчої влади, Офісом президента. Усе комунікується і погоджується з широким колом людей.
Водночас ветеранська політика зараз є пріоритетом президента України та прем'єр-міністра. Я їм за це дуже вдячний. Вони підтверджують це рішеннями: у кожному міністерстві є заступник, який відповідає за ветеранську політику, ухвалюються постанови, збільшується бюджет і кількість працівників нашого міністерства.
Щодо результатів, неможливо все вирішити за три місяці. Уже створений та узгоджений фонд міжнародної допомоги для ветеранської політики. У бюджеті на наступний рік передбачено додаткові 3 млрд гривень.
Ми завершили аналіз чинних програм, сформували план майбутньої роботи, визначили відповідальних за конкретні процеси. У нас є 60 критичних процесів, за кожним закріплені прізвище відповідальної людини та терміни виконання.
– Ви говорили про аудит ветеранських програм. Які з них виявилися неефективними?
– Є цілий перелік програм, які фінансуються. Їх не можна оцінювати лише за кількістю витрачених грошей або відсотком використаного бюджету.
Для мене важливо, чого ми досягли за ці кошти. Роздати гроші кожен може, але зробити так, щоб вони розв'язали конкретну проблему, значно складніше.
Тому деякі програми розширюються, деякі змінюються за цільовим призначенням, а деякі скасовуються, якщо не користуються попитом або не дають конкретного результату.
Я хочу вимірювати ефективність не кількістю програм, презентацій, звітів чи змагань, а результатами: скільки ветеранів почали займатися спортом, долучилися до активного життя, знайшли роботу, отримали нову професію чи протезування.
– Що держава зобов'язана забезпечити людині, яка повернулася з фронту після кількох років служби?
– Держава має забезпечити повернення людини щонайменше до того стану, в якому вона була до служби. Тобто відновити здоров'я, психологічний стан, робоче місце та життя, яке було. Це мінімум, який вона має зробити.
Зрозуміло, що люди з інвалідністю – це окрема історія, тут потрібна соціальна турбота.
Але є ще один важливий момент. Військовий досвід змінює людей. Ті, хто був на нулі, та багато тих, хто був дотичний до бойових дій, переоцінили своє життя.
Люди повертаються і розуміють: я не так жив, я хочу займатися чимось іншим. Хтось хоче відкрити бізнес, хтось – більше часу приділяти сім'ї, хтось – вирощувати щось своє.
Тому наше завдання – дати вибір і можливості. Це перенавчання, стажування, освіта, гранти, доступ до кредитів, житло та багато іншого.
Ми не зможемо просто соціально утримувати всіх ветеранів та їхні сім'ї. Ми очікуємо понад 3 млн ветеранів, а разом із родинами це може бути 9 млн людей. Це майже третина нації. Неможливо, щоб одна половина країни працювала, а інша – ні.
Ветерани будуть частиною економіки, причому рушійною частиною економіки, на мою думку. Ми маємо створити умови, щоб вони могли реалізувати себе по-новому.
– Військові на фронті отримують значно вищі виплати, ніж багато хто може заробляти в цивільному житті. Як забезпечити їм гідний рівень доходу після повернення?
– Розділю це питання на дві частини. З власного досвіду скажу: коли ти звик до великої зарплати або доходів, а потім їх не стає, тобі дуже важко. І це має мотивувати тебе повернутися до такого рівня.
Інша справа, що держава платила ці кошти, тому що люди ризикували своїм життям. Після повернення людина вже не ризикує життям так само. Ми маємо дати їй можливості, але це залежить не лише від Міністерства ветеранів, а й від економіки країни.
Чи буде достатньо робочих місць, чи буде гідна оплата праці? Окремі зарплати для ветеранів запровадити майже неможливо, адже йдеться про дуже велику частину населення.
Я не кажу, що не потрібно платити ветеранам. Базові потреби держава обов'язково має закривати. Але важливо, щоб програми не робили людей пасивними, а допомагали їм залишатися активними.
Наприклад, підтримка навчання дітей ветеранів, бажано навіть у двох поколіннях, може бути хорошим стимулом і реальною допомогою від держави.
– Зараз говорять про ризик зростання злочинності після повернення військових, якщо вони не зможуть знайти роботу та заробляти достатньо. Наскільки ця загроза реальна?
– Це точно буде. Так було після кожної війни. Люди повертаються з певними навичками, зі зменшеним відчуттям ризику та підвищеним почуттям справедливості. Це стосується не лише криміналу, а й соціального напруження, революцій та інших процесів.
Але, окрім захисту цивільних від тих, хто може вчиняти правопорушення, потрібно зробити так, щоб у людей була альтернатива і вони цього не робили.
