Чому відповідальне володіння зброєю – невідʼємний складник цивільної оборони

Україна вже четвертий рік обороняється від повномасштабної збройної агресії росії. І хоча фронт проходить через східні та південні області, лінія спротиву є всюди, де є люди. У квітні 2022 року українські сили деокупували Київщину та Чернігівщину, в листопаді того ж року – Херсон. Та чи могли бути звільнені ще десятки міст і сіл (або й взагалі не захоплені), якби українці мали право на легальне володіння зброєю?

У 90-х роках наша держава добровільно – в обмін на гарантії безпеки – відмовилася від ядерної зброї й передала стратегічні бомбардувальники, фактично обеззброївши себе. Це рішення ухвалили з переконання: у ХХІ столітті в центрі Європи неможлива війна, в якій одна держава цинічно та з застосуванням конвенційної зброї нападає на іншу. Та життя довело: домовленості – не броня і дедалі частіше мало чого вартують. Справжню безпеку може забезпечити лише власна готовність і здатність дати відпір ворогу. І ця здатність – не лише про армію, а про всю систему оборони, де кожна людина – це бойовий айтем.

Зброя – це велика частина оборонної культури, а не привілей. Володіння нею не має бути винятковим правом силових структур. Це має бути право (і водночас обов’язок) кожного відповідального громадянина.

У суспільстві точаться дискусії щодо безпечності вільного доступу до зброї. Але, на мою думку, більша загроза – це відсутність зброї в того, хто її потребує у критичний момент. У цивільного, який залишився в тимчасово окупованому місті, в чий дім завтра прийде загарбник. У волонтера, який евакуює людей під обстрілами. У жінки, яка сама з дітьми у прифронтовому селі. У момент, коли загарбник стукає у двері, закон має давати людині шанс на захист.

Здебільшого у цивілізованих країнах відповідальне володіння зброєю вважається необхідним елементом особистої й національної безпеки.

Часто у дискусіях звучить приклад США – мовляв, зброя там надто поширена, що призводить до трагедій. І справді, Сполучені Штати мають складну історію з обігом зброї. Водночас потрібно дивитися ширше: США залишаються прикладом країни, де свобода володіння зброєю вкорінена в суспільну свідомість як частина прав і обовʼязків громадянина. Проблема полягає не у самій зброї, а в недостатньому регулюванні, прогалинах у психіатричному нагляді та відсутності належного контролю.

Окей, давайте розглянемо й інші приклади.

Наприклад, Швейцарію, де боєздатні громадяни після проходження служби зберігають вдома штатну військову зброю та екіпірування. Рівень володіння зброєю становить майже 28 одиниць на 100 осіб. Це частина мілітарної моделі оборони, в якій основу збройного захисту країни становить не постійна професійна армія, а підготовлене, озброєне цивільне населення.

Чудовий приклад і Фінляндія, де рівень володіння зброєю становить понад 32 одиниці на 100 осіб і зброя також розглядається як елемент громадянської відповідальності та готовності. Система передбачає навчання, перевірки, чіткі умови зберігання й контроль із боку поліції.

Йдемо далі: Норвегія, де показник становить 29 одиниць зброї на 100 осіб. Держава дозволяє, але водночас зобов’язує: до підготовки, дисципліни та дотримання правил.

У кожному з цих прикладів зброя в руках громадянина – це продовження стійкої оборонної політики демократичної держави.

В Україні ж, попри воєнний стан, цивільні громадяни досі не мають легального доступу до короткоствольної вогнепальної зброї, а рівень володіння зброєю загалом становить менше 10 одиниць на 100 людей. Із початком війни український парламент розглядав можливість дозволити цивільним купувати короткоствол, але відповідний законопроєкт парламентарі так і не ухвалили. Без нього люди залишаються без очевидного інструменту захисту в умовах, коли держава фізично не завжди встигає бути поруч (і так трапляється "дуже" часто)

Це не означає, що зброя має бути доступна всім і безконтрольно. Навпаки, потрібна чітка система контролю: навчання, медичне і психіатричне обстеження, іспит на знання законодавства, перевірка умов зберігання, регулярна переатестація хоча б раз на декілька років тощо. Бо сьогодні її відсутність – це не просто юридичне обмеження. Це стратегічна вразливість, яка робить нас слабшими до зовнішнього ворога.

Ми бачимо, як багато українців проходять вишколи. Такі проєкти, як BACKYARD CAMP, де здійснюється оборонна підготовка цивільних та військових, уже сьогодні просувають культуру зброї та готовності до багатьох сценаріїв. Однак вона потребує інструменту.

Не треба боятися відповідального озброєного громадянина. Треба дати йому право на дію. Злочини не скоюються легально зареєстрованою зброєю, лише чорною і незареєстрованою. Якщо злодію знадобиться зброя – він її, на жаль, дістане, тоді як чесний громадянин не буде мати змоги захиститися. У реаліях, де ворог веде цілеспрямовану війну проти цивільного населення, кожен громадянин, кожна громада, кожне селище чи місто мають стати точками опори для всієї країни.

Логічним і справедливим кроком буде також надати можливість військовим задекларувати й легально оформити у власність зброю, з якою вони пройшли фронт.

Право на володіння зброєю – це не про "романтику" війни чи культ сили. Це про зрілість. Про довіру. Про можливість захистити свою сімʼю та стати частиною колективної системи безпеки держави.

"Там, де у вікно, крім свічки, можуть виставити зброю – голодоморів ніколи не буде". Вільні люди мають зброю!