Демографія як інфраструктура суверенітету

У квітні цього року Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень, зробила публічну заяву, яка вмить стала резонансною. За її даними на лютий 2026, на підконтрольних Україні територіях мешкає 29 мільйонів людей – ще на один мільйон менше, ніж торік.

Демографічна деградація розпочалась ще у 1993 році, коли з’явилось природне скорочення, яке лише набирає обертів через повномасштабну війну та міграцію. Ці дані змушують тих, хто мислить тверезо, поставити питання: а чи існуватиме українська нація за 100 років?

Темний фон

У популярній книзі "Наступні 100 років" Джордж Фрідман, визнаний експерт у сфері геополітичного прогнозування, відводить ключову роль саме демографії. Зокрема, вона стала причиною повномасштабного вторгнення – Росія поспішає захопити нас, поки її власна демографічна катастрофа ще дозволяє утримувати армію, достатню для ведення настільки масштабної війни.

І навіть після передбаченого-таки Фрідманом колапсу російської влади, українські люди залишаться центром геополітичного суперництва, оскільки прогнозовані ним нові регіональні лідери – Польща та Туреччина – змагатимуться за залучення дефіцитного людського ресурсу для розширення своїх економічних зон впливу.

Читати Фрідмана гірко, однак необхідно, щоб тверезо усвідомити роль демографії в нашому суверенітеті. Не може бути могутньої держави без достатньої кількості людей, які будують та захищають цю економічну, геополітичну та військову могутність.

Разом з тим, уже 12 років Україна живе не лише з тактильним відчуттям воєнної загрози, а й з присмаком демографічного вичерпання.

Всім відома проблема №1: частина наших співвітчизників виїхала. З 2014 року таких понад 8,4 млн; з 2022 року – 5,7 млн. Крім того, за даними Eurostat на березень 2026 року, в країнах ЄС – переважно Німеччині, Польщі та Чехії – проживає майже 4,5 млн українців, що перебувають під їх тимчасовим захистом.

"Частина виїхала" – до цих двох слів варто пригледітись ще ближче. А хто виїхав? Переважно – жінки репродуктивного віку й молодь, здатна створювати сім’ї та народжувати дітей.

Як наслідок, держава втрачає людей, необхідних для інфраструктурної відбудови, відновлення економіки, надання соціальних послуг і підтримки життєдіяльності на майже 490 тис. км² території, що нині контролюється Україною.

Також не забуваймо про жителів окупованих територій – "старих" і "нових". Вони теж є нашим демографічним "ресурсом", хоча точної їх кількості ми вже не знаємо і орієнтуємось на "вилку" від 3 до 5 млн людей.

Проблема №2: частина тих, хто виїхав, уже не повернеться з дуже багатьох причин. Понад 70 % українських жінок віком 25+ здобули вищу освіту. З їхнім від’їздом ми втратили не просто мігрантів, а висококваліфікованих і освічених людей.

Тож не дивно, що, за вже підтвердженими Eurostat даними, 70 % українок у Польщі працюють офіційно. Ще один фактор – діти цих жінок вже вивчили місцеві мови і стали "своїми". Насамкінець, європейські країни через старіння власного населення роблять все, щоби залишити молодих українців у себе.

Проблема №3: значне скорочення працездатного населення України через війну й старіння тих, хто лишився.

"Є кому вмирати, нема кому народжувати", – підсумовує шановна Елла Лібанова.

А ті, хто і не проти б народити, не тільки страждають від шкідливого впливу війни (хронічного стресу та постійної небезпеки) на їх репродуктивне здоров’я, але й мають ще вужче "вікно можливостей" для народження дітей.

Сукупність цих спостережень є джерелом не лише економічної, а й психологічної тривоги: підживлюється побоювання, що нація може "вичерпатися".

Росія професійно працює з цим страхом. Вона спочатку створює демографічну катастрофу війною, окупацією, депортаціями, руйнуванням міст і примусовою міграцією, а потім лякає українців мігрантами, "заміщенням" і втратою ідентичності.

Іншими словами, Росія, яка є головною загрозою існування України, прагне переконати нас, що головна загроза – це не вона, а хтось інший.

Тому питання трудової міграції в Україну загуде ще гучніше, і воно буде одним з найскладніших тем наступних десятиліть. Його можна відкладати, табуювати, заперечувати, але воно нікуди не зникне.

Імпорт рук

Однак нестачу людей не можна "перекрити" банальним завезенням людей з-за кордону. Українське суспільство болісно реагує на ідею трудової міграції з Бангладешу, Пакистану та інших країн не лише через стереотипи та упередження.