Я вважаю, що зараз держава недостатньо працює над інформаційною політикою та підготовкою суспільства до повернення ветеранів.
Є стереотипи, що військові непередбачувані, що в них ПТСР, що їх потрібно жаліти або боятися. Це неправильний підхід. Ветеранів потрібно поважати, але для цього не треба їх боятися.
Водночас у самих ветеранів теж можуть бути завищені очікування від суспільства: "Я за вас воював, де ви були, ви мені винні". Я вважаю, що має бути інша позиція: "Я – приклад для суспільства. Я освічений, я лідер, я спілкуюся з повагою, я поводжуся гідно".
Це потрібно розвертати. Ми плануємо залучати до цієї роботи широке коло спеціалістів, зокрема медійників, щоб зменшувати негативні стереотипи та готувати суспільство.
– Ви говорили про цифровізацію послуг для ветеранів. Чи вдасться зробити так, щоб людина не мусила самостійно збирати документи в різних установах?
– Це одна з наших головних задач. Наприклад, зараз ветеран або його родина можуть отримати витяг із реєстру ветеранів через "Дію", не відвідуючи ЦНАП. Це вже полегшує життя.
Але отримання статусу учасника бойових дій – інша процедура. Наскільки я пам'ятаю, зараз вона складається із семи кроків, три з яких обов'язкові: ВЛК, здача зброї та отримання посвідчення.
Інші процеси держава могла б виконувати самостійно – між військовими частинами, Міноборони, Міністерством охорони здоров'я та іншими органами. Але повноцінної взаємодії між реєстрами різних міністерств поки немає.
Цю задачу зараз починає реалізовувати Міністерство цифрової трансформації. Ми всіма силами долучені до цього процесу. Уже є принципова домовленість із Міноборони щодо цифровізації реєстру.
Головне, щоб ветеран не працював кур'єром між міністерствами й не розбирався, як усе функціонує. Йому має бути байдуже, як саме взаємодіють установи. Він має просто отримати свою послугу якомога швидше.
– Чому військові досі не можуть отримати статус ветерана? З якими проблемами найчастіше стикаються?
– Є різні причини. Буває втрата документів, командир відмовляється надавати довідку, змінюються командири, документи неправильно оформлені або подані не за тією формою.
Коли все добре, процедура відбувається доволі швидко. Але є багато нестандартних випадків, які доводиться вирішувати самому ветерану, а не державі замість нього.
– Ви також заявляли про розвиток системи супроводу ветеранів. Як вона має працювати на практиці?
– Вона вже працює. Фахівці супроводу ветеранів є в громадах. Це люди, до яких може звернутися ветеран із будь-яким питанням.
Вони допомагають із отриманням статусів, лікуванням, виплатами, чергами, консультуванням, питаннями сім'ї та побутовими проблемами. Це фактично помічник ветерана, який має проінформувати, проконсультувати й допомогти.
Здебільшого мотивація цих фахівців не фінансова, а бажання допомогти. Вони часто закривають навіть ширше коло питань, ніж передбачено їхніми посадовими обов'язками.
Але є проблема: зараз якість роботи залежить від конкретної людини та місцевої влади. Держава передає субвенцію громадам, а ті самостійно організовують роботу фахівців. Немає єдиного стандарту робочого часу, кількості послуг і вимог до результату.
Якщо фахівець хороший, він усе зробить: подзвонить, домовиться, допоможе. А якщо людина не має настрою чи не хоче працювати, ветеран може залишитися сам зі своєю проблемою.
Ми хочемо змінити цю систему. Якщо держава платить, вона має мати можливість контролювати роботу, ставити завдання, визначати KPI та оцінювати результати.
– Ви згадували, що вже 155 тисяч ветеранів працюють із фахівцями супроводу. Що насправді означає ця цифра?
– Це статистика, яку ще потрібно опрацьовувати. З 2024 по 2026 рік фахівці супроводу ветеранів здійснили 1,7 млн активних дій. Із них за 2026 рік – близько 1 млн.
Кількість послуг, контактів і консультацій зросла в рази, тому що інститут фахівців супроводу розвивається.
Але ветеран може звернутися не один раз, а багато разів. Тому дуже важко просто порахувати кількість звернень і сказати, наскільки ефективно працює система.
Я хочу бачити статистику виконаних завдань і результатів. Щоб можна було сказати: така-то кількість ветеранів отримала такі-то послуги. Звернення саме по собі ще не означає, що людині допомогли.
Ми також хочемо створити систему контролю якості. Ветеран має мати можливість поскаржитися, якщо його питання не вирішили. Фахівці повинні не просто чекати звернення, а й самостійно контактувати з ветеранами, з'ясовувати, що їм потрібно, та перевіряти, чи отримали вони допомогу.
– У якому напрямку зараз найбільше проблем: у реабілітації чи у створенні можливостей для ветеранів?
– Проблема в обмеженому фінансуванні, тому що і те, й інше потребує грошей.
Реабілітацію зараз забезпечуємо, але працюємо над її якістю. Закрити питання у звіті – це одне, а надати людині справді якісну реабілітацію – зовсім інше.
Є ветерани, яким потрібно лікуватися понад рік, але вони втрачають фінансування. Є черги в лікарнях, різна якість послуг і проблеми з доступністю реабілітації в невеликих громадах.
Ми маємо забезпечити якісну реабілітацію всім, незалежно від того, де людина живе.
Умовно, є Superhumans у Львові, а є районна лікарня в Снігурівці, де голова громади бореться за кожного лікаря, щоб він просто був. Це велика різниця в можливостях.
Тому наше завдання – дотягнутися до тих, кому найважче. У Києві часто спілкуються з людьми, які мають освіту, зв'язки та доступ до якісних послуг. Але є хлопці й дівчата в маленьких селах, які не мають навіть розуміння, де отримати необхідну допомогу. Саме до них ми маємо дістатися.
– Наскільки важливою є психологічна реабілітація? І чи має вона бути обов'язковою для військових після повернення?
– Фізична реабілітація – це функціональність. Але для того, щоб повернутися до нормального життя, потрібна психологічна реабілітація.
Ми вважаємо, що вона обов'язково має відбуватися разом із сім'єю. Понад 60% ветеранів стикаються із проблемами в сім'ї після повернення. Це відбувається реально. Тому потрібно працювати з родинами, залучати психологів, сексологів та інших фахівців.
Але примушувати людину проходити психологічну реабілітацію не можна. У нас права людини на першому місці.
Крім того, у нас недостатньо військових психологів. За моєю інформацією, їх випускають близько 20 на рік. Потрібно розвивати саме військову психологію, навчання роботі з ПТСР та іншими наслідками бойового досвіду.
Ми концентруємося на роботі всередині бригад, на патронатних службах, де люди знають одне одного і є довіра. Другий етап – робота через сім'ю, адже дружини та близькі часто мотивують військових звертатися по допомогу.
Це дуже складне питання. Не можна просто запустити десятки програм і сказати, що ми вирішили проблему. Потрібні фахові люди, розроблені програми та контроль результатів.
– Але якщо військовий не усвідомлює, що має психологічні проблеми, і відмовляється від допомоги, чи не потрібно зробити хоча б базову психологічну реабілітацію обов'язковою?
– Ви не зможете цього зробити. Це те саме, що з будь-якою довідкою: якщо зробити її обов'язковою, люди просто почнуть купувати документи.
Пацієнт інколи не розуміє, що йому потрібна допомога. Але це робота фахівців супроводу ветеранів, лікарів і суспільства.
Найгірше – коли довго все добре, а потім людина раптово зривається. Такі ситуації дуже важко передбачити.
Важливість цього питання така сама, як і під час війни. Але якщо ми створимо ілюзію, що все вирішили, а насправді не допоможемо людям, це буде гірше, ніж зробити менше, але якісно.
– Чи може приклад ветеранів, які самі пройшли психологічну реабілітацію, допомогти переконати інших звертатися до фахівців?
– Так. У мене є заступник, який раніше був керівником психологічної служби бригади "Азов". Він відповідатиме за інформаційний і психологічний напрямок.
Після його призначення можна буде детальніше поговорити з ним про це. Він має військовий досвід і добре розуміється на питанні.
Але повторюся: фахівці – на першому місці. Не можна порівнювати можливості фонду, який може оплатити людині психологічну підтримку на десятки тисяч доларів, із тим, що держава компенсує за стандартною програмою в лікарні невеликої громади.
– Після реабілітації та повернення до цивільного життя постає питання житла. Які програми держава може запропонувати ветеранам?
– Зараз закриваються питання найбільш уразливих категорій, яким допомога потрібна найбільше. Але є багато побутових питань: норми квадратних метрів, можливість продати житло, інші обмеження.
Ветеран, який не має інвалідності, не гірший за людину з інвалідністю. Він так само воював. Але держава не може видати все всім одночасно. Програми мають починатися з найважчих випадків.
Я вважаю, що після завершення війни Державна спеціальна служба транспорту могла б перейти до будівництва житла для ветеранів.
Зараз це структура, яка може будувати об'єкти дуже швидко. На Миколаївщині за вісім місяців вона відновила 22 мости. Тобто вони вміють будувати з мінімальними витратами.