Впливає ціла комбінація факторів: страх втрати ідентичності, травма колонізації, досвід війни на знищення, відчуття демографічного вичерпання, недовіра до спроможності держави інтегрувати людей і гарантувати всім безпеку, а також страх, що "чужі" приїдуть працювати, поки "свої" воюють і гинуть.

З точки зору етики, це складне питання. Воно не має простого механізму вирішення. І саме тому воно гарантовано стане полем для популізму. Якщо про трудову міграцію не говоритимуть відповідальні політики, профільні експерти й громадянське суспільство, їх місце займуть агресивні та лицемірні популісти.

Імміграційна політика має враховувати принципи суспільної справедливості, тому вже сьогодні варто відкрито обговорювати квоти на залучення трудових мігрантів та умови їхнього життя в Україні.

Лава запасних

Не менш складним є питання українців за кордоном. Так, вони можуть бути важливим ресурсом – адвокаційним, фінансовим, культурним, експертним. Частина з них справді волонтерить, допомагає силам безпеки й оборони, підтримує проукраїнські ініціативи, поширює правдиву інформацію про Україну й створює українські школи, спільноти, культурні проєкти.

Але ми не маємо права будувати стратегію на романтичному припущенні, що вони повернуться. Чим довше триває війна (а для багатьох вона почалась у 2014-му), тим більше тимчасова евакуація перетворюється на постійну еміграцію.

Українці інтегруються в інші суспільства: жінки виходять заміж, діти йдуть у місцеві школи, родини вкорінюються, професійні траєкторії адаптуються під обставини.

У квітні 2025 року соціолог Володимир Паніотто стверджував, що "ми щомісяця втрачаємо 100-150 тисяч людей: п'ятдесят тисяч тих, хто просто їде, і ще сто тисяч тих, хто приймає рішення залишитися [в Європі]. Це набагато більше, ніж ми втрачаємо на війні". За деякими прогнозами, до України повернеться не більше третини "воєнних" мігрантів.

Українська адаптивність – це наша історична суперсила. Вона допомагала нам виживати під різними імперіями, режимами і мовними диктатурами. Але ця ж адаптивність може працювати проти нас: за кордоном українці швидко інтегруються, переходять у мову й правила країни проживання, а українська ідентичність у другому поколінні мігрантів невідворотно слабшатиме. Діаспора може бути союзником України. Але вона не замінить демографічну політику всередині України.

Повернення українців не можна перетворювати ані на моральний обов’язок тих, хто виїхав, ані на привід протиставляти їх тим, хто залишився в Україні.

Повернення – це не винагорода тим, хто виїхав. Це інвестиція в майбутню спроможність країни. Водночас політика повернення має бути справедливою щодо тих, хто залишився. Вона не повинна створювати відчуття, що держава більше дбає про тих, хто за кордоном, ніж про тих, хто всередині країни.

Для людей, які живуть під обстрілами, працюють, платять податки, воюють і ховають близьких, теза "ми маємо створити умови для повернення тих, хто зараз у безпеці" цілком може звучати несправедливо. Але з погляду демографії, економіки, безпеки та самого суверенітету нам потрібні люди. Значно більше людей.

План дій?

Демографічна стратегія України має бути ширшою за принцип "народжуйте більше". Вона мусить включати все – безпеку; повернення; утримання тих, хто залишився; зважену сімейну політику; інтеграцію ветеранів; керовану трудову міграцію і роботу з діаспорою як мережею, а не лише як резервом повернення.

Збільшення населення через народжуваність та повернення біженців має йти пліч-о-пліч з новими механізмами набуття "українства". Це і про трудових мігрантів, які можуть, перерісши трудові візи, стати нашими співгромадянами. І про тих іноземців, які зі зброєю в руках допомагають нам оборонятися. І про закордонних волонтерів, які роками докладаються і часом, і працею, і особистими коштами до нашої, вже по факту, спільної справи. І про всіх інших людей, які визнають український спосіб життя, закони і правила.

Але цей шлях, оптимістичний з точки зору демографічних бонусів, для багатьох сповнений сумнівами. Якась частина української нації зреагує на саму спробу такої дискусії так, ніби в них забирають щось дуже цінне – власне, саму українську ідентичність, за яку пролилося стільки крові.

Так чи так, ця розмова виходить за межі "відновлення" у гуманітарних термінах реагування на кризу. Ми маємо відбудувати здатність України бути великою спільнотою, яка володіє усіма ресурсами для підтримки власної геополітичної суб’єктності і захисту свого суверенітету.

Чи існують в Україні інституції, які знають правильні відповіді на ці запитання? Навряд чи. Втім, чесне перерахування усіх больових точок – вже непоганий початок дискусії.