У Міноборони є багато землі, яка належить державі. Її можна використовувати для будівництва житла для військових і ветеранів.
– Чому ви вважаєте, що державі краще будувати житло самостійно, а не викуповувати готові квартири у бізнесу?
– Є два варіанти. Перший – видати людям гроші, щоб вони самі обрали житло, яке хочуть. Хтось купить невеликий будинок у селі, хтось додасть власні кошти й придбає більшу квартиру в іншому місті.
Другий варіант – будувати житло самій державі.
Чому я більше схиляюся до другого? Якщо ти системно будуєш багато житла за державні кошти, то можеш робити це дешевше.
Земельна складова може становити від 20% до 40% вартості житла, особливо в Києві. Але земля Міноборони вже належить державі. Так само держава має забезпечувати підведення мереж.
У результаті ми можемо побудувати вдвічі більше житла за ті самі гроші або вдвічі скоротити бюджетні витрати.
Я проти масової закупівлі житла у підрядників, тому що тоді можемо отримати ситуацію, подібну до тієї, що виникає із захисними спорудами та іншими будівельними проєктами. Кошториси можуть дуже відрізнятися, хоча йдеться про однакове будівництво.
Якщо ж ти платиш військовому, який разом зі своїми побратимами будує житло, він отримує зарплату і виконує конкретну роботу. Вони вміють це робити, їх багато.
Я бачу таку модель: держава надає землю, будує житло, а далі військові можуть розподіляти його всередині своїх бригад відповідно до заслуг і потреб.
– Чи означає це, що квартири потрібно просто роздавати ветеранам?
– Є різні програми. Наприклад, "єОселя" з пільговими ставками 3% або 5% після відповідних змін. Ветерани можуть скористатися нею, не чекаючи на державне житло.
Я вважаю, що програми будівництва та пільгового кредитування можуть існувати паралельно.
Водночас потрібно розуміти, кому житло справді необхідне. У когось є квартира, а хтось утратив житло, має дітей і не має де жити. На черзі зараз понад 70 тисяч людей.
Ми намагаємося обговорювати ці питання з ветеранською спільнотою, щоб майбутні рішення відповідали її очікуванням.
– Як ви думаєте, коли закінчиться війна?
– Можу згадати все попереднє. Вона закінчиться після того, як буде дуже-дуже-дуже важко.
– А нам зараз не важко?
– Порівняно з чим? З Миколаєвом – ні. З Херсоном, Харковом – ні. Зовсім ні.
Росія зараз бачить, що в майбутньому їй загрожує економічна криза, і вже почала щось робити. Але до того, щоб вона погодилася на завершення війни, ще далеко. Росія хоче цього на своїх умовах, а нашу сторону вони не влаштовують.
Тому переговорний процес буде йти паралельно з нарощуванням проблем одна одній.
– Після завершення війни в Україну повернеться велика кількість військових. Чи готові ми до цього?
– Ні, ніхто не був готовий. Після Другої світової війни демобілізація тривала з 1945-го до 1952 року.
Це непопулярна відповідь, тому що всі обіцяють, що після завершення війни відразу все буде добре. Я так не вважаю.
Економіка має бути готова до повернення ветеранів. Давайте відверто: якщо відкрити кордони, люди поїдуть. Ветеран має кудись повертатися, мати роботу та можливість забезпечувати себе.
Це завдання для уряду, а не лише для Міністерства ветеранів. Економіку потрібно готувати вже зараз.
Зі свого боку ми готуємо навчальні програми, зміни до законодавства, щоб полегшити умови для бізнесу, створити стимули для офіційного працевлаштування ветеранів і сплати податків.
– Коли ви обійняли посаду, то говорили, що даєте собі рік. Якщо за цей час не вдасться досягти результату, чи готові ви звільнитися?
– Це особистий виклик для мене. Я ні за що не тримаюся. Моє завдання – виконати роботу. Я маю вирішити цей виклик.
– Ви вважаєте, що року достатньо?
– За рік я точно почну всі критичні процеси, які потрібно вирішити. Моя робота побудована так, щоб після зміни керівника система продовжувала працювати.
Наприклад, закон про ветеранів, на який спільнота чекає вже кілька років, ми плануємо подати до кінця цього року. Зараз узгодили близько 90% положень щодо статусу та основних питань виплат.
Ми домовилися з ветеранською спільнотою подати 90% уже зараз, щоб не чекати ще три роки. Решту 10% спірних питань між державою та спільнотою будемо врегульовувати правками.
Тобто закон плануємо подати у 2026 році. Я впевнений, що процеси, які я почну, продовжать працювати.
А оцінювати результат потрібно за відгуками ветеранів і реальними змінами, які відбулися в їхньому житті.